Так колись сказав стигматик Степан Навроцький, який, народившись на Франківщині, заповів похоронити себе в селі Ракобовти, що за сім кілометрів від Буська.

Мешканці цього невеличкого села вдячні Богові та долі за те, що місцем свого спочинку Степанко (а так його називають у Ракобовтах) обрав саме цю місцину. Кажуть, понад 60 років їх оминають лиха й катаклізми, а ще навіть у неврожайні роки тут із поля збирають вирощеного, як зазвичай.

Поховали стигматика на сам Великдень 1944 року. Він точно знав дату своєї загибелі й, зустрівшись незадовго до смерті з місцевим парохом Адріаном Піджарком, сказав: "Отче, ви їдете зі села. Але все одно вернетеся: паску святити й мене хоронити". Саме так і сталося.

Його могила - на церковному подвір'ї. Поряд із нею відчувається особлива легкість і благодать. А ще тут часто люблять бавитися діти. Степан передбачав це і просив, щоб батьки їх не проганяли. А також казав: "Коли у вас буде якась велика біда, звертайтеся до мого гробу, і я вам допоможу". Відтак і влітку, й у люті морози тут завжди свіжі квіти.

...Це схоже на маленьке диво, але коли ми під'їжджали до Ракобовт, лив страшенний дощ, однак при під'їзді до могили злива припинилась і знову почалася, коли вже виїжджали зі села.

Нині в місцевій церкві Успення Пресвятої Богородиці дякує 80-річний Микола Боднарчук. Він знав стигматика за життя, пам'ятає й те, як його знайшли вбитим, де робили труну для Степанка, як його ховали. Попри тягар літ, пан Микола дуже жвавий, охоче спілкується з усіма, хто йде за поміччю до Навроцького, а ще очолює фонд його імені. Саме старанням цього фонду впорядкували могилу, видають літературу для паломників. Пан Микола пригадує, що якось на могилі стигматика зустрівся з

98-річним ченцем, який сказав, що тут іще будуть дива.

А їх уже й нині немало. Читаючи книгу відгуків, бачиш, що люди приїжджають до Ракобовт не вперше. І записують подяки за зцілення, вдале одруження, за вступ до вищого навчального закладу, за різні блага. Є навіть запис про те, що жінка дякує за щасливо народжену дитинку, адже до візиту до гробу мала викидні.

Стигматик заповів посадити на його могилі білу лілію та сказав: "Як на моїй могилі зацвіте біла лілія - символ добра та щастя, почнеться розквіт України". Багато літ селяни садили лілію, вперше вона зацвіла 2003-го, а вдруге - в липні цього року.

Народився Степан Навроцький 1922 року в селі Залуква, що біля Галича на Івано-Франківщині. А дивні події з ним почали відбуватися 1939 року. Якось він розповідав: "Пізньої осені 1939 року я вертався надвечір із праці на залізниці додому. Йшов стежками навпростець, через поля. Смеркалося. Раптом здалека побачив на стежці перед собою постать ясного світляного старця, що йшов стежиною просто до мене. Коли він наблизився, то я клякнув перед ним, сам не знаю чому. Він запитав, чи хочу служити Богові та Україні, я відповів, що так. Тоді він сказав іти за ним. Я встав і пішов. Ми йшли стежкою в напрямку нашого дому, наближалися до польової каплички, що їх у Західній Україні було багато на полях. Старець звернув зі стежини до каплички. Я пішов за ним. Коли ми наблизилися до дверей, вони нагло відчинилися, а на малому престолику, що був у капличці, засвітилися самі від себе свічки. Ані я, ні старець до них не торкалися. Тоді старець сказав мені клякнути та скласти присягу. Я клякнув і повторював за старцем слова присяги, що вірно служитиму Богові й Україні, що ніколи не зраджу Бога та свого народу, хоч би як бідував, хоч би мене всі опустили та хоч би мав переносити великі страждання та прикрощі. Після закінчення присяги я встав і ми вийшли з каплиці. Свічки самі згасли, двері самі зачинилися за нами. Старець сказав до мене: "Йди додому, дальше тобі скажеться, що маєш робити. Я є святий Петро".

Після цих слів старець зник. А я стояв перед капличкою на полі, не знаючи, чи це був сон, чи дійсність".

Невдовзі Степан мав видіння Христових страстей, бачив цілу Хресну дорогу на Голгофу, Христові муки та смерть. При цьому в нього ставалися напади епілепсії. Також у Степана Навроцького періодично були екстази, коли він мав видіння та промовляв різні важливі речі.

Радянська влада зацікавилася цим явищем, і Степан уже не мав спокою: заарештовували, перевиховували. Як наслідок, у Степана Навроцького були обпалені плечі й обрізані п'яти. Роботу на залізниці мусив покинути.

1941 року він пішки йшов із Галича до Львова, вже в передмісті приліг відпочити з далекої дороги. А прокинувся стигматиком: із рук, чола, рани біля серця та ніг текла кров. Степан був геть знесилений: увесь день навіть не міг добратися до найближчого потічка, щоб напитися води. Вже надвечір рани загоїлися, він спокійно пішов до знайомих. Епілепсія минула, але тривали екстази та час від часу з'являлися стигми.

Під час екстаз, як свідчать ті, хто чув промови, вустами Степанка говорили святий князь Володимир Великий і княгиня Ольга. Однак найчастіше до присутніх промовляв дитячий голосок. Він називав себе Гавриїлком і казав, що є душею померлої трирічної дитини. Одного разу, коли стигматик відпочивав у Моршині, Гавриїлко виголосив: "Український народ переживає дуже тяжкі часи. Люди можуть захитатися у вірі, тому Господь посилає своїх вибранців, щоб зміцнювати народ у вірі. Душечка (так Гавриїлко називав Степанка) має пильнувати політики, а інші стигматики мають інші завдання, Божі вибранці дістають терпіння і рани, щоб могли терпіти за народ. Господь Бог мав би карати весь народ за гріхи, а так вони перебирають терпіння на себе і покутують за народ. Вони є Богом вибрані до свого післанництва, їхні терпіння Бог приймає як покуту за всіх. І те, що Божий вибранець перетерпить при одних стигмах, мали б покутувати багато людей упродовж цілого року. А так це за них роблять Божі вибранці". Наприкінці багатьох екстаз Степанко вже своїм голосом, але ще із заплющеними очима складав присягу. При цьому піднімав догори три пальці правої руки. Однак ні від нього, ні від Гавриїлка ніхто так і не дізнався, перед ким присягав стигматик.

Навроцьким цікавився Митрополит Андрей Шептицький, вони зустрічалися, а відтак Митрополит передав Степанкові рясу й дозволив у ній фотографуватися.

1943 року стигматик проголосив, що Україна буде вільною. Але проллється ще багато крові. В одній з екстаз мовив: "Не вбивайте невинних дітей, старців і жінок. Культурно їх перевищуйте".

1944-го він сказав, що до часу визволення України залишилося приблизно півстоліття. Незабаром, 1 квітня того самого року, Степана вбили. Він точно знав день своєї смерті й незадовго до неї сказав: "Україна буде, але за те загину, мене вб'ють поляки... Мене вб'ють і ще одного хлопця зі мною". Так і сталося. Їхні тіла знайшли через два тижні після загибелі.

У Ракобовтах багато старих людей пам'ятають Степанка. Пригадують, що в приватних розмовах він був звичайним сільським працьовитим побожним парубком, мав націоналістичні погляди, ходив до хлопців "до лісу". А ще любив одягати форму вояка УПА та носити рясу, яку йому подарував Митрополит Андрей Шептицький.