Революції не буде. Принаймні, в Україні у найближчий час.

Термін «революція» сам по собі нічого поганого не означає - всього лише перехід від однієї моделі життєдіяльності до іншої.

Чим зумовлюється такий перехід?

Нагромадженням у існуючій моделі кількісних змін, що роблять дану модель неоптимальною формою існування для актуальної сукупності елементів. При перевищенні певного «больового порогу» елементи системи вважають за краще розвалити старе і побудувати щось більш для себе привабливе, аніж животіти в межах старих традицій.

У суспільних системах системна криза проявляється через антагоністичні протиріччя.

Антагоністичні протиріччя - це такі, які є універсально характерними для даної системи, наростають з плином часу і не можуть бути вирішені у межах існуючої моделі.

Для пануючої сьогодні у світі моделі ринкової демократії іманентними є, принаймні, три антагоністичні протиріччя:

- ресурсне - між необхідністю нарощення споживання ресурсів Землі для розвитку економіки та їхньою об'єктивною обмеженістю;

- демографічне - між необхідністю репродукції населення та скороченням народжуваності;

- духовно-культурне - між необхідністю підтримання певного рівня соціальної відповідальності та невпинним зниженням цього рівня.

Ці протиріччя породжені самою природою ринкової демократії, об'єктивно для неї характерні і не можуть бути усунуті інакше, ніж заміною соціально-економічної моделі.

Системна криза починає бути зримою тоді, коли антагоністичні протиріччя досягають певного рівня інтенсивності, а її відмінною рисою є абсолютна неможливість розуміння її причин чи наслідків, виходячи з критеріїв існуючої моделі. Ніби все робиться правильно, задекларовані завдання успішно реалізуються, країна рухається у «правильному» напрямі - але все йде шкереберть, тріщить по швах, у суспільстві наростає роздратування та апатія, ніхто ні за що не хоче братися, і всі нарікають на уряд.

Загальне розуміння того, що сучасна світова криза призведе до глобальних змін і завершиться переходом до чогось якісно нового у світі вже оформилося. Навіть наш В. Литвин у інтерв'ю «Сільським вістям» 30 січня сказав наступне: «От і зараз треба усвідомити, що в своєму розвиткові увесь світ вже вперся в певну стелю. Тож ми або забезпечимо якусь нову якість життя, або ж будемо стикатися з тим, що маємо нині. Те, з чим ми зіткнулися, не просто проблеми «віртуальної економіки». Як мені бачиться, людство вичерпало потенціал свого розвитку на базі тих уявлень, підходів і міжнародного права, які існують».

Враховуючи залежність рівня мислення наших офіційних «світлих умів» від іншомовних публікацій, можна зробити висновок, що у «цивілізованих» країнах дану проблему вже розглядають з усіх боків і намагаються у ній щось зрозуміти. В Україні, в усякому випадку, жодних наукових трактувань чи пояснень не чути, пошуки «шляхів у майбутнє» ведуться «методом тику» на рівні аматорів-ерудитів, а практична політика уряду базується виключно на тому, щоб якнайглибше і якнайшвидше «впровадити» саме те, що реально вже є морально застарілим. Сам Литвин традиційно сподівається, що заморський «пан» усе вирішить: «Я сподіваюся на світовому економічному форумі в Давосі, де зібралися півсотні лідерів держав і урядів, розкажуть про щось прийнятне для всього світу. В тому числі, що ж треба робити. Бо ніхто не знає справжніх масштабів кризи, і яким саме буде посткризовий період».

Не розкажуть - не для того вони там збираються. Злітати за державний рахунок на елітні курорти і «зарядитися» на них шампанським по 400 дол. за пляшку, чорною ікрою та крабами на званих обідах - це одне, а сформулювати для людства «дороговкази у майбутнє» - це зовсім інше.

Сучасне панівне становище країн «золотого мільярду» у світі і досягнутий завдяки цьому становищу високий рівень матеріального забезпечення, про який решта 85% людства можуть тільки мріяти, є результатом не тільки вищої продуктивності праці у цих країнах, але й таких факторів, як однобокий розподіл світових ресурсів, нав'язування «третьому світові» вигідних для себе правил гри, контроль за світовою політикою та фінансами і т.п. Якщо б усі ці фактори усунути і залишити лише суто рівноправні економічні стосунки, то рівень ВВП «цивілізованих» країн скоротився б щонайменше удвічі.

Якщо існуючий сьогодні стан речей, при якому ці країни знаходяться на піку свого впливу і розвитку вважати кризою, то як можна буде описати ту ситуацію, коли вони з цього піку впадуть?

