rss
11/21/2018
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#340

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Інтерв’ю \ Іван Малкович: «Мені не все одно що продавати – труси чи книжки»

Директор видавництва "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА" Іван Малкович знову порадував українських дітей і підготував їм сюрприз до дня Святого Миколая - видав нову книгу авторки серії книг про Гаррі Поттера Джоан Ролінг "Казки Барда Бідла". Після презентації книги Іван Антонович дав інтерв'ю УНІАН.

Пане Іване, у 2004 році в рейтингу 100 найвпливовіших людей України Ви посіли 89 місце. Леонід Кучма був тоді на першому. У 2008 році Ви отримуєте 88 місце, випереджаючи Богдана Ступку, Вєрку Сердючку і ... Кучму, який тепер вже замикає сотню. В умовах нестабільної політичної ситуації в країні Вам вдається стабільно видавати і просувати українську книжку. Як Ви гадаєте - це Ваш особистий рейтинг чи рейтинг української книжки?

Певна, річ, що книжки. Чого б вартував мій рейтинг, якби я не видавав книжок?

Ви бачите, що робиться з політиками? Це щось мінливе. Треба робити щось вартісне і чесне до кінця - може тоді тебе помітять. Хоча всі рейтинги - це випадки. До цього не можна ставитися з абсолютом. І не можна самообманюватися, що ти такий вже дуже впливовий в цій країні.

А наскільки Ви вважаєте себе впливовим і чи піддаєтеся впливу ззовні?

Я не вважаю себе дуже впливовим. Піддаюся впливам певною мірою. Коли я видаю книжку, я просто приречений і радий піддатися впливу багатьох думок. Коли ця книжка виходить, я мушу показати її обкладинку, текст чи щось ще, в чому я сумніваюся, багатьом людям. Єрко навіть в одному інтерв'ю жартував, що я ходжу на Бессарабку (наше видавництво знаходиться на вулиці Басейній біля Бессарабського ринку) у м'ясні ряди і запитую всіх продавців, яка картинка їм більше подобається: та чи та. Звичайно, це жарт. Але, можливо, він має в собі підґрунтя, тому що мені дуже цікаво знати думку маленької дитини і людини, яка далека від книжок. Вона може працювати прибиральницею. (Хоча в нас багато тепер тих, хто прибирає, з вищою освітою.) У всіх цих людей є діти, і за ними стоїть певний суспільний прошарок. Я коли запитую ту людину, я бачу, як будуть реагувати різні прошарки. І коли я бачу, що можна більш-менш задовольнити всіх, тоді я спокійний.

Своїми книжками ми підіймаємо естетичний рівень не тільки дітей, а й батьків. Вони повинні тягтися до чогось вищого. Не штука видати книгу. Ще в древньому в Римі хтось з великих казав: "Які сумні часи тепер настали - дві великі проблеми: діти не слухаються і всі пишуть книжки." У нас тепер теж всі пишуть. Всі видають. Віршами називають якісь заримовані чотири рядки. Насправді видатних книжок і письменників не так багато. Треба намагатися видати щось особливе чи по-особливому. "Снігова королева" видається вже майже 200 років у скількох країнах, але ми зуміли видати свій варіант завдяки Владиславові Єрку.

До мого сина приїхав його приятель з Австрії, і він показав йому якісь книжки, що тато видає. Той побачив "Снігову королеву" і каже: "Як? Цього не може бути! Це твій тато? Ця книжка справила на мене найбільше враження у музеї Андерсена в Данії, вона там на почесному місці. І я думав, як би її придбати?" Хлопець дуже довго не міг повірити, що він приїхав в Україну і натрапив на ту книжку, яка його, австрійця, вразила в Данії. Такі цікаві бувають метаморфози. Завжди можна видати по-особливому. Але для цього треба і ставитися по-особливому.

"А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА" - це не те видавництво, яке може видавати (воно може, але не хоче) вал книжок. Це мені не цікаво. Я можу видати тільки те, що я можу пропустити через себе. Скільки книжок я встигаю через себе пропустити: від тексту до поліграфії, від редагування до роботи з художниками, - стільки я можу видати. Пропускна моя спроможність не така велика. Тому що дуже багато людей займає мій час. Всі приходять і хочуть, щоб я обов'язково зараз же при них прочитав їхній роман і виказав їм думку. Я маю так багато цих рукописів, що мені кілька років не вистачило б їх прочитати. І хочеться їх читати. Але знаю, що життя в тебе одне і ти його витрачаєш на читання як правило не дуже якісної продукції. Єдина втіха - цю продукцію я не буду видавати, і що це я змарную час, а всі діти не змарнують. Я б хотів видавати такі книжки, які б не засмічували культурний простір. Засмічування нашого культурного простору відбувається з такою потужністю і з таких багатьох джерел, що оригінально не засмітити його зайвим. Видати справжнє те, що буде особливим.

