Вмикаємо телевізор чи радіо, відкриваємо газету чи інтернет-сторінку і перше, на що натрапляють очі - фінансово-економічна криза. Про кризу говорять всі, про кризу говорять всюди. Щоправда, говорять зовсім по-різному. Якщо прислухатися до політиків, що стоять при владі, то складається враження, що нинішня криза - явище тимчасове, яке можна швидко вирішити, тільки б не заважали опоненти. Усі великі політичні гравці закликають в умовах економічної кризи не займатися політиканством і йти на компроміси, але кожен хоче зробити цей компроміс вигідним для себе.

Існують, звичайно й інші погляди на цю проблему - одні поміркованіші, інші радикальніші Дехто стверджує, що попри всю серйозність становища, криза матиме для України і позитивні наслідки, інші апокаліптично пророкують дефолт, а треті взагалі наполягають на тому, що Україна стала жертвою жорстоких інформаційних війн і мало не всесвтньої змови.

Звичайно, фінансово-економічна криза є доброю підставою поспекулювати, виписати десяток-другий "рецептів" для подолання її наслідків, застосовуючи безліч спеціальних економічних термінів, в яких рядові громадяни мало що розуміють. А от на чому вони справді добре знаються, так це на реальних цінах на ринках, на курсі гривні, на швидкому зростанні безробіття. Зі всім цим звичайні громадяни стикаються щодня, а з іншого боку, на противагу цьому, кожного дня на екранах телевізорів найвпливовіші політичні сили черговий раз не можуть домовитися, блокують, сперечаються чи вже навіть б'ються.

На тлі цього всього зростає загальна зневіра громадян, владні інститути продовжують ще більше дискредитувати себе в очах народу. В сучасному українському політикумі відбувається своєрідне перетягування канату - хто кого? І все більше люди, що слідкують за цим з екранів телевізорів сприймають це як своєрідне шоу, можливо навіть цікаве, але зовсім не як діяльність вищих органів законодавчої та виконачої влади. Тому не випадково, що в пересічних громадян побутують такі прізвиська, як "Юлька" чи "Вітька". Адже в цьому проявляється до певної міри ставлення людей до найвпливовіших політиків - як до акторів із популярного, можливо навіть комедійного, серіалу, а не як до основних гарантів конституційних свобод громадян України.

Дедалі частіше можна зустріти в періодиці тезу про кризу партійної системи. Три найбільших і найвпливовіших політичних сили - Партія регіонів, БЮТ та НУ-НС вселили до себе у громадян певний рівень недовіри, але немає для альтернативи якихось нових рoзкручених брендів. Немає навіть нових політичних гасел - все ті ж таки старі: про зраду одних іншими і навпаки, про УПА і другу державну мову. З чогось новішого - хіба різні варіанти плану антикризових заходів, в яких поки навіть депутати до кінця розібратися не можуть, не те що виборці.

Проблема, мабуть у тому, що усі політичні сили, представлені зараз у парламенті, орієнтуються на великі бізнес-структури, і фінансуються рядом найбільших олігархів, відпоідно захищаючи у Верховній Раді інтереси своїх спонсорів, а не суспільства загалом, не загальнодержавні інтереси. Народ же "годують" відвертим популізмом, настільки відвертим, що можна сьогодні сказати про те, що в Україні ніякої фінансово-економічної кризи немає і бути не може, бо наша економіка ще не інтегрована у світову систему, а за два тижні вже може бути в авангарді тих, хто бореться проти наслідків цієї кризи, закликаючи усіх згуртуватися навколо цієї ідеї, забувши про свої вузькокорпоративні інтереси.

Насправді ж події показали, що економіка Української держави достатньо інтегрована у світову, аби зазнати болісних наслідків кризи цієї світової економіки. Найбільші підприємства у металургійній та хімічній галузях, що майже на половину формують наш бюджет, залежать від світової ціни на свою продукцію, а також від попиту на зовнішньому ринку. І те,йі інше внаслідок світової кризи відчутно знизилося. Багато інших підприємств та установ, в тому числі й банків, залежать від іноземного капіталу, то ж із настанням кризи закордонні інвестори запрагли отримати назад свої кошти, а українські підприємці та банкіри залишилися сам на сам із сейозними проблемами.

Але навіть коли, попри гучні заяви, криза таки докотилася до України, основні політичні гравці згадують про неї хіба коли збираються критикувати своїх опонентів. Заявляти про свою готовність активно боротися проти кризи стало у нас в Україні чимось на зразок прояву гарних манер. А коли хтось намагається заговорити про невідкладні питання, та про наслідки, які неодмінно настануть в разі невирішення цих питань, його слова сприймають як нагнітання ситуації та пропонують цю особу зняти з посади. З кризою і справді легше боротися, якщо просто заявити, що гривня падає винятково через спекуляції поганих людей, що рецесія та інші прояви кризи відбуваються через те, що Президент (чи навпаки, прем'єр-міністр) заважає працювати.

