18 тисяч років тому льодовик покрив усю Центральну Європу. Людина мусіла рятуватися втечею. Вода змерзалася гігантськими горами на полюсах. Потрапити з Європи до Австралії можна було пішки. Рівень Середземного моря (Світового океану) лежав нижче сучасного на 130 м, рівень Чорного - на 120 м. Мармурове море було сухою ущелиною.

Після танення льодовика в Сахарі зазеленіли оази. Каспійське море збільшилося в чотири рази порівняно зі своїм сучасним розміром.

12,5 тисяч років тому в Європі знову настав сухий та холодний період, що продовжувався майже тисячу років. Чорне море майже висохло, цілі області на Близькому Сході перетворилися на пустелі. Рівень Світового океану піднявся, однак, з часу танення льодовика на 70 м, і внаслідок цього 12 тисяч років тому води Середземного моря проламали скелі і заповнили Мармурове море.

Перші житлові будівлі (глинобитні хатки) з'явилися 9000 років до н. е. Першими формами продовольчого забезпечення поселень 11 тисяч років тому стало спільне полювання на стада антилоп. Газелі заганялися в спеціальні V-подібні загорожі кілометрової довжини. Після забою м'ясо консервувалося і зберігалося у великих кам'яних спорудах. Наявність забезпеченого харчування дозволила древнім мисливцям осісти. Перші поселення не мали ще вулиць, до глинобитних хатин можна було потрапити лише через "вікна", розташовані високо над землею. Системи водопостачання та санітарії не було. Натомість існували гігантські навіть за сьогоднішніми мірками храмові комплекси (прототипи грецьких акрополів?) з величезними скульптурними кам'яними спорудами.

Вже осівши і створивши центри культурно-соціального розвитку (в доземлеробських містах проживало до 2000 сімей - населення сучасних малих міст на Україні), наші предки стали експериментувати з вирощуванням корисних рослин. Для цього їм знадобилося біля 1500 років. Предки перших європейських сільськогосподарських культур походять з районів на південь від сучасного Чорного моря (в цьому районі розташоване також дивовижне озеро Ван). Цікаво, що грузини переконані в прямому родовому зв'язку з давніми мешканцями цих територій.

Приблизно в той же період наші предки стали робити глиняні горщики (глечики), обв'язуючи їх шнурком для орнаменту. Тому ця цивілізація стала відома в історії як "культура шнуркової кераміки". Трохи пізніше стали розводити худобу та будувати прямокутні хати.

Населення перших міст в Південно-Східній Туреччині та Північній Сирії (вірніше - це територія невизнаного на сьогодні Курдистану, а тому предків європейської раси слід шукати серед сучасних курдів, що вважають себе автохтонами цих територій і населяли їх задовго до турків) зазнало стрибкоподібного 20-тикратного зростання. 9000 років тому почався перший "похід" в Європу. Через сухий тоді Боспор перші європейці перейшли на територію Балкан, інша група розселилася вздовж узбережжя Середземного мор'я аж до Іспанії.

В цей час (6200-5800 років. до н. е.) ударила нова засуха. Людська цивілізація зазнала чергових втрат.

Очевидно, що основні відкриття і вдосконалення матеріальної цивілізації робилися нашими предками з необхідності жорстокої боротьби з природою. Якщо інші племена в процесі природнього відбору вдосконалювалися фізіологічно, то предки індоєвропейців віддавали перевагу соціально-технічному прогресу. При зміні кліматичних умов на сприятливі це призводило до бурхливої експансії.

7,5 тисяч років тому Чорне море було прісноводним озером, рівень якого лежав на 120 м нижче сучасного. Північне Причорномор`я з півночі, отже, було захищене від суховіїв. Завдяки таким ландшафтним обставинам у Північному Причорномор`ї склалися унікальні кліматичні умови. Наслідком цього було накопичення на території сучасної України унікальних запасів чорнозему. Винятково сприятливі умови для землеробства: м`який теплий клімат, достатня кількість прісної води, захищеність від вітрів та південна нахиленість території сприяли розвитку як землеробства, так і цивілізації в цілому.

