Кошиць і Авраменко: дві постаті - одна доля

Початок ХХ століття. Після падіння Української Народної Республіки у вимушеній еміграції опиняються  не тільки політики та військові, а й десятки  творчих людей, митців, які  розділяють  українську ідею і пропагують її. Серед них дві постаті з сьогодні відомими світу іменами: диригент, композитор Олександр Кошиць та танцюрист, хореограф Василь Авраменко. Перший - батько української народної пісні, Авраменко - батько  українського народного танцю. Це - велети-генії, яким українська культура зобов'язана відродженню та утвердженню найпопулярніших жанрів мистецтва. А українська держава мала би повіки цінувати їх добровільну дипломатичну  місію - пропагування України у світі. Бо у першій половині ХХ століття Захід дізнався про Україну та її талановитий народ через ПІСНЮ Кошиця та ТАНОК Авраменка.

В.Авраменко та О. Кошиць серед танцюристів. 1937

 

Творчі долі обох Маестро - спільні. З 1919 року обоє опинилися поза Україною, у вимушеній еміграції. Кошиць, що виїхав на гастролі зі своєю хоровою капелою знайомить Європу з Україною, а Авраменко відкриває свої школи українського танцю та гастролює з їх учнями у Західній Україні,  Польщі,Чехословаччині. На Американський континент обидва виїхали з метою представити українське мистецтво: Кошиць - у 1923 р., Авраменко - у 1925-му. Вперше  Кошиць побачив  виступ школи Авраменка у Каліші в 1921 році. Вдруге вони зустрілися у Вінніпезі в 1926 році. У Сполучених Штатах Америки перетиналися їх творчі шляхи. Хор Кошиця та ансамблі Авраменка мали грандіозний спільний концерт у Вашінгтоні у 1932 році, а опісля протягом 2-х місяців спільне турне по містах північно-східної Америки.

Молодшому на 20 років Авраменку (1895-1981) судилося  пройти життєвий шлях довжиною 86 років, а Кошицю - лише 69. 

Обидва високо цінували один одного, але характери мали різні. Та й особистості їх формувалися в різних обставинах. Аристократ духу Олександр Кошиць здобув високу освіту, був еталоном інтелігентності, європейської вишуканості. Василь Авраменко - народний філософ, талант-самоук у всьому, до чого брався: в хореографії, як танцюрист та балетмейстер, в ораторському мистецтві, в рекламі, менеджменті, режисурі та кінопродюсерстві. Все, що він самотужки зробив за своє життя - фантастика! Він один, у своїх незмінних чумарці-свитці, вишиванці та шапці-кучмі (іншого одягу не визнавав),  розворушив українські громади світової діаспори. А про себе, а отже і про Україну, обов'язково заявляв всім владомужцям та поважним чиновникам країн, які відвідував. А це - всі  країни Європи, Канада, США, Бразилія, Аргентина, Австралія, Японія, Ізраїль і багато інших. Він - людина планети. Але  де тільки не ступала його нога, скрізь навчав місцевих українським танцям. А в організованих ним сотнях шкіл залишав вчителів-інструкторів, які продовжували його справу. Все життя провів на  колесах. Автомобіль, автобус, поїзд, літак... Розказують, що він навіть відвик спати в ліжку. Спав у кріслі.  Своєї власної хати чи апартменту ніколи не мав. Винаймав, або жив у друзів.

Все його життя, праця, творчість, подорожі, відносини з українськими громадами і окремими людьми виходили за межі загальноприйнятого. В промовах відверто критикував роз'єднаність громад. В очі говорив те, що думав, цим множив собі недругів. Людям важко було осягнути грандіозність його задумів. А він вірив і досягав, бо володів шаленою енергією та витривалістю. Це була людина-динаміт. Захоплений ідеєю кіно, ініціював створення  першої на Американському континенті української кінокомпанії і зняв кілька українських фільмів. Отже, піонер  і в галузі кіно. Для цього потрібні на той час десятки тисяч доларів і  він їх знаходив! Умів переконувати людей, і вони давали пожертви, позики. Намагаючись закінчити черговий фільм, пише другові: «Я розписав  алярмуючі листи. Щоб дістати гроші і ще дещо зняти...Як бачите, я готую бомбу! Закінчу добру роботу на честь і славу Богові і Україні!»

