Дитячі вірші різних авторів в перекладі Марії Пригари

Корній Чуковський

ТАРГАНИСЬКО
 

ЧАСТИНА ПЕРША
Їхали ведмеді
На велосипеді,
А за ними вслід
Задки їхав кіт.
Комарики-комарі
Дирижаблем угорі.
А за ними раки
На хвості в собаки.
Вовк на кобильчині,
Леви на машині.
Зайчики
в трамвайчику,
Жаби на мітлі.
їдуть і сміються,
Пряники жують.
Раптом з підворітні
Суне великан -
Отакий вусатий
Злий тарган!
Тарганисько, тарган,
зле чудовисько!
Він буркочучи іде,
Ще й вусищами пряде:
«Почекайте, не тікайте,
Я вас миттю проковтну!
Проковтну, проковтну, не помилую!»
Звірі затремтіли,
Впали і зомліли.
Вовк свою дружину
З'їв у ту ж хвилину.
Крокодил зітхнув,
Жабу проковтнув.
Слон, схопивши дрижака,
Так і сів на їжака.
Тільки раки-небораки
Не бояться розбишаки:
Хоч назад вони повзуть,
Та вусищами прядуть
І кричать ненажері вусатому:
«Не гарчи, не кричи,
Ми й самі вусачі,
Ми й самі отак ідем,
Ще й вусищами прядем».
І сказав гіпопотам
Крокодилам і китам:
«Хто потвори не жахнеться,
Хто з чудовиськом поб'ється,
Я тому в обидві жмені
Аж дві жабки дам зелені
Ще й гарнесеньку шишку ялинову!»
- Нам лякатися чого
Злого велетня того!
Ми рогами,
Ми ногами,
Ми й зубищами його!»
І веселою юрбою
Звірі кинулись до бою.
Та уздрівши вусача
(Ай-ай-ай!),
Звірі всі навтікача
(Ай-ай-ай!).
По лісах, по лугах
Поховалися.
Тарганиська рудого злякалися.
І гукнув гіпопотам:
«Що за сором,
Що за страм!
Гей, бики та носороги,
Не звертайте із дороги!
Підхопіть мерщій на роги
Злого ворога!»
А бики та носороги
Так і трусяться з тривоги.
«Ми б на роги
Ворогів,
Тільки роги дорогі,
Ще ж і шкура чимало нам коштує».
І сидять і тремтять
Під місточками,
У болоті лежать
За горбочками.
В кропиву крокодили
Запхалися,
У канаві слони
Заховалися.
Тільки зуби
В усіх цокотять,
Тільки вуха
Од жаху тремтять.
Мавпи серця не сушили,
Чемодани підхопили
Та прожогом як гайнуть
В путь!
І акула
Дременула,
Тільки хвостиком крутнула.
А за нею восьминіг
Так і суне
З усіх ніг.

ЧАСТИНА ДРУГА
От і став тарганисько господарем,
Всіх полів та узліссів володарем.
Підкорилися звірі вусатому.
(Щоб йому провалитися, клятому!)
А він поміж ними красується
Та золоченим пузом хизується.
«Віддавайте мені, звірі, діточок своїх,
Я їх схрумаю сьогодні за вечерею!»
Звірі нещасні
Ридають в знемозі,
Виють, голосять, ревуть,
В кожній печері
І в кожнім барлозі
Злого катюгу кленуть.
Як же наважиться мати
Дитя своє любе віддати,
Бідне, пухкеньке малятко -
Ведмежа, вовченя, слоненятко,
Щоб ненажера жаднючий
Бідну дитинку замучив?
Плачуть вони, побиваються,
З малюками навіки прощаються.
Раптом звідкись у бору
Об'явилась кенгуру,
Як побачила біду,
Загукала на ходу:
«Та хіба ж це великая?
(Ха-ха-ха!)
Це ж такий собі тарган!
(Ха-ха-ха!)
Це ж тарган, це ж тарган, це ж комашечка,
Поганенька, звичайнісінька мурашечка!
І не гидко вам?
І не бридко вам?
І зубаті ви,
І рогаті ви,
А комашечці
підкорилися,
А мурашечці
уклонилися!»
Налякалися бегемоти,
Зашептали: «Що ти, що ти?
Утікай-но звідси тихо!
Ще нам тут накоїш лиха!»
Та зненацька з-за горбочка,
З-за чубатого лісочка,
Полем, полем навпростець
Прилітає горобець.
Стриб та стриб,
Та цві-цвірінь,
Цвірі-цвірі-цвірірінь!
Подививсь,
Підскочив близько,
Взяв і клюнув тарганиська.
І таке з тим злодюгою сталося:
Навіть вусів його не зосталося.
От де звірі звеселіли, оточили горобця,
Обіймають, вихваляють переможця-горобця!
Осли йому пісню по нотах ведуть,
Козли бородою дорогу метуть.
З бараном іде баран,
Б'ють обидва в барабан.
Сичі-сурмачі
Сурмлять,
Граки з каланчі
Кричать.
А он кажанята
Завзято
Хустками махають,
По стріхах стрибають.
А слониха, а слониха
Так танцює, збувшись лиха,
Що від тупоту луна
В небо полетіла
І на бідного слона
Місяця струсила.
От була тоді робота
Витягать його з болота,
До небес прибивати гвіздочками!

 Еріх Распе

Пригоди барона Мюнхаузена

Переказ для дітей КОРНІЯ ЧУКОВСЬКОГО

Переклад ГРИГОРА ТЮТЮННИКА

ПІВКОНЯ

В боях я, звісно, відзначався одчайдушною хоробрістю і попереду всіх налітав на ворога.

