Існують чотири види насильства: політичне, економічне, ідеологічне й фізичне. Є ще один вид насильства - насильство проти насильства. Він притаманний будь-якій самоорганізуючій динамічній системі, що керується власними законами. Насильство над такою системою може бути завершене лише за умови цілковитого її зруйнування. Лише тоді вона буде неспроможна чинити опір.

Цю думку легко можна проілюструвати на такому прикладі. Спробуйте сильно стиснути пружину і намагайтеся втримати її на заданому рівні. Якщо ви достатньо вперті й поставите собі за мету якомога довше утримувати пружину в такому стані, то через деякий час переконаєтеся, що всі ваші думки спрямовані лише на виконання поставленого завдання. Тобто ви втрачаєте свободу і вже складаєте/утворюєте єдиний комплекс з системою, над якою чините насильство.

Таким чином, насильство має просторово-часові обмеження і поза ними втрачає будь-який сенс, оскільки призводить або до загибелі системи, над якою чиниться насильство і, отже, зникнення об'єкта насильства, або до припинення насильства в результаті виснаження системи, що застосовувала насильство.

Простенький приклад з пружиною тим не менше добре пояснює, чому в історії людства ніколи не вдавалося створити всесвітню державу. Підпорядковані єдиній владі величезні конгломерати народів, гігантські імперії неминуче розпадались, а всі спроби зберегти їхню цілісність призводили до виснаження держави, ресурси якої витрачались на дедалі зростаючий бюрократичний апарат, армію, поліцію тощо.

Певні аналогії можна помітити і в сучасному українському суспільстві. Упродовж останніх сімнадцяти років в Україні по суті чинилося насильство над здоровим глуздом. Як наслідок, увесь цей час держава так і не спромоглася вийти з системної кризи. У політиці ніхто нікому не довіряє, у Верховній Раді точиться запекла боротьба за право керувати країною, за «місце під сонцем». Відсутні сильні партії - будь-яка з існуючих в Україні політструктур (а їх уже є сто шістдесят!) так чи інакше є віддзеркаленням пріснопам'ятної КПСС.

Найближче оточення президента, прем'єра, лідера опозиції - впереваж безпринципні інтригани, позбавлені почуття найменшої відповідальності за долю держави. Сформована за півтора десятиліття система виштовхує на політичний маргінес усе фахове, розумне й відповідальне. Рівень цинізму в українській політиці безмежний. У діях депутатів простежуються приватний характер. Депутатський і суддівський корпус в Україні перетворився на касту недоторканних (досить лише згадати найостанніші скандальні історії з притягненням до кримінальної відповідальності народного депутата Богдана Губського і судді Ігоря Зварича).

Українські політики переважно несамодостатні, несамостійні, безвольні, вторинні, зрадливі, які, перш ніж зважитись на відповідальне рішення, озираються на північно-східного сусіда, котрий перманентно спокушає і шантажує.

Українська держава неадекватна. В Україні при владі відсутня раціональна бюрократія, про яку мріяв Макс Вебер. Під час приватизації державного (читай: народного) майна влада в Україні перейшла від комуністичної номенклатури до номенклатури олігархічної, капіталістичної. Досі триває розкрадання суспільного багатства. В Україні панує дикий ринок, популізм.

Держава (влада) перетворилась на закриту систему для своїх, обраних (між собою, а не народом). Верховна Рада нагадує біржу, закритий клуб за інтересами. Саме в стінах парламенту народні обранці прокручують свої бізнесові оборудки.