За будь-яку фантастичну ідею, що приходила  в голову, брався негайно. Наприклад, як відзначити 25-річчя  перебування на престолі голландської королеви: «Нехай Мирослав Антонович зі своїм «Візантійським хором» проспівають українські пісні, а я навчу голландців кільком танцям».  В Ізраїлі  провів український фестиваль і навчав євреїв та арабів українських танців. Якось задумав «робити гроші» у бізнесі «рілістейта»:  купив у кредит п'ятиповерховий будинок: «Розгорну тепер працю на широку скалю». Звичайно ж, «погорів». Але ніколи не журився цей приречений оптиміст. В травні 1969 році пише у Лондон своєму другу Володимиру Луціву (співак-бандурист, відомий імпресаріо): «Хотів би з Вами щось зробити атомного. Може, на Венеру поїдемо. Там ще нікого не було!...»

 

Дитинство, юність, літа молодії.

Народився Василь Авраменко 22 березня 1895 р в с. Стеблів у бідній багатодітній родині, недалеко від станції Корсунь Канівського повіту, тоді - Київщини, нині - Черкащини. В тому самому селі, де народився і жив письменник Іван Нечуй-Левицький. Мама померла, коли маленькому Василю було 4 роки, а з мачухою життя було сирітське. Опікувалась ним старша сестричка Люба. Працював з п'яти років. Вдосконалював професію пастуха: спочатку пас гусей, потім ягнят, телят, корів і навіть коней. За рік заробляв на чоботи батьку, не собі. «До 10 років не їв при столі, тільки на порозі чи у стайні, як була сльота».

Василь Костів-Верховинець (1880-1938) - теоретик і практик українського народного танцю, професор, учитель В. Авраменка

Брати втекли на заробітки аж у Владивосток до Зеленого Клину. Він - за ними. І з того часу розпочалося його бурлацьке життя. Влаштувався робітником на військовий док. Вештався серед моряків, слухав їх оповіді. Одного разу потрапив на оперету театру Садовського, який  випадково туди заїхав, знаючи, що там живуть і українці. Це була «Наталка-Полтавка» - перша і вирішальна для всього подальшого життя зустріч з українським мистецтвом. Василь залюбився у спів, танець, защеміла душа за рідним селом. Відчув себе українцем. Там і тоді сформувались ті національні почуття, які змусили потім служити Україні, як він сам казав, «чобітьми». А поки що вкотре розказував братам про виставу, перевтілюючись в образи її дійових осіб. Співав і танцював. Пам'ять виявилася цупкою, здібності до танцю - феноменальні. Адже він тільки один раз їх бачив, а відтворював до дрібниць! Не спав тижнями, марив ночами, хотів сам прочитати цю історію Котляревського. Не міг, бо був  неграмотний! І він знайшов священика, щоб брати уроки. За день вивчав одну букву. І навчився не тільки читати, а навіть так-сяк відбув трирічні вчительські курси.

Настав 1914 рік. Війна. Василь закінчує курси підстаршин. Участь у бою, поранення, шпиталь. Військові шляхи привели до Мінська. Там стає артистом трупи Варвака, там же зустрічає отамана Симона Петлюру з його оточенням і вперше дізнається про намір домагатися самостійності України. Стає під його стяг, виступає перед солдатами, проявляє дар  красномовця. Прибуває до Києва, де кидається у вирій маніфестацій, військових з'їздів. А ще - участь в театрі Садовського, що був тоді центром національного життя столиці. Відчув себе приреченим до світу театру. Це побачив С.Петлюра і порадив йому: «Ідіть до драматичної школи.. Ви як артист зробите більше, ніж як військовий. Наш національний театр виховує завзятців, яких Україні найбільше потрібно».

І Василь вступає до Київської драматичної Школи ім.Лисенка, яка співпрацювала з театром Садовського.  Через рік продовжує навчання у Вищому інституті,  де танок викладав  молодий професор з Галичини, він же хореограф театру Садовського Василь Костів-Верховинець. Як відомо, це людина високого таланту, педагог - хореограф, автор підручників, зокрема «Теорії українського народного танку». Авраменко прослухав лише три лекції  Верховинця, які супроводжувалися  практичними заняттями. Цього виявилося досить, щоб  вроджений  талант Авраменка зумів осягнути суть, ідею та практичні вправи знаменитого вчителя.