Біля болгарського міста Драма на відстані 80 км від берега під водою знайдено "допотопне" поселення. Мешканці його вирощували пшеницю, утримували корів, овець та кіз. Особлива деталь - їхні житла становили собою прямокутні глинобитні хати, покриті соломою, з сінями, а стіни цих хат були акуратно вибілені вапном. Інше село лежало на відстані всього чотирьох кілометрів. Наближений підрахунок дає коло 200000 стародавніх землеробів навколо Чорного моря, землю яких затопила вода.

5 510 років до н. е. Рівень Середземного моря та Мармурового моря піднімається ще на 10 м. Під натиском води тріскає перегородка в Боспорській протоці. Гігатонни води - до 50 кубічних кілометрів щодня - з Середземного моря потужністю 200 Ніагарських водоспадів потекли в Чорне море, збурили і засолили його (можливо, саме з того часу воно називається "Чорним"). Цілий рік бушувала стихія. Рівень води в Чорному морі піднімався в середньому 15 см на день. Внаслідок "потопу" під водою виявилося близько 100 000 квадратних кілометрів родючих колись земель. Особливо далеко вода просунулася на північних берегах - біля сучасної Одеси і на територію Азовського моря. Утворився півострів Крим.

Про загибель під водою велетенської кількості біологічної маси свідчить і унікальний склад води Чорного моря - насиченого сірководнем "під саму зав'язку". Сірководень, як відомо, є продуктом розпаду білків. У "допотопному" прісноводному озері його не було.

На рівнинних територіях Північного Причорномор'я вода просувалася на сушу зі швидкістю до 400 м за день. Ті, хто інстинктивно обрав для порятунку місцеві пагорби, через деякий час опинилися на дні моря. Хто вижив в такій катастрофі, мав запам'ятати на все життя силу стихії. Але особливо - одержати могутній поштовх до мандрів.

"Потоп", як й інші випробовування, став для наших предків своєрідним решетом, "просіятися" крізь яке мали змогу дуже нечисленні особистості - ті, що володіли вирішальними для порятунку рисами. А саме - здатністю передбачати стихійні події та приймати правильні стратегічні рішення. Якщо уявити собі старе суспільство, яке не мало ні карт, ні уявлення про глибину Чорного моря, ні даних про кількість води, що насувається, то стане ясно, що така здатність вимагала не тільки унікального інтелекту і глибоких знань, але й духовної концентрації, доступної лише обраним. І злагоджених дій усіх, хто повірив "віщунам". Хто не повірив - не врятувався (порівн. з описом потопу в Біблії).

Очевидно, що вирішальною рисою для порятунку стала здатність жертвувати матеріальними принадами налагодженого життя заради абстрактної ідеї.

Біля 5 500 років до н. е. предки сучасних європейців - землероби з верхньої Месопотамії -розпочали переможний похід в Європу - "Золотий Вік" європейської цивілізації. Їхньою "вихідною точкою" стала територія сучасної Румунії, оточена Карпатами (український фольклор зберіг згадку про нашу прабатьківщину у піснях - майже завжди в усній народній творчості фігурує Дунай, хоча українці там в сучасній історії не жили, за винятком пізніших переселенців). До того найдальшим місцем поступового просування була територія сучасної Болгарії. Наші предки більше 8 000 років тому зупинилися на Дунаї і далі не йшли протягом століть. У період "Золотого Віку" більша територія сучасної Європи від сучасного Парижу до сучасного Києва була заселена менш, ніж за 200 років. Якщо взяти до уваги тодішні реалії й рівень розвитку продуктивних сил та, особливо, транспортних засобів (коні ще свійськими не були), то таку швидку експансію можна порівняти хіба що з походами Александра Македонського (пор. з швидкістю заселення Америки).

"Золотий Вік" був реалізований тими представниками людства, що врятувалися від "потопу" і, отже, мали певні риси в прямому розумінні "обраних" (тобто, порятованих від стихії) людей.

До 1720 року літочислення в Україні велося "від створення світу" 5508 року до н. е., що календарно збігається з "потопом".