За свідченням народного депутата Михайла Сироти, який в серпні 2008 року загинув в автомобільній катастрофі, вже в другому скликанні (1994-1998) до Верховної Ради України обрали близько двох десятків мільйонерів (зрозуміло, в доларовому еквіваленті). «В третьому скликанні членами парламенту стали більше 110 мільйонерів. У четвертому кількість депутатів-магнатів подвоюється - їх налічується вже близько 200 осіб. І, нарешті, в п'ятому скликанні, 2006 року, число парламентських мільйонерів і мільярдерів досягло майже 250 чоловік, що становить потужну парламентську більшість. Саме в п'ятому скликанні до Верховної Ради України, вперше за п'ятнадцять років незалежності, не потрапив жоден академік Національної академії наук, жоден авторитетний український вчений. У парламенті практично відсутні вчителі, лікарі, інженери, немає жодного селянина чи робітника. Соціальний склад народних депутатів цього скликання разюче відрізняється від соціального складу суспільства. Парламент перетворився на закритий акціонерний клуб великого капіталу. Верховна Рада перестала бути представницьким органом, адже інтереси найчисленніших соціальних груп населення в ній практично не представлені».

З третьої спроби, з мінімально необхідною кількістю голосів (226) Верховна Рада прийняла бюджет на 2009 рік. «В час кризи всі ресурси мали спрямуватися на побудову нової системи, яка повинна прийти на зміну гнилій, відсталій, що підлягає знищенню внаслідок кризи, при цьому захистивши тих, для яких перехід від старого до нового, може бути найболючішим. Натомість усі ресурси кинуто на збереження гнилої, старої системи, тобто на поглиблення кризи. Адже, якщо зміцнюємо те, що має відійти, його відхід є все одно неминучий, але буде тривалішим і болючішим. Для Верховної Ради, в черговий раз, важливішим за здоровий глузд, відчуття реальності, інтереси країни, виявився інстинкт самозбереження і прагнення комфорту» (Лабораторія суспільно-політичного аналізу Центру з інформаційних проблем територій Національної Академії Наук України).

За сімнадцять років в Україні сформувався режим плутократії з усіма притаманними йому негативними рисами й особливостями: корупцією, нефаховістю, нехтуванням Основним Законом держави, дискредитацією виборчої і судової системи, правоохоронних органів (надто міліції). Плутократія в Україні стала основною формою влади, основним суб'єктом якої виступає найбагатший прошарок суспільства. Можна твердити і про існування кланів президента та прем'єр-міністра. І не тільки...

Півстоліття тому англійські психологи Н. Г. Мекуорт і Дж. Ф. Мекуорт у статті «Візуальний пошук для подальших рішень», надрукованій 1958 року в «Британському журналі психології», звернули увагу на цікаву закономірність: за необхідності збільшити прийняття рішень в п'ять разів у даний відтинок часу, кількість помилок зростає в п'ятнадцять разів! Цьому є пояснення: оскільки на обдумування рішення бракує часу, то не вибудовується логічний ланцюжок умовиводів. Замість тверезого аналізу, логіки фактів до уваги беруться стереотипи, які не відображають об'єктивну реальність, а дають суб'єктивне уявлення про подію або ж демонструють суб'єктивне ставлення до когось чи чогось. Такі помилки неминуче відбиваються на людях, на їхніх долях, а надто тоді, коли люди перебувають у стресовому стані.

Цю закономірність блискуче ілюструє нинішнє політико-економічне становище в Україні. Лідерам держави катастрофічно бракує часу на прийняття зважених рішень - логічних, продуманих, ефективних. Натомість переважають емоції: погрози, звинувачення, демонстративне несприйняття один одного. Емоції нищать агонізуючу недолугу владу разом із формальними її носіями.

Президент раз у раз демонструє відсутність політичної волі. Політична боротьба, політичне змагання - це норма, закономірність. Але політична війна між різними гілками влади, між політиками - неприйнятна. Політична архітектура цього не сприймає. Президентська кампанія по суті стартувала. Але в найгірших формах, кольорах і обрисах.

Українське суспільство стало свідками тотальної руйнації державної машини за рік до виборів! Так, скажімо, для Юлії Тимошенко - яскраво вираженого типа популіста - основним пріоритетом стало нестримне бажання перемогти у президентських виборах. Будь-якою ціною. При цьому жодної ідеології для держав ні вона, ні її команда не пропонує. Ця політична сила (як і багато інших) не шукає реальних шляхів виходу з кризи, віддаючи перевагу демагогії та популізму.