Ви не тільки з'являєтеся у рейтингах, але й самі їх формуєте. Наприклад, у 2007 році визначали найвпливовіших жінок...

І цього року мене так само запросили, але був Львівський форум видавців, ми запізнювалися з книжками, і я просто не встиг дати свої версії. І потім пошкодував, тому що мій голос міг підняти тих жінок, яких я вважаю найдостойнішими.

А тоді чи збіглися ваші оцінки з остаточним результатом і як Ви почувалися в ролі експерта?

Дуже багато збіглося. Хоча може я не дуже об'єктивний. У мене на перших місцях завжди були Ніна Матвієнко і Ліна Костенко, бо я вважаю, поки творять ці дві найзолотіші українські душі, мені спокійніше за Україну. Я знаю, що є Ніна Матвієнко і Ліна Костенко. Україна - матріархатна держава. І я почуваю, що українська душа захищена цими жінками. Мені дуже затишно. Вони можуть взагалі нічого не робити, але якщо вони є, вони для мене завжди на чолі і не тільки списків.

Для сотень тисяч українців хороша українська книжка і "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА" - поняття нероздільні. Як Вам вдається в умовах економічної кризи зберігати ту саму якість і ту саму ціну? На чому економите?

Ми принципово не підвищували цін. Хоча зараз ми всі ошелешені тим, що більшість фабрик вдвічі підвищили свої ціни. І це не зрозуміло. Коли буде справжня криза, то ці ціни упадуть, бо люди будуть розуміти - щоб зберегти фабрику, не треба дерти такі гроші. Не може бути, щоб вчора, приміром плащ, коштував одну ціну, а сьогодні на 500 гривень дорожче. Власник хоче залишитися з усім своїм прибутком, він збільшує ціну і думає, що за рахунок покупців (він вважає їх дурниками, які ще купують), він виживе і заробить, нічого не втративши. В кризі мусять трішечки втратити всі. Ми ж за гривні продаємо, за гривні друкуємо. Хоча багато кольорових книжок у нас друкувалося за кордоном. Зараз ми припинили ці проекти. Євро настільки зріс, що за ті ціни, які зараз продаються книжки, ми можемо видавати їх тільки в Україні. І папір подорожчав у світі, і проблеми з фабриками, багато з них призупиняються. Наші читачі в своїх сферах могли б теж не підвищувати ціни. Кожен би трішечки втрачав, але всі б вигравали, всі б вижили. Такий час, що ми всі маємо тулитися один до одного з більшою довірою, не намагатися в цей час ошукати один одного. Це ні до чого доброго не приведе. Як писав Руданський: хотів пан когось ошукати, та й сам ошукався.

Яка б не була криза, головне, щоб вона не підкралася до мізків, до твоєї душі: коли ти будеш думати, що все може зійти з рук і ти можеш попустити на якості, на тому, чому ти все життя не попускав... Цього вже не можна робити. Не можеш видати книжку - краще не видай. Не можеш щось зробити якісно, так, як треба - краще не зроби. Всі кризи минають, а життя триває. Все одно будуть народжуватися діти, вони будуть хотіти сміятися і вони будуть хотіти приводів для радощів. Не треба піддаватися якимсь сумним кризовим уявленням і видавати ще кризу з себе. Її треба видушувати і думати про те, що ти на цій землі є антикризовий острівець. Якщо ми будемо думати: я не криза, я не криза, я можу щось робити - в цьому наше спасіння.

Останнім часом Ви починаєте видавати дорослі книжки. "Гамлет, принц Данський" - яскравий тому приклад. Це експериментальний хід чи Ви намагаєтеся розширити свою аудиторію і запускаєте новий проект?

Ми вже мали друкувати кілька книжок, в тому числі і "Пригоди бравого вояка Швейка". Над редакцією цього перекладу я працював 4 з половиною місяці. У мене є відчуття, що я його цього року ще надрукую. Понад усі застереження. Мені здається, "Швейк" - це та книжка, яка людину освітлює. Коли стається щось погане (а в житті кожної людини трапляються ситуації, коли близькі хворіють, перебувають у безнадійних станах) мені задається, "Швейк" і ще книжки Руданського, Глазового розвіюють тугу.