Школа Авраменка у таборі м. Каліш. Художник О.Карпенко. 1921

А екзамен на професійність здав по-своєму, по-Авраменськи. Це сталося зненацька, в Кам'янець-Подільському. Після концерту для союзних військ (українських і польських на той час) проголосили танці. «Мазурку!» - закричали польські офіцери. «Гопак!» - крикнув  наш полковник Чеховський  і оркестр заграв саме його. Авраменко прожогом  перескочив бар'єр ложі, стрибнув в коло і пустився в танець. Це була імпровізація з того, що його вчив Верховинець в ті три лекції-зустрічі, і що він бачив у виконанні акторів Садовського. Тоді проявилася його шалена енергія, природа, створена для танку. Він виробляв таке, що всі розступилися, залишили одного, як соліста, а в кінці нагородили бурхливими оплесками та  схвальними вигуками. Так народився той Авраменко, якого все подальше життя інакше, як танцюрист-віртуоз, не називали. Це був той гопак, який уже в його постановці через десять років довів до кипіння багатотисячну публіку найвідомішого у світі театру Метрополітен-опера у Нью-Йорку. А йому дав привід  сказати: «Я не всезнайко, а тільки чобітьми говорю за наказом пророка Шевченка: «Дам лиха закаблукам, закаблукам лиха дам, достанеться й передам»  І цим Бог поміг прославити Україну»

Його стали називали Батьком українського танцю тому, що саме він став фундатором нового напрямку в сучасному світовому танцювальному мистецтві - сценічної народної хореографії, через яку масштабно розкривалась стихія українського характеру. Авраменко  перший виводить на сцену український танець, як окремий жанр мистецтва. Саме такий підхід він втілює в еміграції, а в Україні трохи пізніше, з 1937 р., так працює Павло Вірський - обоє учні та послідовники Василя Верховинця. Але в історію Авраменко увійшов не тільки як танцюрист та світової слави хореограф, а ще й як актор, етнограф, режисер, чудовий оратор, кінопродюсер, великий патріот України.

 

Перші  школи українського танцю у Західній Україні та Європі. 1921-1925.

Після падіння УНР  частина її війська була інтернована поляками в табори для полонених. Найбільш численні були в м. Каліш у Польщі та м. Юзефів, що в Чехословаччині. В 1921 році у Каліш прибув Авраменко в складі театральної трупи Садовського. Він негайно береться організовувати школу національного українського танцю. Але це вже були інші танці, не для гулянок під час випивок, а такі, що передають почуття, настрої, найрізноманітніші психологічні  нюанси. Авраменко, як хореограф, створює танець-театр, танець-новелу в мініатюрі. І розпочинає це в таборі за колючим дротом. В жахливих умовах йшли проби - у лазні, в коридорах, бараках, на дворі. Художник-карикатурист Олександр Карпенко залишив для історії біля 40 сатиричних картинок цих спроб: унікальні свідчення початку артистичної діяльності хореографа. Скоро танцював весь табір - старшини, козаки, навіть старий генерал. Школа об'єднала 1200 таборян, її називали школою божевільних, або «божевільними скакунами». Своєю вулканічною енергією,  ентузіазмом Авраменко запалював всіх оточуючих людей. Ніхто не міг втриматися, щоб не  пуститися самому в танок. Це був справжній гіпноз! І так було все його подальше життя.

«Чумак», « Плач Ізраілю» в постановці та виконанні В. Авраменка

Менше, ніж за три місяці - перший концерт у таборі. Потім - гастролі в окрузі, в тому числі у великих польських містах. Перед концертом - обов'язкова лекція з основ танцю, засвоєних ним у свого вчителя. Олександр Кошиць, який прибув в табір Калішу весною 1921 року шукати співаків для поповнення своєї хорової капели, залишив свої спомини про виставу школи Авраменка..