Помітно відчувається брак державницьки налаштованої еліти. Так звана українська (постсовєтська) квазіеліта (балоги, шлапаки, шуфричі, януковичі, медведчуки, литвини, тимошенки, ющенки, всюники, симоненки і Ко) збанкрутувала. Бо справжня еліта добре розуміє і усвідомлює міру своєї відповідальності перед народом і державою. Політика так званого істеблішменту по суті антидержавна. Він (істеблішмент) неспроможний (бо не бажає) проводити вкрай необхідні реформи - податкову, пенсійну, комунальну, медичну, адміністративну, судову.

Правляча політична еліта виявилась нездатною прийти до компромісу з основних питань зовнішньої політики. Українські політики перетворилися на телезірок. Політична корупція в Україні стала методом управління державою і набула масштабів всеукраїнського стихійного лиха. Бездарна діяльність уряду поставила Україну на межу внутрішнього дефолту. Заручником політичних міжусобиць став український народ, який може вийти на вулиці й висловити свою незгоду з правлячим режимом.

Відчутно посилилось втручання Росії в українську економіку та політику, цілком легально скуповуються українські підприємств, банки тощо. Москва не приховує бажання відновити свій контроль за прийняттям Києвом усіх рішень (політичних, економічних, гуманітарних, соціальних). За цим вгадуються плани Кремля інкорпорувати у найближчій перспективі Україну до складу Російської Федерації. Підтвердженням цьому є активізація "п'ятої колони", агентури впливу (легальної і нелегальної).

За роки незалежності належним чином не вкладались гроші у розвиток/модернізацію інфраструктури - експлуатація транспортної й енергетичної систем совєтського зразка вичерпує свій ресурс, від браку капіталовкладень відчутно потерпає важке машинобудування і металургія, вугільна й гірничозбагачувальна промисловість. У найближчій перспективі зростатиме вірогідність техгногеннх катастроф і аварій. Наближається період некерованої турбулентності - масові страйки на тлі зростаючої політико-економічної кризи і неконтрольованого техногенного безладу в державі.

«Найкращих організаторів знайти і до праці державної притягти не може навіть найкраща виборна влада, бо вона перш за все мусить числитись не з талантом, а з партійним цензом людини. Вона навіть заінтересована в тім, щоб ніхто дійсно здібний і талановитий при державній праці не опинився, бо виборна влада може від того стратити довір'я своїх виборців, їх довір'я переймуть на себе більш талантовиті», - так писав про організацію державного апарату в Гетьманській Державі В'ячеслав Липинський в знаменитих «Листах до братів хліборобів». Ці думки знаного українського політика залишаються актуальними й нині.

Необхідно якомога скоріше змінити виборчу систему, змусити українських парламентаріїв прийняти новий виборчий закон. Це єдиний цивілізований вихід із загрозливого для існування держави становища. До Верховної Рада мають прийти особистості, а не друзі, родичі та знайомі номенклатурних політичних бонз за принципом кругової поруки.

Закон про нові вибори має бути ухвалений депутатами чинної Верховної Ради, але на такий крок вони, звісна річ, не налаштовані. Проголосують «народні обранці» тільки тоді, коли усвідомлять можливість втрати свого статус-кво. «Момент істини» настане лише за умови постійного тиску громадськості, якщо парламентарії усвідомлять реальність загрози вибуху народного гніву.

Український вибір - це й усвідомлення з ким слід дружити, на кого рівнятись, з кого брати приклад, до кого дослухатись, куди прагнути, куди рухатись. Має бути вироблений чіткий і всім зрозумілий план дій.

Будувати політструктуру, орієнтуючись лише на одного лідера, безперспективно. Мають прийти кращі. Треба всіляко переконувати людей голосувати за нових політиків. Необхідно аби люди повірили справжнім професіоналам. Вибирати слід тих, хто може і вміє. За потреби маємо вийти на Майдан. Але не за гроші, а керуючись правосвідомістю, усвідомленням конечної необхідності захисту держави.