Правильно: тотальна катастрофа. При якій не тільки світові топ-олігархи втратять можливість узурпувати світові елітні «лежбища», але й простим громадянам «розвинутих» країн їхні менш «просунуті» сусіди нагадають усі колишні образи - від Іраку до Фольклендів.

Головною проблемою сучасного світу є проблема ресурсів, що мають властивість бути обмеженими, а деякі - постійно скорочуватися. «Розвинуті» країни споживають до 80% цих ресурсів. Але якщо ресурси Землі розподілити між її народами порівну, скажімо, на душу населення, то весь «золотий мільярд» моментально опиниться на смітнику історії.

Виходячи з обмеженості ресурсів, за стандартами споживання «золотого мільярду» на Землі може жити лише трохи більше цього мільярду. За рахунок усіх інших народів.

І чим більше ці інші народи споживатимуть - тим менше залишатиметься «цивілізованим».

Питання - якому ідіоту могло прийти в голову, що олігархи з країн «золотого мільярду» можуть щиро бажати допомогти Україні стати економічно розвинутою країною?

Розрив у матеріальному споживанні на душу населення між країнами «золотого мільярду» та рештою людства при вичерпанні можливостей нарощування споживання ресурсів Землі є головним фактором занепаду моделі ринкової демократії. Ліквідація цього розриву була б основним фактором ліквідації правлячих у сьогоднішньому світі олігархів як класу, як способу життя чи політичного феномену. Тотальна, словом, ліквідація.

Чи можна припустити, що ці олігархи самі вириють собі могилу і в неї ляжуть?

У сучасній психології головною проблемою є постулат свідомої волі людини. В реальності юридично вільний індивід підкоряється інформаційному впливові, а вміло підбираючи важелі цього впливу можна добитися від цього індивіда рівня підпорядкування своїй волі, що нічим не відрізнятиметься від рівня підпорядкування раба.

Звичайно ж, не всі люди здатні бути рабами. Народжено вільних у кожному суспільстві - біля 5%. Але при демократії, де все вирішує чисельність голосуючих, вирішальним фактором суспільного життя є не вони.

У громадян колишнього СРСР до засобів масової інформації «цивілізованих» країн особливий пієтет - вони вірять їм на слово. Настільки пристрасно, що цим засобам масової інформації не вартувало особливих зусиль переконати тих же українців у тому, що якість їхнього життя неймовірно зросте, якщо усі їхні національні надбання привласнять чиїсь волохаті руки, які у наказному порядку самі українці мусять називати «чистими».

Початок занепаду капіталізму як соціально-економічної моделі припав на 70-ті роки минулого століття. Саме тоді провідні вчені висунули ідею переходу до нової моделі суспільства. З вищеназваних причин дана ідея правлячим колам не сподобалася, тому цих вчених просто усунули на маргінес політичного життя і ввели політ-коректність, яка дозволяє офіційно проголошувати лише те, що подобається масам і відображає політику влади.

Людський організм може повноцінно життєдіяти лише в тому випадку, якщо у ньому є присутніми чотири функціональні системи: мислення, опорна, травлення та робочі кінцівки. У ідеальній моделі людського суспільства ці функціональні системи повинні бути присутніми у вигляді чотирьох соціальних станів: мислителів, державників, бізнесменів та робочого люду.

Кожен, хто хоче сформувати життєздатне суспільство, повинен заповнити усі чотири стани відповідними людьми і розмістити їх у суворій ієрархічній послідовності. Єдиним критерієм, що визначає право людини належати до того чи іншого стану, може бути лише рівень її духовної досконалості. Очевидно, що злодій не має права бути держслужбовцем, а демагог - вченим.

Найвищим рівнем духовної досконалості в усі часи відзначалися мудреці, що є ніби з'єднуючою ланкою народу із Всесвітом. Їхнє становище у суспільстві безпосередньо визначає його перспективи - усунення їх з найвищого місця відразу ж означає перехід суспільства до занепаду. І, як то кажуть, жоден хірург його не врятує. Ні Наполеон, ані модний сьогодні в Україні Рузвельт.

Японці свого часу у таборах для військовополонених виявляли 5% найбільш активних «провокаторів» і їх ізолювали. Решту в'язнів можна було і не охороняти - вони покірно виконували всі приписи і роботи.

Очевидно, відсутність в українському генотипі агресивних воїнів-державників, головною відмінністю яких, до речі, є готовність жертвувати життям інших (і - відповідно - собою) заради абстрактних ідей, є нашою національною особливістю, на яку потрібно зважати при проектуванні шляхів нашого розвитку.

З іншого боку - у сучасному світі проблеми з професійним наповненням немає. При потребі можна запросити на роботу тисяч десять тих же німців чи англійців, які в силу своїх генетичних якостей намагатимуться привести державні справи в Україні у відповідність з її Конституцією.