Окрім того, ми ще видамо Маргарет Дюрас "Коханець", Богуміла Грабала "Я обслуговував англійського короля". У нас вже ці книжки готові. Це доросла серія. Вона має свій логотип. Починаємо серію серйозних книжок, які я люблю.

Ліна Костенко згодилася нам віддати свою нову повість і вірші. Я думаю, це буде в наступному році.

Ви, напевно, частий гість книжкових ярмарків. Не Тільки Львівський форум видавців, але й Лейпциг, Франкфурт, Париж, Варшава...

Болонья... Бо Болонья - це найбільша в світі виставка дитячих книжок.

То чому на цих потужних європейських ярмарках Україна представлена малесеньким наметиком? Ви ж яскравий приклад того, як в українських реаліях хобі може стати бізнесом, приносити користь, задоволення і гроші. Тож чому наша українська книжка не популярна за кордоном? Немає кому просувати?

Тут ширше треба дивитися. Чому взагалі Україна поки що не дуже популярна за кордоном... Я думаю, це поступовий шлях. Якось справа буде налагоджуватися. Якщо подивитися на те, що видавалося 5 років тому і скільки, то зараз набагато більше. Тобто все рухається у правильному напрямку. Можливо не так багато, як би хотілося.

Зараз дуже відчутно, що наша держава встановила для видавців чудові правила гри. Останні пару років - це золотий час для українських видавців щось починати, щось видавати. Знято податок на прибуток. Якщо зараз він ще продовжить свою дію, то українське видання зможе стати на набагато міцніші ноги. Зняти - це чудово, це фантастично, але важливо, щоб в українське видання прийшли гроші. Гроші з нічого не беруться. Щоб люди повірили, що українська книжка перспективна, треба повірити, що українська держава перспективна. Тут все взаємопов'язане. Часто в нашій державі трапляється так: хотів як краще, виходить як завжди. І з мовою, і з книжкою. Але принаймні до цього року все рухалося дуже непогано. Жаль, що ця криза може припинити розвиток, в тому числі і видавництв.

Російська преса каже, що в них українську книжку купують лише заради ілюстрацій. Яку роль Ви відводите ілюстрації і як вам вдається отримувати кращих ілюстраторів, того ж Владислава Єрка?

Я сам не знаю. І Єрко, і Кость Лавро - це, передусім, мої друзі. Можливо, я не такий видавець, як інші видавці, в яких є графіки, у яких все прораховано наперед, яким все одно що продавати: чи книжки чи труси. Мені не все одно. Я люблю книжки. Я б нічим більше не міг і не вмів би займатися. Я б не вмів успішно щось продавати. Бо я книжки передовсім не продаю, а видаю. А коли ти добре видаєш, воно потім само собою вже щось налагоджується. Можливо, є довіра і авторів, і художників. Треба бути чесними з ними. З Костем Лавром ми працюємо з першого дня створення видавництва - вже 17-й рік, з Єрком - з того надвечір'я, коли він якось завітав до нас у видавництво.

Що ви відчули, коли Поттеріана закінчилася: жаль, розчарування чи полегшення, мовляв нарешті?...

Нічого особливого не відчув. Треба шукати якісь нові книжки. "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА" для мене ніколи не асоціювалася з Гаррі Поттером. Це абетка, улюблені вірші, сто казок, та ж "Снігова королева" і багато інших книжок - ті, які ми справді самі зробили, виносили, вимучили, вимріяли і опублікували. Багато людей пропонують якісь свої твори, якісь проекти. Доводиться обирати. Але не так легко натрапити на щось гарне, яке б мене задовольняло. Не так багато книжок на даний момент, які я хочу видати. Є кілька книжок, про які я мрію вже більше 10 років. Але я досі не знайшов художника.

А Єрко не підходить?

То інша книжка. Вона така легка-легка. Вже бралося кілька художників, але не те, що я хотів.

У Вас дуже сильна, амбітна, талановита команда: Єрко, Морозов, Негребецький, Андрухович в одному з проектів долучився. Як вдається налагоджуватися стосунки з такими особистостями?