Територія тодішньої Європи була покрита липовими лісами висотою до 30 м. Першопрохідці часом не бачили горизонту протягом усього свого життя. Але, знайшовши більш-менш прийнятну місцину, вирубували ліс, обробляли та засівали землю і починали господарювати. Цей тип "землепідкорення" проіснував аж до кінця 2 тисячоліття нашої ери на території Російської імперії.

Культура трипільців була землеробською. Отже, основу засобів харчування становили зернові. Однак, зернова "дієта" не в стані забезпечувати організм людини достатньою кількістю вітаміну Д. Деяку частину потреби в цьому вітаміні забезпечує сонячна радіація, під впливом якої він утворюється в шкірі людини. Але - наші предки 7,5 тисяч років тому вже були "культурними людьми", рятувалися від холоду одягом, що обмежував сонячну радіацію. Крім того - в умовах помірного клімату, особливо європейської зими, кількість сонячного випромінювання недостатня для забезпечення людського організму вітаміном Д. А нестача його викликає рахіт - достатньо важку хворобу, що призводила б до масового вимирання цілих племен.

Трипільці культивували молочне і м'ясне скотарство. Молоко має високий вміст вітаміну Д, що покриває навіть збільшені порівняно з дорослими потреби в ньому дітей. Проблема в тому, що з віком здатність засвоювати молоко у "нормальних людей" різко знижується. Проблема вітаміну Д, отже, повинна була б обмежувати просування давніх землеробів на північ.

Ситуація вирішилася доволі своєрідним способом - Бог створив нордичну расу. У предків сучасних європейців стався дефект ґену. Завдяки цьому дефекту система "відвикання" від молока перестала працювати і з'явилися блакитні очі. Люди стали здатними засвоювати молоко у необхідних кількостях у зрілому віці. Це уможливило і завоювання сучасної Європи, і "Золотий Вік" індоєвропейців. А основний постачальник молока - корова - стала для індоєвропейців священним символом годувальниці.

Переселення в помірний клімат мало вплив на формування типу цивілізації в цілому. Природа помірного клімату має середні температури, при котрих неможливо просто відпочивати. В той же час ці температури дозволяють активну фізичну працю без ризику перегрівання організму. Це зумовило активно-підкорюючий характер нордичної цивілізації. Праця вийшла на перше місце серед засобів виживання (для одержання хліба з посівного зерна необхідно було виконати щонайменше 40 складних і трудомістких технологічних процесів). У всіх інших народів місце індивіда в природі та суспільстві в той час визначалося природніми фізичними даними. Визначальна роль праці в житті суспільства зумовила необхідність її координації, а також планування, передбачення. Це сприяло розвитку раціонального мислення (на відміну від ірраціонального, що орієнтується на потреби мінливої зовнішньої обстановки). Роль людини стосовно природи стала активно-керуючою. А суспільство перетворилося з примітивного стада, створеного необхідністю виживання, у організовану силу, що забезпечувала і визначала життя людини. Це дало поштовх розвитку соціального мислення та соціальних інституцій. Подальший розвиток суспільства і людини втілився у цивілізацію, що зараз відома під назвою "європейська".

5000 років до нашої ери у найвіддаленіших закутинах світу - Китаї, Єгипті, Індії - майже одночасно з'явилися землеробські цивілізації. Чи причиною цього було розселення припонтійських племен, чи просто - сприятливі кліматичні умови на всьому помірному та тропічному поясах, але такі цивілізації виникли досить раптово і враз, хоча кожна з них стала розвиватися за своїм індивідуальним напрямом.

Зростання продуктивних сил суспільства, рівня життя і демографічні вибухи у деяких європейських народів приводили до інтенсивного соціо-культурного вдосконалення, в той час, як такі самі явища в інших цивілізацій закінчувалися наростанням матеріально-містичної лінії розвитку з виснаженням економіки внаслідок реалізації суперпроектів та подальшого занепаду всієї культури. Деякі народи будували піраміди. Деякі починали глобальні кампанії. Інші - тонули в розкоші. Кожен мав змогу дуріти по-своєму, але наслідок був однаковим.