Тільки за так німці в Україну не поїдуть. І проблема тут не в грошовій винагороді. Якраз навпаки - середньостатистичний український високо-посадовець сьогодні обходиться державній скарбниці незрівнянно дорожче, ніж середня зарплата його колеги у «цивілізованих» країнах. Але справжніх професіоналів-державників цікавлять не гроші, а ідеї, яким вони прагнуть служити.

Офіційні «мислителі» «цивілізованих» країн, торкаючись питань кризи, скрушно кивають головами і повторюють запліснявілі фрази на зразок: «Ніхто не може знати, що з того буде».

Абсолютна брехня. Розумних людей на Землі ніколи не бракувало, і в будь-який момент тут завжди жив хтось, що знав, що «з того буде», і як у даному випадку слід діяти. Питання завжди полягало лише в тому, щоб цих людей знайти і помістити на відповідне їм місце, попередньо очистивши його від сонмів плагіаторів і грантоїдів, яких теж ніколи не бракувало, і які ні до чого доброго ніколи не приводили.

Ідея «спасіння людства» лежить на поверхні. І саме під цю ідею Україна у 1991 році одержала унікальний шанс, що не має аналогів у її історії - незалежність, до якої вона не приклала майже жодних зусиль, але яка, незважаючи на усі несприятливі обставини, тим не менше за нею зберігається. Гарний такий подарунок і аванс довіри українцям від Всесвіту.

Всесвіт дає українцям шанс стати великим народом. Українці завзято від цього шансу відмовляються. Всесвіт терпить. Питання - до якого часу?

У своїй статті «Чому саме популізм є політикою сучасного уряду?» (УП, 08.04.2008 р.) задовго до «офіційного» проголошення кризи в Україні я писав, чому будь-який український уряд сьогодні може привести країну лише до катастрофи. У «Зламі епох» (УП, 26.03.2008) я писав про те, що для реалізації нашого історичного шансу насамперед потрібно створити український інститут національної політекономії. Тільки усвідомивши на науковому рівні, хто ми такі і куди йдемо, можна починати якусь роботу, результати якої не відійдуть у небуття разом з її виконавцями.

З науковим наповненням для реалізації цієї ідеї жодних проблем не виникає - я підготував суто наукову монографію на 600 сторінок «Політекономія наступного покоління». Завершена теорія майбутньої історичної епохи з вичерпним аналізом ролі у ній України та робочий «рецепт» її перетворення на динамічну і самодостатню державу. Беріть, користуйтеся.

До сьогоднішнього очільника українського уряду написав з десяток листів з докладним описом теорії та практичних кроків по реалізації її висновків.

Справедливості заради потрібно сказати, що писав і звертався до усіх діячів українського політикуму і профільних науковців, адреси яких мені вдалося роздобути. Нуль реакції.

Замість того - запрошують «експертів» за 30 млн. євро з тих країн, які офіційно заявляють, що «що з того буде - не може знати ніхто». Для чого взагалі такі експерти? На ці гроші можна було б не тільки створити в Україні науковий інститут світового значення, але й вивести Україну у число світових лідерів у сфері соціально-економічних наук.

Питання, зрозуміло, не в тому, як ставиться сучасна українська влада особисто до мене. Тим більше, що мені від неї наразі нічого і не потрібно. Проблема в тому, що в Україні сьогодні не чути жодного розумного голосу. І не тому, напевно, що їх там немає.

Уся політика офіційного Києва підпорядкована задоволенню інтересів олігархів - своїх чи чужих - не має жодного значення. В олігархів, всупереч уявленням, національності як такої немає. І яка може бути національність у людини, що є громадянином кількох країн, живе на Канарах чи в Монако, бізнес має у Швейцарії, гроші тягне з України, а її діти навчаються у Лондоні?

Увесь інформаційний простір України заповнений виключно точками зору цих же олігархів. Для «народу» залишили «вічні» теми - мовну, «агресивного Кремля» та «проклятого комуністичного минулого». Вічні тому, що абсолютно безглузді. Бо скільки не теревень про те, що українці не хочуть говорити рідною мовою, причиною цього є «прокляте комуністичне минуле», а зацікавлений в цьому «агресивний Кремль» - жодного прогресу у жодній галузі не відбудеться.

Революція - це перехід від однієї соціально-економічної моделі до іншої. У основі революції лежить, відповідно, соціально-економічна ідея, без якої суспільні потрясіння можуть бути лише бунтом, «безглуздим і нещадним», як писав О. Пушкін.

Без вищої духовної ідеї будь-який народ - це стадо баранів, якими можна легко маніпулювати у потрібному для маніпулятора напрямку.

Так що, панове, ніякої революції в Україні не буде. Принаймні, у найближчі чотири роки.