Із Романом Дідулою ми зустрілися на презентації проекту "Діти емігрантів про себе", який провели Міжнародний інститут освіти, культури та зв'язків із діаспорою, Міжнародний благодійний фонд Open Ukraine. Головна тема зустрічі - наслідки четвертої хвилі еміграції. Ця тема для письменника особливо болюча.

- Перша хвиля української еміграції була суто економічною і селянською. Виїжджали здебільшого галичани, бо в нас багато людей і мало землі, - розповідає Роман Дідула. - І люди діяльні, які хотіли жити краще, ніж їм дозволяла ця земля, ризикували. Вони поїхали до Америки, вирушили у світи. Ця хвиля за своєю природою була найчистішою. Здебільшого виїжджали ненадовго чоловіки, щоб заробити та повернутися й, купивши "кусок землі", господарювати на ній. Якщо ж удасться влаштуватися в чужій країні, то "стягнути" туди всю сім'ю.

Ця перша хвиля витворила у світі образ українців як дуже діловитих, майстрових людей. Наприкінці 1980-х років мені довелося бути в Боснії, де слова "Галіція", "галіціянт" - синонім майстра, людини, яка все вміла робити. У сільське господарство чужих країн українці приносили культуру обробітку землі, українську старанність, наполегливість, свою волячу натуру. Це наша національна риса. Ми маємо дуже давню культуру праці на землі, інакше звідки б це взялося.

Другу хвилю еміграції з України спричинили політичні мотиви. Прийшли більшовики, загрожували Сибіром. Одні українці були в УПА, інші мали ту вину, що були багатшими, треті не хотіли повертатися з полону, адже на них теж чекали табори.

Природа нинішньої хвилі ніби всім зрозуміла, але пояснена не до кінця. Одне з пояснень - риба шукає, де глибше, а людина - де ліпше. Але я дивлюся на це явище з позиції дитини батьків-емігрантів, яка глибоко ненавидить зароблені ними гроші. Саме їх вона вважає своїм найбільшим ворогом. Діти знають, що заради них мама поїхала працювати на роки. Щоб дітям було краще жити, щоб вони закінчували навчальні заклади, мали що вдягнути, що поїсти.

- Мама важко заробляє, бо керується одним принципом - хоче, щоб її дитині було краще. Матеріально. Але вона обкрадає дитину в основному - в любові. Один її дотик, один погляд діти поміняли б на всі блага.

- Матері живуть у спотвореному світі, їхні цінності перевернуті. Вони думають, що коли зроблять дитину багатшою, дадуть їй вищу освіту, то зроблять щасливою. Проте може статися навпаки. Дитя може стати поганим лікарем, учителем. Хоча, можливо, було б непоганим муляром чи столяром. Мати перебудовує дитину за своїми принципами. А по суті - робить для неї зло.

Для дитини понад усе важливо просто притулитися до матері. Духовно людина виростає до п'яти років, потім лише відбувається невелика корекція. А саме в цей час у дитини немає матері, немає до кого пригорнутися. Ніхто не замінить цього. Навіть рік для дитини - це все одно, що для дорослого десять. Колись за день, я це пам'ятаю, мав стільки переживань, що зараз не маю їх і за місяць. Не знаю, коли пролетів тиждень, місяць, рік. А дитина пам'ятає кожен свій день. Він у неї весь поділений, вона все знає, все переживає. Спресовані почуття, враження, відкриття. Що не день, то нові. Погано, коли немає з ким поділитися враженнями, переживаннями, коли немає руки - материнської та батьківської.

- Телефон - це замінник спілкування. Це - як дивитися про живу природу по телебаченню. Мати не може доторкнутися, підбадьорити, реалізувати зв'язок із дитиною. Недарма ж одна дитина пише, що краще півжиття прожити з любов'ю, ніж ціле - без неї.

Діти глибоко переживають драму розлучення з батьками та переїзду. Порушується природний стан речей. Вони стають сиротами при живих батьках. Деякі з них не бачать рідних по шість-сім років. Ось що написав хлопчик із Закарпаття, який давно не бачив своїх батьків. Бабця хворіє, а дитина скучила за батьками, хоче їх бачити. Одного ранку бабусі не стає. Дитина вигукує: "Нарешті я побачу тата й маму!" Хлоп'я любить бабцю, але маму й тата - понад усе.

Діти шукають, до кого притулитися. Вони, як та травинка, яка не може бути сама в полі, бо її вирве вітер. Дітей часто залишають на сусідів, знайомих.

Людина не знає, що вона робить, на що перетворює життя своєї кровинки. Думає, що їде на рік, а виходить по-іншому. Нерідко жінка виходить заміж, кидає тут дитину, народжує інших. Ламаються людські долі. Майже всі заробітчани приїжджають додому важко хворі. Найгірше, що вони вже не можуть призвичаїтися до цього життя. Життя в Україні для них стає чужим. Потрібно знову подолати важкий бар'єр.

Однак нинішня криза творить нову ситуацію. І Німеччина, і Росія, й інші країни припиняють приймати людей. Понад те, створюватимуть умови, щоб іммігранти виїхали, особливо нелегальні, які не сплачують податків.

- Найприкріше, що за кордон виїжджають найдіяльніші. Говорячи сучасною мовою - найбільш конкурентоспроможні. Це дуже непросто: кинути все й кудись поїхати. Адже нинішня еміграція не така, як були попередні хвилі - вона здебільшого незаконна, нелегальна. Людина перебуває у становищі вуличного пса, якого кожен може вдарити. Люди йдуть на це, бо не бачать виходу. Хоча знаю, що величезна частина заробітчан заради дітей та їхнього майбутнього могла б залишитися в Україні. Для щастя людині треба дуже мало, і це все безкоштовне: сонце, повітря, вода, любов...

- Кризи немає. Не може бути кризи на такій багатющій землі. Україна має 30 відсотків світового чорнозему, майже всі корисні копалини. Можемо продавати землю шарами, що, на наше нещастя, вже й роблять. На Заході України цього ще немає, а на Сході вже є. Причому беруть найдорожче - гумус. Тракторами знімають родючий шар і вивозять.

- Села зникають із дуже простої причини. Нова демократія почала поспішне руйнування колгоспів. До речі, Прибалтика зробила те ж саме, проте опам'яталася. Там побачили, що це хибна дорога й вирішили йти еволюційним шляхом, бо це не та ситуація, в якій можна вимкнути рубильник на рік чи півроку, корови без кормів довго не витримають. Прибалти повернули колгоспи. У нас відбулася руйнація. На ній хтось виграв? Чому руйнували заводи? Та тому, що їх треба було розкрасти, розтягнути, а потім приватизувати.

- Звичайно, привезуть немало такого, чого нам бракує. Наприклад, уміння робити бізнес. Вони багато навчилися за кордоном, але втратили ще більше. Українці тримаються купи до четвертого коліна, за кордоном цього немає. А наші жінки, які там працюють, набираються цього. Поганий приклад - заразний.

І як вони приживуться в цьому світі - теж велика проблема. Світ не готовий їх прийняти. Для більшості заробітчан Україна - це мати, а влада - мачуха. Причому жорстока мачуха, яка їх ненавидить. І вони це знають. Якби Україну так жорстоко не обікрали, ми не знали б такого явища, як поневіряння в пошуках хліба в чужих краях. Бо на цій землі немає проблеми вижити, якщо є руки, ноги, голова. Скопав, посадив - і маєш із чого жити. Земля прогодує.