Цікаво, що свій родовід багато неєвропейських народів веде від світловолосих струнких білолицих "людей Сонця", які нібито дали їхнім цивілізаціям перший інтелектуально-культурний поштовх. Потім ці люди вимерли, і цивілізації стали будувати піраміди.

Якщо зробити психологічний аналіз, то "людьми Сонця" могли бути лише ті люди, яких сьогодні прийнято називати інтелектуалами. Лише дана категорія людей володіє властивістю проникати в суть речей і бачити нові можливості в звичній рутині. Лише вони можуть перетворювати процес пізнання в інтелектуальну творчість і робити системні відкриття. Усі інші люди здатні у найкращому випадку до вдосконалення ідеї, закладеної у фундаментальному науковому відкритті. Тому для перетворення процесу пізнання в безперервний процес наукової творчості необхідно, щоб "люди Сонця" займали особливе місце в суспільстві. Особливе тому, що вони володіють чи не найслабшими здібностями до виживання в умовах дикої природи. Суворо кажучи, "люди Сонця" потребують особливого піклування і особливої пошани з боку суспільства, яке хоче користуватися плодами їхньої діяльності. Трипільці, скажімо, були не білявими велетнями з ніцшеанських опусів, а тендітними круглоголовими чорнявими гречкосіями. Перші римляни, що створили Римську республіку, були невисокими чорнявими землеробами, здатними більше до порпання на городах, ніж до світових воєн. Таким чином, фізично досконалого блондина-агресора слід трактувати як суспільний ідеал індоєвропейців, якому мало хто з них відповідав. Тому основною характеристичною рисою наших предків, що дала їм змогу панувати над тодішнім світом та виживати впродовж тисячоліть, слід вважати духовно-соціальний напрям розвитку їхньої цивілізації.

Предки сучасних європейців, нордична раса, називала таких людей "аріями" (арійцями). У деякому розумінні поняття аріїв можна було віднести до всієї цієї раси, оскільки "люди Сонця" становили в ній постійну невід'ємну частину, завдяки якій ця раса впевнено йшла від перемоги до перемоги. Сама діяльність нордичної раси, отже, була впровадженням і тиражуванням ідей "людей Сонця", тому цю діяльність можна ототожнити з діяльністю аріїв. Наші предки вважали, що їхнє життя розквітає під впливом "людей Сонця", як природа розквітає під впливом самого Сонця. Рух аріїв по диких лісах Європи по аналогії з рухом Сонця по небосхилу зображали свастикою.

Культурна експансія аріїв приводила здебільшого до розквіту підкорених племен, на відміну від експансії народів мілітаристично-насильницької орієнтації (монголів, арабів, московитів чи німців).

Гітлер, використавши символ свастики для націонал-соціалістичного руху, допустив кілька суттєвих перекручень. По-перше, малокультурні та агресивні предки сучасних німців "відкололися" від стародавніх аріїв, коли останні вже створили цілі країни. Суворо кажучи, старі германці стосовно аріїв виступали маргіналами-дисидентами. По-друге, ідеал німецьких нацистів - світловолосий гігант з видатними вольовими і фізичними даними - це особа, зазвичай, нездатна до інтелектуальної творчості (сам Гітлер її від своїх "арійців" і не чекав, якраз навпаки - вимагав автоматичного виконання своїх наказів). По-третє, кольори Сонця - золото на блакитному фоні - у німців ніякого відображення не знайшли. Навпаки, кольори прапору НСДАП - чорний, білий, червоний - це кольори смертельної фатальної боротьби, що ніяк не може асоціюватися з життєдайною енергією Сонця. І, по-четверте, арійська свастика - символ життя і прогресу - закручувалася за годинниковою стрілкою. А гітлерівська косвастика була символом смерті.

Безпосереднім наслідком "Золотої Ери" стала, очевидно, давньоукраїнська Трипільська цивілізація. Саме тому вона знала аж чотири сільськогосподарські культури.