Йшов туди зі скептицизмом, йому здавалося, що він знає справжній народний танець, адже працював у театрі Садовського. Але те, що він побачив, вразило до сердечного трепету, стало відкриттям незнаного, тієї самої піфагорівської «еврики»: «Це була чисто наукова продумана робота, тим більш цікава, що була цілком оригінальна, і ні з яких других кіл не взята, ніде не позичена, не підлягаюча ніякому впливові, обгрунтована на єдиному українському мистецтві... Передо мною розкрилася нова книга, про яку я здавалося чув, але ніколи не читав! ... перед моїми очима отчинився новий світ, освітилися нові обрії народної творчості, в новій одежі постала  творча душа народу, повна вогненного темпераменту, надзвичайно тонкого почуття краси рухів, його гармонії і якоїсь невимовної  удосконаленої елегантності... Мені здавалось, що я у сні, який переніс мене туди, де я вже був, що я побачив наново те, на що я дивився раніше й не бачив, не помічав - і хотілось, щоб цей сон не скінчився». Такої реакції О.Кошиця - людини високого та тонкого художнього чуття - Авраменко-самородок домігся, працюючи за покликанням  лише кілька місяців... Феномен! І це слово, що стосується його життя та діяльності, ми будемо вживати ще не раз. До речі, наступна  їх зустріч відбулася у 1926 році у Вінніпезі, де хор Кошиця виступав з концертом, а Авраменко приїхав туди навмисно з іншого міста.

Блискавичних за терміном та новаторських по суті результатів Авраменко досяг, розроблюючи теорію Василя Верховинця та доповнюючи її новими рухами, створюючи нові грані українського балету.

В грудні 1921 р. Авраменко таємно покинув табір, але залишив там своїх учнів, які продовжили його справу серед українських полонених військовиків.

Його ідея - створити ансамбль і показати наш танець світові, поїхати за кордон. Але ж для цього, розуміє він, треба перш полонити танцем свій народ. Він прибуває до Львова. З величезними  труднощами долає консерватизм місцевих діячів і засновує школу танцю зі студентів Львівського українського таємного університету. Починав зі школи в 16 осіб, а за якихось півроку в Галичині вже діють кілька шкіл, що налічують сотні учнів і багатьох  послідовників-педагогів. Сам Авраменко дає 72  концертних виступи разом з бандуристом Данилом Щербиною та своїми кращими учнями. Такою методикою він користувався і в майбутньому, поширюючи свої школи у всьому світі: з числа кращих учнів вибирає одного - двох інструкторів, яким доручає вести школу, а сам рушає далі - в нове місто, містечко, штат, країну, континент...

У 1922-23 роках  «завойовує» Волинь. У Луцьку його школа налічувала 100 учнів, ще 5 новостворених шкіл по всьому краю. І 65 власних концертів. Газета у Луцьку писала: «Про український танець чули ми, як гопак з горілкою, а скільки було зачарувань, коли побачили танці учнів В. Авраменка».

Має вже свого імпресаріо - організатора виступів та адміністратора шкіл - Андрія Давиденка. З ним, до речі, ми зустрінемося на сторінках цього збірника, коли йтиме мова про Капелу бандуристів ім. Т. Шевченка, в якій він був адміністратором під час гастролей по Західній Україні в 1943 році і входив в число відомої «хороброї сімнадцятки».

Має свій  репертуар. Всі танці, створені ним, як хореографом, переважно історичної тематики. Це його сольна класика: «Гопак», «Чумак» , «Гонта», «Запорізький козак», «Плач Ізраїля». До речі, цей останній танок він поставив, щоб підкреслити спільну долю двох бездержавних народів та їх  однакового прагнення до визволення. А для цілого ансамблю створює: «За вільну Україну», «Козачок», «Коломийки», «Гопак колом», «Великодний хоровід», « Катерина», « Гречаники», «Журавель» та ін. Далі їде на Гуцульщину, вивчає гуцульські танці і в результаті створює свої за місцевими мотивами: «Довбуш», «Аркан», «Вільний гуцул», «Коломийська сіянка», «Коломийська дрібонька». В Коломиї  залишає дві своїх школи. Вважається, що авраменківський стиль - це суміш полтавського з гуцульським.

