Віце-ректор УКУ відзначає свій 60-й день народження

ЛЬВІВ. Подібно до назви одного з його улюблених американських фільмів, було дивовижне життя Мирослава Мариновича. Як і герой кінофільму, він також боровся, пройшов крізь період темноти, щоб вступити у велике світло.

Іноді надія здавалася дуже слабкою. Протягом десяти років він працював у ГУЛАГу за те, що посмів розкрити порушення людських прав у радянській Україні. Однак, у в'язниці він знайшов свободу в Христі. "В моєму випадку повне навернення до християнства викликало те, що ви могли б назвати особистим одкровенням", - одного разу сказав він в інтерв'ю. "Залишивши ГУЛАГ, я мусив проаналізувати природу зла і його приховані небезпеки, в той час будучи свідком перемоги доброти."

Сьогодні він відомий в академічних і політичних кругах України як ключова фігура в екуменічному діалозі між католиками та православними. Він робить це, займаючи посаду віце-ректора з питань призначення та місії Українського Католицького Університету (УКУ).

М. Мариновичу виповнилося 4 січня 60 років. Він чекав, щоб відсвяткувати цю віхову подію разом зі студентами УКУ 2 лютого, коли вони повернулися з Різдвяних канікул. Урочистості включали "Вертеп", що виконувався членами ректорату, і творчу зустріч із студентами, під час якої п. Маринович поділився своїм життєвим досвідом.

Як пояснив ректор УКУ о. д-р Борис Ґудзяк у своєму вступному слові на початку творчої зустрічі, Мирослав Maринович „погодився розділити з нами деякі штрихи своєї біографії. Як відстоювати щось, коли ви одні... Кілька років після закінчення школи, він прийняв деякі доленосні рішення. Його було увязнено у 27- річному віці."

У присутності студентів, працівників Українського Католицького Університету та семінаристів Духовної Семінарії Св. Духа, о. Ґудзяк відзначив, що була велика кількість людей, які були задіяні у підпіллі Української Католицької Церкви, чисельним було також покоління шестидесятників та покоління УПА. Але група, що виступила на захист прав людини в сімдесятих роках, була дуже малою.

О. Ґудзяк кинув виклик студентам: "Молоді люди, слухайте уважно. Задумайтеся: "Чи я готовий творити мир і бути радісним свідком Ісуса Христа?""

Потім двоє студентів УКУ грали на бандурі і скрипці протягом висвітлення фотографій з життя п. Мартиновича, a він розповідав про своє життя, часто даючи приклади, щоб продемонструвати своє переконання, що "Кожен елемент нашого життя є спонуканням від Бога, спробою допомогти нам."

П. Maринович пригадав, як, його, студента третього курсу Львівського Політехнічного Університету, затримало KДБ і обвинуватило у розповсюдженні "антирадянської брехні." KДБ говорило, що він має дві альтернативи: або співпрацювати з ними, інформуючи про критиків комуністичної держави, або бути усуненим з університету.

Він повернувся до гуртожитку, де почув, як студенти говорили багато поганого про тодішнього радянського лідера Леоніда Брежнєва, і вирішив, що він не може і не буде доносчиком. Таким чином його виключили з університету.

Декілька років пізніше він був у Києві, допомагаючи організувати Українську Гельсінську Спілку. Вони не діяли таємно. Скоро влада схопила його і висунула ультиматум:

"Або ви за нас, або проти нас", - сказали вони в епізоді, вартому великого екрану.

"Тоді, я проти вас", - відповів Маринович.

"Тільки молодий хлопець міг так сказати", - признав він.-Сьогодні я б сказав: ‘З одного боку..., в той час як, з іншого боку...'" Аудиторія вибухнула сміхом на його відвертість.

"Ніхто при тверезому глузді не хоче йти до в'язниці",- поясював Maринович. Він усвідомив, що це була нагода, певна форма допомоги Спілці. Він і його друзі-активісти усвідомлювали загрозу, але прийшли до висновку, що є інші речі, значно гірші, ніж в'язниця. Вони мусили продовжувати свою боротьбу, тому що "інакше б соромилися самі себе". "Я б не хотів одного дня оглянутися назад в своє минуле і сказати: ‘Я був занадто переляканий, щоб це зробити.'"

Сьогодні, він може дивитися в дзеркало і відчувати себе виправданим.

Він висвітлив також "радикальні прориви" в своєму житті, які вплинули на те, щоб це видавалося «більш ніж просто одне життя.» Він пригадав свої труднощі в ГУЛАГу (1977-1987) як противагу до його прекрасного життя зараз. "Добро і зло чітко поставало перед тобою в таборах", - він пояснив. " В духовному житті була напруженість."

П. Maринович описав, як "дві спонуки від Бога" заохочували його почати власну творчу кар'єру письменника в багатьох жанрах. У ГУЛАГу деякі російські поети читали свої твори і радили йому теж писати. Потім він чув іншого політв'язня Олеся Шевченка, який декламував поему, сповнену ненавистю до росіян.

"Як люди можуть ображати одні одних словами", - думав Maринович. Так появилася книга "Євангеліє від юродивого". Впродовж розмови із студентами він читав уривки з цієї книги, однієї з багатьох своїх опублікованих робіт.

Читаючи книгу, він запитав присутніх: "Чи ми маємо відчуття, що Бог щось говорить нам?"

Maринович роздумував над тим, як „українці і євреї вперше були засуджені на однакові терміни в таборах. Це була перша нагода, коли ми мусили вислухати один одного."

Потім він читав деякі примиряючі рядки, які написав про росіян, і пригадав, що коли Олесь Шевченко почув їх, він сказав: "Ви знаєте, Mирославе, після цього, хочеться стати кращою людиною."

Mаринович постановив, що він не хоче "бути джерелом подальшого лиха для інших."

Коли він повернувся з таборів, нове покоління заохочувало його піти в політику, але він ніколи не хотів цього робити.

"Я не був успішним у всьому", - визнав він. "Деякі питання все ще турбують мене сьогодні, як наприклад: ‘Як можу я вплинути на те, що відбувається в Україні сьогодні?'"

Отож найкраще, що можемо зробити - це виконувати совісно працю там, де ми знаходимося. "Ви не завжди можете змінити світ, але ви можете змінити простір навколо себе, бо ви - інструмент у Божих руках."

На завершення презентації, він подякував своїй дружині Любі, яка відвідувала його в таборі для політв'язнів у Казахстані, даруючи їй букет квітів. Потім усі переглянули коротке домашнє відео, в якому він, його сестра і стара мати співають пісню про зозулю.

О. Ґудзяк заохочував студентів і працівників глибше знайомитися з паном Maриновичем. Як відзначив Вадим Ададуров, викладач історії в УКУ: "Маринович - це не монумент, до якого приносимо квіти, а живий, дихаючий авторитет."

З вдячності університет подарував йому крісло-гойдалку, оббиту червоним оксамитом - „Крісло Мариновича", як жартував о. Ґудзяк.

Після закінчення Літургії в каплиці УКУ, п. Маринович приєднався до працівників ректорату у постановці „Вертепу" для студентів. Він грав роль царя Ірода, а о. Ґудзяк - чорта. Моральна невідповідність між ролями і людьми, що їх грали, була нагодою для веселого схвалення.

В грудні, президент Ющенко нагородив п. Maриновича Орденом Свободи. У січні він отримав премію Василя Стуса.

Видавництво УКУ зараз готує до публікації першу книгу з запланованої чотирьох-томної збірки творів п. Мариновича.