"Наші трипільці мусять нарешті одержати по заслугах те, чого варті. Вони створили тут, на Україні, першу тривалу хліборобську осілість... матріархального устрою і магічного світогляду... Вони, власне, склали весь фольклор, який маємо, всі народні обряди, вірування і інше, майже всю усну словесність". ¹

"Трипільці не створили спочатку великих державних організацій, їхня експансія була передовсім - опанування природи, опанування величезних теренів племенами чи, може, лишень селищами... Пізніш потворилися вздовж доріг держави - оборонні міста. Заслуга трипільців передусім у зв`язанні цілої території селами і дорогами... Від тих часів зостались і досі пам`ятки - високі вали на сотні кілометрів і дольмени, велетенські камені, уставлені по берегах Чорного моря від Кубанщини аж до Подністров`я." ²

Дольмени, що зустрічаються по берегах усіх європейських морів, очевидно, повинні були слугувати водними мітками, охороною від стихії цих морів, котра особливо яскраво виявилася під час "потопу".

Подальша історія українського суспільства зазнає періодичних змін антропологічного типу. На межі ІІІ - ІІ тисячоліття до н. е. трипільська культура (з баскським антропологічним типом) занепадає, припиняється життя на багатьох трипільських поселеннях. На зміну землеробським племенам прийшли племена з примітивнішою, грубішою керамікою - культура , яка в археології отримала назву шнурової кераміки за способом орнаментації посуду за допомогою скрученого шнура (мотузки). Ці войовничі племена не оселилися на місцях трипільських селищ (культурний шар трипільців завжди одноверстовий). Зате, свої поселення вони розташовували в добре захищених, недоступних для нападів місцях: на берегових кручах, горбах, обгороджуючи їх захисними валами, ровами тощо.

Але не варто думати, що трипільська культура була повністю знищена на всіх теренах. Наявність мальованого трипільського посуду серед комплексів шнурової кераміки свідчить про те, що трипільці не загинули остаточно, змішалися з новою післятрипільською культурою. Звичайно, в антропології населення України в ІІ тисячолітті до н.е. сталися зміни. Проте, можливо ці зміни були не стільки етнічними, скільки епохальними: неолітичний передньоазійський тип втрачає свою переважаючу роль, змішуючись із новим степовим антропологічним типом.

Отже, якщо трипільців можна вважати протоіндоєвропейцями, то нову людність, утворену при злитті з ними, слід розглядати як індоєвропейську расу, котра в ІІ тисячолітті до н.е. займає панівне становище не тільки на терені України, але у Греції та Італії, змішуючись з автохтонними племенами пеласгів.

Слід зазначити, що в міфології, культах чимало рис успадковано від трипільців і знайшло свій розвиток у пізніших племен зрубної культури. Одними з представників пізнього етапу цієї культури були племена, відомі в історії як кіммерійці. Культура кіммерійців зазнала впливів фракійсько-балканського світу, а, можливо, і була спорідненою з ним. Палеоантропологічні пам'ятки кіммерійців свідчать про їхню спорідненість з антропологічними типами скіфської доби. За даними археології скіфська територія успадкована від кіммерійської; тут виявлені пам'ятки ідентичної культури, черепи ідентичної групи.

Вже з кіммерійських часів (початок І тисячоліття до н.е.) хліборобство знову починає набувати того значення, яке воно мало за трипільської доби. Роль хліборобської громади стає значно вищою, ніж роль скотарів і вершників. Майже весь античний світ годується українським хлібом. Знову, як і за трипілля, зростає кількість населення, відбувається збагачення людності як за рахунок експорту хліба, так і розвитку ремесел, промислів тощо. Міста втрачають свою провідну роль, а село завойовує пріоритети у господарстві.

Скіфи згадуються в ассірійських джерелах першої половини VІІ ст. до н.е. як войовничий народ, який з Причорномор'я проникав у Малу Азію, завойовуючи на своєму шляху місцеві племена, а в кінці цього ж століття знову повернувся в Причорномор'я. Держава скіфів у різний час простягалася від степів України до Волги й Уралу, а їхні кургани є навіть на Алтаї. На захід від Дністра жили фракійці, що, змішуючись зі скіфами, стали предками сучасних буковинців, гуцулів, бойків, лемків та інших етнографічних груп українців.