Вони знають, я не просто директор, все ж таки сам колись активно займався творчістю - був не останнім українським поетом. Може тому якась більша довіра до мене, а у мене до них - розуміння. З кожним треба говорити аргументовано. Не образити людину, знайти якесь компромісне рішення. Багато буває творчих суперечок, дуже напружених моментів, але все пов'язано з книжками. Буває що не розмовляємо, сердимося по-серйозному, але це все тільки для того, щоб вийшла нормальна книжка.

Ми намагаємося, щоб всі суперечки йшли на краще. Якщо тебе покритикують до того часу, як книжка вийде - це чудово. Але якщо тебе будуть критикувати після - це смертельно. Тому я з багатьма людьми раджуся, бо хочу почути всі думки. І треба давати читати людям, які дуже критичні. Не тільки які вас будуть гладити: "Ой як гарно!". А які скажуть: "Ні, не гарно. Оце погано. Фу! А тут не те. А це вже було." Але це все до того, як книжка не вийшла. Якщо вийшла і я чую критику, я страшенно переживаю.

Я так само маю різні настрої, і депресивні, коли ти бачиш, що щось міг зробити краще і від тебе воно залежало, а ти був сліпий на той момент. Я пам'ятаю: "Гаррі Поттер", 816 сторінок. Дуже багато людей вичитують ту книжку. Коли ти робиш в такій гарячці, помилок може бути море. Все ж таки "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА" має набагато менше помилок у книжках. Ми до цього прискіпливо ставимося. Але без помилок не можна обійтися. Класичний приклад: коли англійську енциклопедію дуже добре робили, все вичитали, помилок не було, поглянули на обкладинку - а там написано не енциклопедія, а енциклопудія. Отже, пам'ятаю, що в "Гаррі Поттері" на 9-й сторінці я, виправляючи одну помилку, зробив іншу. І коли я знаю, що це я зробив цю помилку - на кого буду сердитися? Сам на себе. Тоді так не затишно. І цю помилку ніхто сильно не зауважить, але неприємно.

Пам'ятаю, як з Женею Гапчинською ми ту "Лізу" робили - просто до сліз. Це була її перша дитяча книжка. Було дуже тяжко. Але коли книжка виходить - все забувається. Ви щасливі. Найважливіше - результат. А все решта - процес. Як ти йдеш на гору? Ти повзеш, скочуєшся, падаєш, обдираєшся, але ти туди йдеш. І коли ти доходиш - то все, все забувається.

Як Вам вдалося залучити до перекладу першу леді Катерину Ющенко?

З Катериною Михайлівною ми знайомі ще задовго до того, як вона стала першою леді. Вважаю її найдостойнішою першою леді. Вона завжди займалася благодійністю - опікувалася дітьми, якісь книжки закуповували у нас в свій фонд, дарувала. Це в неї не позірне, це в неї в душі. Це та людина, якій віриш. І, очевидно, вона мене знає не від сьогодні. Тому коли була пропозиція, вона відразу згодилися. У неї були якраз закордонні відрядження, то вона перекладала і факсом передавала. Для неї була ця співпраця приємною і для нас. А почалося все з того, що вона відвідала нашу виставку оригіналів ілюстрацій у Києво-Печерській лаврі у 2006 році, потім залишилась, щось ми говорили, перекинулися фразою (не пам'ятаю, чия була ідея), що може б вона щось переклала англійською. І я шукав книжку, щоб її пасувало перекласти першій леді. Мені здається, ця книжка була доречна.

А Вам доводилося бувати вдома в Президента?

Ні, не був.

Зі своєю дружиною Ви познайомилися на творчому вечорі Оксани Забужко. А яку роль зараз відіграє письменниця у Вашому житті і з ким ще з українських сучасних авторів Ви приятелюєте?

З Оксаною Забужко в суботу були на виставі Жолдака. Тоді пішли після першої дії на вечерю. Я ще був схильний подивитися далі, а Оксана сказала, що їй досить і покуштувати яйця, щоб зрозуміти, що воно зіпсоване, їй не треба ціле яйце для цього з'їсти. Ми пішли родинами і непогано провели другу дію в компанії.

Дуже радію, коли приїжджає до мене до Києва мій кум Віктор Неборак. Андрухович - він мандрівник. Цього року він тільки раз був у мене дома. Він справді завжди має якісь оказії. Як людина, що бере враження з цього світу з подорожей, йому цікавіше мандрувати. З Віктором Морозовим приятелюємо, з Єрком.

Ваша дружина - професійна скрипалька. Роль першої скрипки вона грає у всіх сімейних справах?