В Україні громадяни вже шукають силу, яка б їх об'єднала і дала можливість уповні скористатися Статтею 5 Конституції України: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами. Ніхто не може узурпувати державну владу».

У статті "Установчі збори для України?", оприлюдненій на інтернет-сторінці "Майдану" (http://maidan.org.ua/static/mai/1154687959.html) 4 серпня 2006 року, а також на інтернет-сторінці "Української правди" 30 квітня 2007 року (http://www.pravda.com.ua/news/2007/5/29/59564.htm), я намагався привернути увагу читачів, що головна помилка, яку зробило українське суспільство 1991 року, полягала в тому, що не було дотримане правило, відповідно до якого, за будь-якої докорінної зміні державного ладу, мають відбутися Установчі збори (УЗ). Саме Установчі Збори надають легітимність владі. Перше завдання УЗ - визначити соціально економічний устрій суспільства. Цей устрій повинен забезпечити умови зростання економічного добробуту країни і її громадян, дотримання свобод і соціального захисту.

Все це повинно передувати створенню структур влади і визначатися через обрані народом Установчі Збори (УЗ). Саме УЗ повинні визначити повноваження та відповідальність кожної гілки влади, граничну кількість державних чиновників і розміри їхнього утримання. Ці норми мають бути зафіксовані, й надалі жодна гілка влади не може їх перевищувати. Принцип відсторонення членів УЗ від влади і неучасть їх у виборних владних структурах у майбутньому гарантує, що при встановленні меж повноважень і привілеїв майбутніх гілок влади вони створюватимуть їх не "під себе". Це найважливіша умова для будівництва ефективних структур влади. Головна особливість Установчих Зборів полягає в тому, що їхні члени після виконання покладених на них функцій уже більше ніколи не повинні займати виборних державних посад. УЗ повинні також строго розділити гілки влади, заборонити так зване "делегування повноважень" від однієї гілки влади до іншої. Саме через таке делегування повноважень виконавча влада звичайно підпорядковує собі інші структури, у результаті демократія замінюється авторитарним режимом і деспотією.

Наразі в Україні бракує харизматичних постатей, які б зуміли об'єднати суспільство. Системнотвірним каталізатором може стати патріотично налаштоване офіцерство (зокрема СОУ). Тут є чимало висококласних фахівців (не бракує їх і серед тих, хто перебуває в запасі, у відставці): економістів, інженерів, аналітиків, фінансистів. Є чимало особистостей, здатних приймати (котрі не бояться приймати!) відповідальних рішень. У нинішньому становищі така риса надзвичайно цінна й важлива. Ще одна обставина, яку слід взяти до уваги: військовим, як правило, притаманні почуття обов'язку, корпоративності (у хорошому сенсі), братерство по зброї, виконавська дисципліна, усвідомлення важливості наказу й команд.

Крім того, авторитет військовика традиційно цінувався серед українців у всі часи. Попри всі негаразди й втрати, він усе ще притаманний Збройним Силам України, його офіцерському корпусові.

XXI століття - це століття інтелекту й інформації, а не бджіл і хрущів, що гудуть над вишнями у садках. Час соняшників минув. Нинішній кризі в Україні притаманний системний характер. Необхідні системні рішення. Тому слід сформувати групу фахівців-інтелектуалів (не політиків!) з різних сфер науки і виробництва, Збройних Сил для негайної розробки конкретної програми розвитку Української держави. Необхідні екстраординарні заходи для порятунку й зміцнення не лише економіки, але й державності.

Політична корупція в Україні стала методом управління державою і набула масштабів всеукраїнського стихійного лиха. Подолати корупцію можна тільки системно, виробивши коротко- та довготермінову стратегію боротьби.