З V ст. до н.е. на Подніпров'ї й Побужжі з'являються великі скіфські городища, укріплені земляними валами заввишки понад 10-12 м.

Тюркські племена з'являються в Криму аж через тисячу років (576 р. н.е.).

У культурі скіфів яскраво виділяються риси, які успадкували українці. Скіфи шанували гостей, подаючи їм хліб-сіль, їм було властиве побратимство, яке побутувало ще й у Запорозькій Січі. Поминальний обряд "тризна", який справлявся на могилі померлого, був традиційним у скіфів, слов'ян, русів, українців. Їхнє волосся підстрижене "під макітерку", одяг вишитий на плечах, рукавах і грудях. Штани широкі (шаровари) або вузькі, і, як гадають дослідники, пошиті зі шкіри, головний убір - гострокутний башлик, з якого пізніше, можливо, розвинулась і форма козацької шапки.

На схід від скіфських володінь (Приазов'я, Поволжя, Південне Приуралля) жили скотарські племена сарматів. Ґенетична спорідненість їх зі скіфами не викликає сумніву, адже походження їх спільне і сягає глибокої давнини - від племен зрубної культури. Пам'ятки культури сарматів також мають спільні риси зі скіфськими: подібні орнаменти на глиняному посуді, литі з бронзи казани, котрі, мабуть, виконували роль ритуального посуду. Озброєння істотно нічим не відрізнялося від скіфського: тригранні бронзові наконечники для стріл, короткі луки, довгі мечі. Про спорідненість скіфів і сарматів писав ще Геродот - він переказав легенду про походження сарматів від шлюбу скіфів з амазонками.

Формування сарматського етносу не було лише результатом простого розвитку скіфів - змішуючись із численними місцевими племенами, вони певною мірою змінювали свій антропологічний тип, набуваючи деяких азійських рис. Поява сарматів в Україні була ніби поверненням нащадків скіфських скотарів на землю своїх предків, де їм вже доводилося воювати за територію з місцевими скіфами. Цікаво, що назва сармати або савромати довго зберігалася у пам'яті українського народу, який традиційно вважав себе нащадком "славних роксоланів". У козацьких, літописах зустрічаємо такі вислови: "наші козако-сарматські предки", "князь сарматський і гетьман усього Запорозького війська", "провінції козако-руські савроматійські" і т.ін.

Антична доба в Україні завершується близько ІV ст. н.е., змінюючись слов'янською добою. В цей час відбуваються складні процеси, відомі в історичній науці як доба великого переселення народів, яка призвела до занепаду матеріальної античної культури в Україні, хоча і не знищила її повністю - посуд Галичини й Волині (чорні горщики, глеки, кухлі, прикрашені зигзагоподібними орнаментами) красномовно засвідчує збереження античних традицій і розвиток їх у сучасній етнографічній культурі українців. За результатами палеоантропологічних досліджень у часи великого переселення народів населення України принципових етнічних змін не зазнало. Іноетнічні компоненти, які потрапляли на Подніпров'я та Побужжя (готи, гуни), поступово асимілювалися місцевим людом і повністю слов'янізувалися.

Нині, мабуть немає підстав розглядати гунів як тюркомовний етнос; це вірогідно була спільна назва племен Південно-Східної Європи (як осілого населення, так і кочівників), які мали виразні риси слов'янської культури.

Близько середини ІІІ ст. н.е. в межиріччі Бугу й Дністра виникає черняхівська культура, ґенетично споріднена із зарубинецькою. Дослідники стверджують, що у формуванні цієї культури брало участь населення Північного Причорномор'я, Подністров'я і Прикарпаття, яке пов'язують зі слов'янами - антами. Корені слов'янської культури можна віднайти вже у бронзовому віці. Найбільше пам'яток, що засвідчують безперервність етногенетичних процесів формування слов'ян, знаходять на території Польщі й сусідніх з нею держав. Зародками слов'янських культур вважають лужицьку, пшеворську, зарубинецьку, черняхівську, празьку, корчацьку, луко-райковецьку, роменсько-боршевську та інші археологічні культури, значна частина яких пов'язана саме з територією України.

