rss
03/29/2020
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Культура \ Мова \ Русифікація – злочин, який має бути покараний

Колюча і "гнуча" правда про зросійщення й забуття самоочевидного

Головним аргументом політичних сил, які хочуть узаконити панування російської мови над українською в Україні, є те, що російською говорить, як прийнято вважати, більшість українців. Ці сили не хочуть торкатися питання, чому і коли з'явилася так звана більшість. Адепти російської мови принципово не вживають терміну "русифікація", справедливо вбачаючи у ньому викривальний і звинувачувальний для себе зміст. Адже неможливо подавати справу так, як вони кажуть: нібито не внаслідок тотальної русифікації з'явилася горезвісна більшість", а російська мова природним чином, невимушено і добровільно, сприймалася українцями як послане з неба благо... Немає нічого більш облудного і фарисейського, ніж це твердження. Насправді та "більшість" планомірно, цілеспрямовано й у найбрутальніший спосіб сформована зайшлою, чужою, владою.

Краще бути русифікованим, ніж мертвим

Для цього підкорювачі України застосовували різні методи: від поступового переведення українських шкіл на російські до навальних і жорстоких розправ над патріотами, які боронили українську самобутність. Найодіозніша суть русифікаторства проявилася у численних заборонах української мови як такої, до чого не вдавався навіть лютий завойовник народів Чингісхан. Останній при всій жорстокості своєї натури з мовами все ж не воював. Російська ж імперська влада у намаганнях викоренити українську мову доходила до крайнощів. Згадаймо хоча б киян, розстріляних і заколотих багнетами більшовицького війська Муравйова у 1918 році, їх просто на вулицях знищували за єдиною "мовною" ознакою. Чи репресованих у 1951 році та розстріляних студентів Харківського університету, які відмовилися складати іспити російською.

Відгомін таких розправ проникав у підсвідомість народу і формував у певних верствах рятівне переконання: краще бути російськомовним (русифікованим), ніж мертвим. Тож і не дивно, що серед українців поступово сформувалася згадана "більшість", в основі спонук якої лежало бажання позбутися багатьох неприємностей, а іноді й уникнути смертельної небезпеки. І важко засуджувати простих людей (у масі своїй не звитяжців духу) за відступництво від рідної мови. Тим більше, коли воно спричинене насильством, яке, за всіма нормами права, є злочином.

 

Злочин без терміну давності й ... кари

Тож правомірно й обґрунтовано таке насильство стало предметом розгляду Міжнародної Конвенції ООН "Про запобігання злочинові геноциду і покарання за нього". Тому, керуючись згаданими правовими нормами, а також виходячи з основного положення загального права (зло невідворотно має бути покаране), суспільна думка України мусить концептуально прирівняти русифікацію до злочинного діяння. А організатори і виконавці цього злочину, згідно з тією ж таки Конвенцією ООН, повинні притягатися до карної відповідальності. Причому для таких осіб терміни давності не застосовуються.

На жаль, сьогодні в Україні навіть у фантастичному сні не можна уявити русифікаторів на лаві підсудних. Навпаки, вони успішно продовжують свою діяльність. Таке становище дає підстави для висновку про вкрай спотворене імперською владою світосприйняття українців. Для нашого люду вирішальним стало право сильного, а не справедливого. Насильницька, злочинна русифікація українців в основному досягла своєї мети - серед сусідніх народів рівень національного самоусвідомлення сьогодні нижчий тільки у білорусів...

Тому й не дивно, що русифікацію в Україні вважають за неприємно-невід'ємний атрибут будь-яких режимів, у тому числі й демократичного, зорієнтованого на незалежність. Та й сам термін "русифікація" у збайдужілому суспільстві, всупереч академічному визначенню, перетворився на невиразне, не пов'язане з реальністю поняття, власне, на м'яку, беззубу констатацію факту, яка не дає підстав для притягнення когось до відповідальності.