Якось після гарячої битви з турками захопили ми ворожу фортецю. Я перший удерся в неї і, прогнавши з фортеці всіх турків, під'їхав до колодязя - напоїти розпаленого коня. Кінь пив і ніяк не міг напитися. Минуло кілька годин, а він не відривається від колодязя. Що за знак? Я був здивований. Але раптом позад мене почувся дивний плюскіт.

Я оглянувся і від подиву трохи не впав з сідла.

Виявилось, що вся задня половина мого коня була геть відрізана і вода, яку він пив, вільно виливалася позаду, не затримуючись у нього в животі. Від цього за моєю спиною стояло широке озеро. Я був приголомшений. Що за дивина?

Аж ось під'їхав до мене один із солдатів, і загадка враз розкрилася.

Коли я помчав за ворогами і вдерся у браму ворожої фортеці, турки саме в ту мить зачинили браму і відтяли задню половину мого коня. Ніби розрубали його навпіл! Ця задня половина якийсь час гарцювала під зачиненою брамою, брикаючись і розганяючи

турків ударами копит, а потім побігла на сусідній луг.

- Вона там пасеться й зараз! - повідомив мені солдат.

- Пасеться? Не може бути!

- Подивіться самі.

Я помчав на передній половині коня до лугу. Там я справді побачив задню половину коня. Вона мирно паслася на зеленому моріжку.

Я мерщій послав по військового лікаря, і він, не довго думаючи, зшив обидві половини мого коня тонкими лавровими прутиками, бо ниток у нього напохваті не було.

Обидві половини чудово зрослися, а лаврові прутики пустили коріння в тіло мого коня, і через місяць у мене над сідлом заплелася альтанка з лаврового гілля.

Сидячи в цій затишній альтанці, я вчинив не один дивовижний подвиг.

ВЕРХИ НА ЯДРІ

А втім, у війну мені довелося їздити верхи не лише на конях, але й на гарматних ядрах.

Було це так.

Ми облягали якесь турецьке місто, і треба було нашому командирові довідатись, чи багато у тому місті гармат.

Але в усій нашій армії не знайшлося сміливця, який погодився б крадькома пройти у ворожий табір.

Найсміливішим, звісно, виявився я.

Я став біля велетенської гармати, що обстрілювала турецьке місто, і, коли з гармати вилетіло ядро, я скочив на нього верхи і хвацько помчав уперед. Усі в один голос вигукнули:

- Слава, слава, слава, бароне Мюнхаузен!

Спершу я летів залюбки, але коли вдалині замріло вороже місто, мене обсіли тривожні думки!

"Гм! - сказав я собі.- Улетіти-то ти, напевне, влетиш, але чи пощастить тобі звідти вибратися? Вороги не будуть панькатися з тобою, вони схоплять тебе, як шпигуна, і повісять на найближчій шибениці. Ні, любий Мюнхаузене, треба тобі повертатися, поки не пізно!

У цю мить повз мене пролетіло зустрічне ядро, що його пустили турки в наш табір.

Не довго думавши, я пересів на нього і, мов ніде нічого, полетів назад. Звісно, під час польоту я ретельно перелічив усі турецькі гармати і привіз своєму командирові щонайдокладніші відомості про ворожу артилерію

Рукавичка

шов дід лісом, а за ним бігла собачка, та й загубив дід рукавичку.

От біжить мишка, улізла в ту рукавичку та й каже:

- Тут я буду жити!

Коли це жабка плигає та й питає:

- А хто-хто в цій рукавичці?

- Мишка-шкряботушка. А ти хто?

- Жабка-скрекотушка. Пусти й мене!

От уже їх двоє. Коли біжить зайчик. Прибіг до рукавички та й питає:

- А хто-хто в цій рукавичці?

- Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка. А ти хто?

- А я зайчик-побігайчик. Пустіть і мене!

- Іди!

От уже їх троє.

Коли це біжить лисичка - та до рукавички:

- А хто-хто в цій рукавичці живе?

- Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка та зайчик-побігайчик. А ти хто?

- Та я лисичка-сестричка. Пустіть і мене!

- Та йди!

Ото вже їх четверо сидить. Аж суне вовчик - та й собі до рукавички, питається:

- А хто-хто в цій рукавичці живе?

- Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик та лисичка-сестричка. А ти хто?

- Та я вовчик-братик. Пустіть і мене!

- Та вже йди!

Уліз і той. Уже їх п'ятеро.

Де не взявся - біжить кабан.

- Хро-хро-хро! А хто-хто в цій рукавичці живе?

- Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик, лисичка-сестричка та вовчик-братик. А ти хто?

- Хро-хро-хро! А я кабан-іклан. Пустіть і мене!

- Оце лихо! Хто не набреде - та все в рукавичку! Куди ж ти тут улізеш?

- Та вже влізу,- пустіть!

- Та що вже з тобою робити,- йди!

Уліз і той. Уже їх шестеро, уже так їм тісно, що й нікуди. Коли це тріщать кущі, вилазить ведмідь - та й собі до рукавички, реве й питається:

- А хто-хто в цій рукавичці живе?

- Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик, лисичка-сестричка, вовчик-братик та кабан-іклан. А ти хто?

- Гу-гу-гу! Як вас багато! А я ведмідь-набрідь. Пустіть і мене!

- Куди ми тебе пустимо, коли й так тісно?

- Та якось будемо.

- Та вже йди, тільки скраєчку! Уліз і ведмідь, - семеро стало.

Та так вже тісно, що рукавичка ось-ось розірветься.

Коли це дід оглядівся,- нема рукавички. Він тоді назад - шукати її, а собачка попереду побігла. Бігла-бігла, бачить - лежить рукавичка і ворушиться. Собачка тоді: «Гав-гав-гав!»

Вони як злякаються, як вирвуться з рукавички,- так усі й порозбігалися лісом.

Прийшов дід та й забрав рукавичку.