Зарубинецька культура охоплювала території Півдня Білорусі та Півночі України. Черняхівці (за назвою с. Черняхів на Київщині) вважаються спадкоємцями зарубинецької культури та ідентифікуються в історичній науці з антами. Анти успадкували культуру племен, що жили на цих землях. Спільність мови антів зі слов'янськими засвідчують сучасники. Лінгвісти стверджують, що анти в V-VІІ ст. говорили мовою, близькою до розмовної мови Київської Русі, яка вже мала деякі ознаки української. Отже, анти, успадкувавши часточку скіфо-сарматської культури, їхніх вірувань, звичаїв і мови, стали тією ланкою етногенетичного ланцюга, яка поєднала їх із русами, а потім - з українцями.

Етнічне виділення українців з маси слов'янських народів відбувалося не внаслідок розпаду держави Київська Русь, а навпаки - шляхом консолідації українських племен в одній державі зі спільною мовою та етнографічними особливостями, які почали складатися близько VІІ ст., і в ІХ ст. уже мали виразні українські риси.

Ознайомлення з історією українського етноґенезу справляє дивне враження. Тут ідеться не про історію певного антропологічного типу, навіть змішаного чи видозміненого у ході історичного розвитку. Навіть, не про історію кількох типів. Тут ідеться про цілу мозаїку народів, що в різні часи населяли різні частини території сучасної української держави. При такому розмаїтті народів і культур з таким самим правом ми могли б говорити про етногенез Європи, скажімо. Бо історія, наприклад, німців - це історія одного народу із характеристичними особливостями: культурними, антропологічними, традиційними, соціально-економічними і т.п. Історія, скажімо, китайців - це історія одного суперетносу, що увібрав у себе велику масу інших етносів. Історія США - це двісті років англо-саксонського суспільства, що зараз вже поступово переходить у латиноамериканське. Турки, що втратили свій антропологічний тип, тим не менше, мали політично-релігійний стержень, "вісь" навколо якої крутилася вся їхня історія. В українців цього нічого немає.

І все-таки є певні моменти, що роблять нас прямими нащадками трипільців, хоч ми з ними нібито генетично й не споріднені. Ці моменти характеризують духовні традиції соціально-економічної та культурної орґанізації національного суспільства. Саме ця духовна субстанція, можливо, унікальна на Землі, і формує той "глечик" (Ю. Липа), у який "вливалися" усі інші "первні". Іноземці приходили на Україну як завойовники чи гості, але переймали нашу духовну субстанцію, наш світогляд і менталітет, і ставали "щирими" українцями. Тут ми можемо зробити лише один логічний висновок: основним фактором формування українського суспільства є його духовне тіло. Усі матеріальні фактори цьому духовному стрижню в українському суспільстві можуть лише підпорядковуватися.

У цьому сенсі слід зробити певне зауваження. Не уподобання і права населення, що жило в Україні, визначали її історію, а навпаки - історичний процес, духовна місія визначали долю тих людей, що вважали себе українцями. Тому в сучасних реаліях ми мусимо сказати: не населенню України дароване право бути вільним, а етносу українському дано волю і приписано виконувати свою місію у Всесвіті, підбирати чи викидати з себе людей, що до цієї місії не надаються. Відповідно, якщо виникають протиріччя між рабською психологією тих, хто вважає себе повноправними "щирими" українцями та місією українського етносу у цілому, етнос не тільки має право, але й зобов'язаний історією усувати ці протиріччя зі свого шляху усіма можливими методами.

Сучасну "війну колисок" виграють народи, у яких ґенетично закладений потяг до розмноження. У сьогоднішнього населення України потяг до репродукції простежується найслабше у світі. З цього можна зробити висновок, що ми стоїмо на порозі нової кардинальної зміни українського антропологічного типу.