Кожен концерт під час гастролей обов'язково містив його запальні сольні виступи (за виключенням періодів лікування поламаних ніг). А ось наївний відгук про виконавський рівень танцюриста Авраменка неграмотного стрільця, який записав один із старшин: «То не може бути, щоб так чоловік міг танцювати, то він не танцює, але тумана пускає, дивися, всі жили в нього рухаються, плечі, руки, ноги, все ходить, все танцює, а християнин так би не міг танцювати...»

Із відгуків преси: Луцьк, «Українське життя», 1923 рік: «Із звичайного народного козачка та гопака, не міняючи його народного духу п. Авраменко витворив прекрасний  салонний танець, який... стоїть вище відомих європейських танців».

Львів, «Діло», 1923 рік, про виступ авраменківців на площі Сокола-батька: «Треба було бачити захоплення публіки своїм рідним танком. Не один міг ствердити: «Самі не знаєте, що де маєте». Авраменко може бути вдоволений, що його ініціатива культу рідного танку запустила глибоке коріння між галичанами».

Львів, журнал «Театральне мистецтво», 1924 рік: «Я наважуся, - пише рецензент І.Велигорський,- порівняти школу танців Авраменка з народною капелою Кошиця, під поглядом національного усвідомлення  і пропаганди національної ідеї. Думаю, що Авраменко не меншу роль відіграв би в поширенні доброго імені українського народу, як і славна  капела О.Кошиця за кордоном... Пора вже лишити ті «модерні» танці, а культивувати свій національний танець, щоб і в тій області внесли ми в світову скарбницю щось свого, оригінального». 

Пам'ятаємо, що це були часи, коли Західна Україна була під Польщею. Польській владі не сподобалася діяльність Авраменка, що збуджувала національну свідомість українців. Кілька разів його арештовували без видимих причин. Правда, у нього не було офіційного дозволу на перебування в їх вотчині. І коли в 1924р. польський комісар запропонував йому співробітництво в обмін на вільне пересування та додаткову платню, він тікає у Чехословаччину. Там у Подебродах - місті української діаспори та в українському таборі для полонених у Юзефові організовує свої школи та багаточисленні виступи. Між іншим, його учнями в Подебродах були  відомі Олена та Михайло Теліги. Тут знову зустрівся зі своїм творчим покровителем Миколою Садовським, іншими визначними діячами українського руху - Модестом Левицьким, Євгеном Чикаленко, Дмитром Антоновичем, Михайлом Обідним, які йому сприяли і допомагали. Цікавий епізод. В той самий час з Америки до Чехословаччини приїхала одна професорка вивчати слов'янські танці. І коли в Подебродах учні  школи Авраменка показували їй танці, вона не втрималася і пішла танцювати козачка, ще й у парі з ведучим танцюристом. Все та ж магія  Авраменківського танцю...   

Авраменку з його кипучою енергією потрібне було нове поле для  подальшої діяльності. У 1925 році йому сповнилось 30 років. Позаду - 5 років праці по відновленню та утвердженню українського танцю. Кілька десятків шкіл в Галичині, Поліссі, Волині, Гуцульщині, Холмщині, Підляшші, українській Чехії . Підготовлені вчителі - інструктори, серед яких відомі потім М.Мацяк, Б.Хвостяк, Андрій Кість, Я.Чуперчук (пізніше - директор Державного ансамблю танцю Галичини) та інші. Сотні власних виступів. Що далі? Друзі радять їхати до Нового Світу і там піднімати українство в надії на співпрацю в боротьбі за вільну Україну.

18 жовтня 1925 року українська колонія у Подебродах влаштовує йому багатолюдний на 600 чоловік прощальний вечір-концерт з  промовами. 78 учнів його школи підписали грамоту-подяку. Всі закликають його і далі запалювати вогонь запорожців в серцях українців.

Авраменко залишає у Подебродах «Товариство плекання українського танцю» та свого учня - інструктора Ілька Куницького і готується до від'їзду в Канаду.       

 

Канада: українізація громади через тріумф народного танцю.

12 грудня 1925 р. корабель з  Василем Авраменком прибуває у порт Галіфакс, Канада. У руках - одна валіза. На голові - смушкова шапка, одягнений у вишиванку, чумарку (легкий жупан), в чоботях. На все закордонне життя це буде єдиний стиль його буденного та концертного одягу - «рекламного бренду» України. Доля дарує йому ще понад 55 років життя. Як проведе їх цей білявий стеблівський хлопець із сільським обличчям, українською душею та винятковим талантом від Бога?