Необхідно врешті-решт сформувати ідеологію держави. Американська ідея виявилась універсальною для людей різних рас, різноманітних політичних і релігійних поглядів й уподобань. Пояснення просте. Американська ідея насамперед розрахована на людей середнього рівня здібностей і потреб, вона формує в них прагнення до матеріального добробуту через виховання вміння до ефективної діяльності. Українська ідея має містити значно ширше коло завдань. Йдеться зокрема і про подолання негативних рис українського менталітету - пасивність, пристосуванство, відчуженість. В українській ідеї мають бути закладені принципи виховання шляхетної людини, особистості, залучення/заохочення громадян до сфери управління і контролю.

Слід змусити українську бюрократію поважати закони держави, поважати свій народ. «Держава має бути сильною. Влада в ній - міцною. І єдиною. Все це має базуватися на Законі. Для держави дуже важливою є фахова адміністрація» Створення її для України - одне з негайних завдань» (доктор Осип Мороз, США). Політики і чиновники мають усвідомити (і тут врешті-решт має почати працювати Закон) свою відповідальність перед нацією, перед прийдешніми поколіннями.

Вкрай важливо, щоб Україна зробила правильний геополітичний вибір, що уможливить проведення ефективних економічних і політичних реформ. Внутрішня дисципліна і порядок дозволять вести успішну закордонну політику. При цьому слід врахувати таке:

Україна знову на роздоріжжі. Для українських громадян 2008 рік став роком розчарувань, загострення стану невизначеності, краху ілюзій. Влада виявилась неспроможною адекватно відреагувати на драматичні виклики епохи. Непрофесійні дії політиків і урядовців створили загрозу для майбутнього держави. Саме їхніми зусиллями Основний Закон країни перетворився у заручника непомірних політичних амбіцій партійних функціонерів та їхніх підручних. Здетонувала закладена чотири роки тому конституційна міна - "політична реформа". Ця антидержавна вибухівка конструкції Медведчука, Мороза і Симоненка створила реальну загрозу не лише українському парламентаризмові, а й державній будівлі.

Невипадково голова Верховної Ради Володимир Литвин в інтерв'ю тижневику "Дзеркало тижня" застеріг, що економічна й політична криза в Україні може призвести до втрати державності. "Ми переживаємо не лише економічну й політичну кризу, ми переживаємо кризу національної ідентичності. Ми надірвались у питаннях державного будівництва. Наші провідники будували державу за чужими зразками, не осмислюючи чужий досвід, не намагаючись розвивати чужі ідеї. Слабкість держави лише поглибила наслідки світової біди, які ми щойно почали відчувати".

Справді. Вже наступного року Україні слід повернути 35 мільярдів доларів зовнішнього боргу. І це ще далеко не все...

Тож маємо добре усвідомити завдання, які поставила криза. Найперше те, що економічна криза - це стимул до самоорганізовування суспільства, до очищення від "совковості". Цим шансом треба скористатися. Слід припинити бездумну політику споживання в борг. Банківська система має бути стабільною.

Маємо усвідомити, що супермаркети, на відміну від промислового виробництва, не дають доданої вартості. Маємо зрозуміти, чому в європейських державах на людину припадає 20 тисяч доларів валового продукту, а в Україні - трохи більше однієї тисячі доларів. Відтак прийти до висновку, що в нинішньому становищі один із реальних методів подолання економічної кризи - це ефективне використання коштів МВФ і ЄБРР для розбудови мережі доріг, ремонту й будівництва нафто-і газомагістралей тощо із залученням робочих рук, що вивільнилися при скороченні працівників галузей важкого машинобудування, металургії, вугільної промисловості. Має бути припинена бездарна експортно-імпортна політика влади тощо.

Попри всі негаразди, українці отримали історичний шанс здолати економічну й політичну кризу і вийти з неї самодостатньою державою. Кожен громадянин має це усвідомити. Мусимо змінитися. Маємо зрозуміти, все залежить від нас самих. Сильна особистість - сильна держава. Політичну дурість і безпорадність не маємо права демонструвати світові.

Попри всі негаразди, Україна самоорганізовуватиметься, принципи самоорганізовування переможуть. Рік 2009-й має стати для українців роком прозріння й очищення. Від корупції, від аморальності, від візантійщини. Треба здійснити перезавантаження держави.