Та звичайно! (сміється) Хоча треба визнати, що, на щастя, не в усіх. Ще залишилися певні сфери, де ¾ першої скрипки відіграю я. Цих сфер не багато і вони звужуються. Але, на щастя, вони ще є. Богу дякувати, ми живемо дуже довго - з 1986 р. Ого-го! Це вже доволі довго. Але ще досі миримося, і іноді навіть дуже задоволені.

Чи справді у Вас вдома родинний оркестр?

Я ніколи такого не розказував.

В одному з ваших інтерв'ю я таке прочитала...

Може хтось і прибрехав. Ми хотіли зробити такий оркестр: Кирило Стеценко, він скрипаль, Проскурня, він альтист, ми з Яриною скрипалі і ще залучити одну віолончелістку, яка так само зараз тією віолончеллю не займається, - і грати для себе. Але якось так не склалося. Я думаю, це все ще попереду. Особливо нас надихнула Кондоліза Райс (йдеться про те, що держсекретар США зіграла на фортепіано для королеви Великобританії Єлизавети II в Букінгемському палаці - авт). Вона знайшла час зробити репетиції і твір був достатньо серйозний. А у нас же більше вільного часу, ніж у Кондолізи Райс.

Діти грають потроху. Але ми їх у музичні школи не віддавали. До них приходить мій приятель, композитор, і він вчить їх грати на синтезаторі і на гітарі. Їхній дідусь, батько Ярини, Богдан Антків, народний артист, керівник чоловічої капели ім. Ревуцького прийшов до нас якось в гості. Гордій ще був поменше, лежав, щось читав і наспівував арію Цариці ночі. Ми стали затамувавши подих і слухали, як він наспівував. Він має абсолютний слух. І старший - також. Але ми такі батьки - просто колись замучені музичною школою. Для нас це кошмар. Коли ти граєш на фортепіано, ти ж його не носиш на собі. А з цією скрипочкою Ярина з маленьких років їздила до школи. Я в Карпатах доїжджав взагалі хто знає куди. Часто не міг сісти на автобус, бо був маленький і не міг пробитися в салон. Хоча згодом вже навчився протаранювати скрипкою всіх вперед. Звуки, які видає маленька дитина, яка вчиться грати на скрипці, вони неприродні, антилюдські навіть. Почати видобувати справжні звуки, коли ти вже у гармонії сам з собою і розумієш, що скрипка - це хороший інструмент, це дуже складно. А спочатку це якась рипучка. Ми можемо повідати наші скрипкові муки, мабуть, тому і не віддали своїх дітей до музичної школи. Але варто було б.

Ви кавалер Ордена Усмішки, який присуджують діти, і який свого часу мали Іоанн Павло II, мати Тереза, Сергій Міхалков, Астрід Ліндгрен. Що він для вас означає?

Це міжнародний орден. Їхній центр є у Варшаві. У мене такі гарні фотографії звідти. Вони приїжджають зі своїми прапорами, з штандартами, з срібними чашами. Головний момент посвячення - ти мусиш випити чашу лимонного соку, який тобі щойно вичавили. Це якось моторошно. Але мені все далося легко. Випивши чашу, ти маєш усміхнутися. І у мене вийшла нормальна усмішка і я навіть сказав: "Дайте ще". Це було смішно.

Це надзвичайно приємно, і це, фактично, єдина нагорода,яку я маю, яку я хотів прийняти. Я міг би мати і якісь державні, але... Я дитячий видавець і здавалося б, що я люблю всілякі цяцьки. Але я люблю, коли нагороджують мої книжки. Це дуже приємно. Це і просуває їх певним чином. А наші найвищі нагороди трішечки заплямовані багатьма людьми, які отримували їх не завжди заслужено. Тому ця нагорода у мене єдина. Дружина дуже схвалила її. Вона навіть пішла на вручення зі мною і ридала. Це Орден Усмішки, а вона була вся заплакана, бо їй було дуже приємно. Це те, чим ти можеш пишатися. Орден Усмішки - що може бути краще?

Оця Ваша краватка у книжках спеціально придбана для сьогоднішнього заходу?

Бачите, написано: "Казки Барда Бідла". Це дуже магічна краватка: на який би захід я не прийшов, а вона завжди висвітлює назву тієї книжки, яку ми презентуємо.

“Життя – розмаїте, тому й твори такі строкаті”

Юрій Павленко: “Упродовж дня в Україні близько 50-ти дітей сиротіють, а 65 - знаходять нову сім’ю”

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com