Помічники В. Авраменка- учителі канадських шкіл танців (зліва направо): Іван Пігуляк , Віктор Мошук, В. Авраменко та його адміністратор В. Кухта

Проживе так, що його справ, пригод, втілених ідей вистачило б на цілий полк пересічних людей, якби це все між ними поділити. Приходить на думку відоме: «І один у полі воїн!»

Із порту - в Торонто. На знайомство з ситуацією відводить собі лише 15 днів і - за працю. Її динамічний ритм вражає. 27 грудня  він вже виступає перед громадою в Торонто з доповіддю про свою програму відкриття шкіл та її ідеологічним обгрунтуванням. 1-го лютого 1926 року  відкриває першу школу в Торонто та в його околицях.  Далі їде на Захід і відкриває потужні школи у містах Форт Вільям ( нині Сандербей), Порт- Артур, Кенора. В Торонто, в серпні цього ж року «Український балет» Авраменка у складі 80 осіб протягом двох тижнів виступає в мистецькій програмі  Канадського національного фестивалю, який, до речі, діє і по цей час. Це був перший виступ українського мистецтва на такій арені. Його побачили 25 тисяч відвідувачів. Англомовна преса - в захопленні.

У найближчих планах - «завоювати»  Вінніпег  - на той час столицю української Канади. Починає з виступу перед громадою 21 листопада 1926 р. Авраменко виголошує двогодинну промову. Згадує історію України, аналізує причини її поневірянь, критикує громаду, яка розпорошена, не знаходить спільної мови та закликає до єдності в ім'я воскресіння української держави. Тоді і пізніше, в Канаді і Америці, його дивувало, не влаштовувало, обурювало несподіване для нього: українці діаспори не згуртовані. Він не розуміє, чому товариства та об'єднання  українців розділяються за релігійними, партійними та іншими ознаками. Він же постійно і скрізь закликає до єдності. Вірить і з присутнім йому ораторським хистом  намагається вселити віру заокеанським землякам у те, що мистецтво може об'єднати людей. Невтомно повторює своє кредо: «Український танок не пустощі, він основний вияв нашої культури - це національна зброя!» та «Хочу наукою танцю розбудити в молоді любов до України, бажання спільної думки -  української!»

Наступний приїзд до Вінніпегу у січні 1927 р. з концертом. Він відбувся з участю найкращих  його учнів з уже діючих шкіл провінції Онтаріо та помічників-інструкторів Віктора Машука, Івана Пігалюка, Андрія Кістя та адміністратора Володимира Кухти. Вони, до речі, залишаться і надалі його найближчими помічниками. Серед них найсердечнішим другом  все життя був Андрій Кість -  співак-бандурист, актор, інструктор, з яким зустрівся на Військовому з'їзді в Києві в 1917 році і який згодом теж переїхав до Канади, пізніш - до Америки. 15 років тривала їх співпраця, а дружба - все життя. В листах до нього Авраменко найщиріше, найглибше розкриває свою душу. В їхньому листуванні найкраще висвітлюються Авраменко як людина. (Ці листи знаходяться в Державному архіві міста Отава, Канада).

А тим часом, у Вінніпезі громада, натхненна побаченим в час концерту, «сотнями», якщо не «полками» записувалася до його шкіл. А вже 30 квітня 300  його шкіл звітують перед громадою великим концертом за участю самого Авраменка з його шедевром - танцем «Чумак». Англомовні рецензенти розхвалюють «Гопак» у виконанні 300 учнів, «Гаївку», «Аркан», «Метелицю». За місяць - знову два концерти для мешканців Вінніпегу з хором та оркестром Євгена Турули та танцями, зокрема хореографічною виставою «Запорожці пишуть лист до турецького султана». А сам Авраменко вражає публіку динамічним «Гонтою» - героєм-символом волелюбності.

В. Авраменко зі своїми учнями у Вінніпезі. 1928

1 липня 1927 р. на державному святі в честь 60-річчя об'єднання всіх провінцій Канади в столицях трьох провінцій одночасно виступають його школи. Концерти проходять під мистецьким керівництвом Авраменка (Вінніпег) та його помічників-хореографів Івана Пігалюка (Саскатуні) та Віктора Мошука (Едмонгтон). Англомовна преса особливо цінує масові виступи дітей: « Ці малолітні українці... у своїх танцях втілюють дух своїх предків й пристрасну тугу за волею» («Winnipeg Tribune»).  