Зараз можна також знайти чимало думок про те, що насправді ця криза в Україні була неминучою, і залежала не лише від впливу світової фінансово-економічної кризи, а в основному від неправильної, помилкової політики урядів уже протягом десяти років, які у своїй політиці орієнтувалися на великий бізнес, ігноруюючи багато в чому потреби та інтереси середнього і дрібного бізнесу. Крім того можливість впливати на парламент та лобіювати свої інтереси мали лише великі фінансово-промислові імперії та олігархи. Відтак, за кожною впливовою політичною силою стоїть кілька таких олігархів, і щоб пройти у парламент політична сила мусить заручитися підтримкою кількох із них, відповідно у Верховній Раді вона захищатиме винятково їхні інтереси. Експерти наголошують: треба пам'ятати про те, що навіть коли б утворилася якась нова коаліція ( наприклад, Антикризова), чи відбулися б таки дострокові вибори (тепер вже стосовно цього все частіше висловлюється сумнів, принаймні щодо проводення їх у грудні чи січні), політика не може принципово змінитися, бо в ній і далі не буде, принаймні найближчим часом, місця для інтересів середнього та дрібного бізнесу. Тому скоріше за все у найближчому майбутньому ми не побачимо якогось по-справжньому рятівного плану подалання кризових наслідків, адже всі вони більш-менш однакові, всі не мають якихось таких ідей, що могли б докорінно змінити ситуацію. Адже завдання у всіх політичних гравців на сьогодні - приховати чи трохи пригальмувати кризові явища, зберегти існуючий стан речей до майбутніх президентських вибоів, а також зберегти бізнес своїх спонсорів - великих олігархів.

Ще одним аргументом, який би свідчив про кризу партійної системи, є криза ідеології. Характерно, що з п'яти політичних сил, які перебувають у Верїховній Раді, лише одна - Комуністична партія - містить у свої назві посилання на ідеологію. Насправді у наших реаліях набагато важливіше для партій та блоків мати популярного і популістичного лідера, а акцентування на ідеології може навіть зашкодити рейтингу. Лише комуністи, які орієнтуються на один і той самий електорат можуть собі це дозволити. Інші ж ідеології будуть лише перешкодою.

Сили, що сповідують націоналізм, навряд чи колись зможуть пройти до парламенту, бо в багатьох громадян при згадувані цього слова перед очима одразу постають усі фашистські злочини. Натомість ліві ідеї мали певний попит в Україні, але партії, що їх сповідували встигли себе, а отже до певної міри ідеологію, дискредитувати в очах виборців. Соціалізм в багатьох може продовжувати асоціюватися зі зрадою Мороза, або із занадто епатажною та радикальною Вітренко, а при слові соціал-демократи чимало людей одразу згадують інше слово - "кучмізм". Демократія, хоч це і не ідеологічна доктрина, та все ж використовується в назвах деяких партій на Заході. В Україні це словo сприймається не інакше, як з іронією, можливо на пам'ять виборцю приходить штамп ще з дев'яностих років: демократи - "демокради".

Для інших ідеологій український виборець взагалі не дозрів. За консерватизм чи лібералізм він ще поки не зможе проголосувати, бо для його вух ці слова занадто дикі, нечувані, їх не згадують щодня в теленовинах. Одного разу пощастило зеленим, але час показав, що то була лише випадковість, щоУкраїна ще не дозріла для успішної діяльності екологічних партій. Такі політичні сили мають успіх у посткапіталістичних країнах з багатолітньою історією партійної системи.

Отже кризові явища охопили в Україні як фінансово-економічну сферу, так і політичну. У пресі піднімалося питання, чи впливає політична криза на економічну, і чомусь багато висловлювалося про те, що економіка у нас автономізувалася та адаптувалася до несприятливих політичних умов та бездіяльності влади. Зараз якраз настав час, щоб перевірити на практиці, наскільки тісно переплетені насправді економіка із політикою. Можливо ми зовсім скоро побачимо, що буває із країною, де влада у важкі часи не вміє приймати ефективні рішення та вживати дієвих заходів. Багато експертів говорять про те, що піку економічної кризи поки що не було, і прогнозують його на весну. Важко погоджуватися чи не погоджуватися із цим. Важко передбачити, що буде із українською економікою найближчим часом в умовах кризи. А тим більше, коли в усіх новинах нам говорять, що вже зовсім скоро все буде добре. (воно б і вже було добре, але ж не дає працювати Президент, чи навпаки - прем'єр-міністр).

Оптимісти подають ідею, що ці політична та фінансово-економічна кризи стануть передумовою для того, аби ситуація докорінно змінилася, аби парламент значною мірою оновився, а уряд переорієнтувався на середній та дрібний капітал. Як би не хотілося вірити в це, маючи перед очима українську історію останніх двох десятиліть, важко таки відкинути усі сумніви. Та й постає питання - якою могла б бути ціна такого оновлення? Яких розмірів має набрати криза, щоб політики і їх виборці таки схаменулися?

Поки що ж доводиться лише відслідковувати у новинах, як із кожним днем корозія кризи все більше роз'їдає економіку, та як влада здійснює ті чи інші кроки, які багатьом експертам та аналітикам видаються сумнівними, якщо не провальними. Наприклад, цей тиждень в українському політикуі пройшов під знаком 16,5 млрд доларів кредиту від МВФ. Знову ж, найвпливовіші гравці намагаються подати цей факт населенню, як завершальний крок для подолання кризи. При цьому значно меншe говорять про те, що ця сума становить половину золото-валютного резерву України, що цей кредит доведеться швидко повертати, що окрім нього наша держава має чимало інших боргів, в тому числі і короткотермінових, на суму понад 100 млрд доларів. Хто зна, чи в такій ситуації ці мільярди не стануть фатальними для української економіки.

Втім підстав для хвилювання немає. Адже можна не сумніватися, що інтереси олігархів будуть в будь-якому випадку відстояні. Навіть якщо за це доведеться заплатити добробутом держави.