4 липня громада Вінніпегу влаштовує йому вечір з десятками виступів-подяк. Виступаючі відзначають його талант, жертовність мистецтву й Україні, організаторський та ораторський хист. Дякуючи за добрі слова, Авраменко з притаманною йому відвертістю сказав, що ставлення організацій і громади не завжди було таким щирим, як би він того бажав і як того вимагає справа, закликав до активнішої та тіснішої співпраці. Діти вручають своєму Учителю в подарунок криву козацьку шаблю для його танців.

Влітку цього ж 1927 року його школи виступають з концертами в 9 місцях околиць Вінніпегу - там, де жили піонери - переселенці. З метою подальшої українізації свідомості наших людей та реклами своїх шкіл восени 1927 року Авраменко організує успішне навіть у фінансовому плані 70-денне концертне турне ще в 45 місцевостях Канади. Його концертна група з дорослих та дітей виглядала уже напівпрофесійною. Отже, разом з літнім турне - 54 виступи. Це був тріумфальний похід.        

Два роки провів Авраменко зі своєю місією в Канаді. В результаті всі українські поселення були вкриті сіткою його шкіл. Найвідоміші, окрім Торонто та Вінніпегу, в Лайкгеді, Вест Форт-Вільямі, Кенорі, Саскатуні, Едмонгтоні та ін. А в цілому це тисячі дітей та дорослих, причетних до  танцю. Якнайкраще спрацював його навчально-організаційний метод, випробуваний ще в Західній Україні. Він потім буде використаний в Америці та інших країнах. Маестро виявляв талановитих учнів, проводив для них екстерном курси інструкторів. І вже вони, як балетмейстери, вели уроки в  школах. А сам, час від часу, перевіряв, приймав екзамени, допомагав організовувати концерти. Він виступав у ролі головнокомандувача своїх  мистецьких «військ». Потрібно нагадати, що Авраменко починав в Канаді не з цілини. Ще до його приїзду учні Кошиця організували тут хорові колективи, працювали драматичні гуртки. Серед цих аматорів виявилося багато любителів танцю. А в цілому проявлялася природна художня натура української  нації, а Авраменко виявився чудовим каталізатором її вияву. Головна заслуга його в умінні захопити людей, для чого він володів неабиякою харизматичністю. А, завдяки виключним організаційним здібностям та мобільності, зумів в короткі терміни побудувати систему шкіл. Вчора сказали б про нього: «просвітитель-пропагандист», сьогодні - «першокласний піарщик».

Виступ шкіл В. Авраменка у складі 80 осіб на Канадійській Національній виставці Канади. 1926

В результаті тисячі канадських українців відчули себе причетними до талановитої нації зі своєю історією та багатою культурою. Вони тепер мали підставу доводити помилку тих, хто вважав тоді, що українці не мають своєї національної ідентичності, бо одні, мовляв, приїхали з Польщі чи Австрії, інші - з Росії.

За словами д-ра Андрія Нагачевського з Альбертського університету, до приїзду Авраменка українці вживали свої танці лише на весіллях та вечірках. А дякуючи йому, наш народний  танець вийшов на сцену  і став символом української культури та української ідентичності. До другої світової війни його хореографія та костюми були домінуючими і, власне, зберігаються і до сьогодні, звичайно, часто - в інтерпретації.

Нові покоління його учнів-інструкторів, послідовників ще й сьогодні служать українській Терпсихорі в Канаді та Америці.

Всі стверджують, що він своїми танцями стримав від асиміляції два покоління канадських українців. Додамо: не тільки канадських, а й  світової діаспори, там, де зміг побувати.

На початку 1928 року Авраменко отримує особисте запрошення  від Союзу Українок Америки взяти участь в концерті  Світової жіночої виставки в Чикаго, що мала відбутися весною. Це була добра нагода поїхати зі своєю місією до Сполучених Штатів Америки, якою він і скористався.

ДАЛІ БУДЕ