Хоча аналогічний русифікації термін "германізація" фігурував на Нюрнберзькому процесі як звинувачення німецьким загарбникам, котрі, окупувавши Польщу, викорінювали польську мову. Питання про германізацію Польщі розглядав Міжнародний воєнний трибунал поряд з іншими звинуваченнями підсудних "у злочинах проти миру, воєнних злочинах і злочинах проти людяності". Вирок злочинцям був суворий, справедливий, ніким не оскаржений.

До честі сучасних німців треба визнати, що колишню провину за германізацію Польщі вони спокутували і тепер складають із поляками здружену євроспільноту високорозвинених країн. От би й русифікаторам наслідувати цей благородний приклад, який відкрив би шлях до нормального добросусідського життя двох народів. Але поки що про таке годі мріяти. При цьому подібність русифікації та германізації безперечна в головному - методах і кінцевих результатах, спрямованих на повну асиміляцію підкорених народів. Різниця між діями двох імперій лише в тому, що германізація здійснювалася в умовах війни, отже, виключно брутально та безоглядно, а русифікація діє постійно, під час війни і миру, під облудними гаслами на кшталт "єдності слов'ян" чи "соборності православ'я". Хоча відбирати, викрадати в іншого народу його найбільшу цінність - мову - величезний злочин проти людяності.

 

Статистичне народовбивство

Якщо викрадачі чужого майна затримані і викриті, то вони беззаперечно повернуть украдені речі власнику. Так, у цьому випадку йдеться про цінності матеріальні. Але так само було вирішено питання і з викрадачами духовних цінностей, коли поляки після перемоги над германізаторами повернули собі свою мову. Чому ж в Україні цей прецедент дотримання справедливості бездумно забутий? Чому протягом століть у свідомості суспільства послабилося відчуття притлумленої буднями головної істини: русифікація несе українському народові невблаганну загибель в усій сукупності його духовного і фізичного буття.

Це легко довести демографічною статистикою за останні сто років русифікації. Спочатку відзначимо кількість українців перед Першою Світовою війною. У статті Леніна "Как епископ Никон защищает украинцев" наведені дані про "37-миллионний украинский народ". Цифра 37 мільйонів, звичайно, не стовідсотково точна, але вона була тоді загальноприйнята. Росіян у найближчий до тих часів період (1920 рік) налічувалося 71,1 млн. ("Новейший энциклопедический словарь", Лениград, 1925-1926). А тепер порівняймо співвідносну чисельність двох народів приблизно через півстоліття. У 1959 році росіяни досягли позначки 114,3 млн., а українців як було 37 мільйонів, так і залишилося через піввіку (П. Подьячих, "Население СССР", М, 1961).

Про що інше можуть говорити наведені цифри, як не про кричущу відсутність приросту одного на тлі рідкісного збільшення сусіднього. При цьому тривалість життя повсюдно була меншою за нинішню, а народжуваність - незмірно вищою за теперішню. Чим же пояснити разюче відставання кількості українців від кількості росіян, тепер уже втричі? Одним лише Голодомором в Україні цього не поясниш. Українців не лише вбивали й морили голодом, їх ще й просто і тихо русифікували, "переписували" на росіян. Так, цим "неофітам" уже не потрібні ні їхня мова, ні національна пам'ять. Статистичне народовбивство таке ж дійове, як Голодомор і кривавий терор...

Механізм безкровного вбивства народів розкрив російський поет Станіслав Куняєв у вірші "Всесоюзная перепись", де містяться такі зізнання:

"Русь моя, рождаемость низка!

Но как чудо, что в тебе исконно,

Нынче ненца, завтра коряка

Ты в свое усыновляешь лоно.

... Словом, будь "всяк сущий в ней язик"!

- Но, коль не хватает русской плоти,

Выручает "друг степей калмык" -

Изучайте перепись - поймете".

В ім'я маніакальної ідеї гегемонізму, заради переваги над іншими народами, русифікатори вдаються до непристойних маніпуляцій, до нецивілізованих способів досягнення мети.

 

Русифікація відімре тільки з українською мовою й Україною

Якщо в Україні русифікатори ще наражаються на певний опір, то всередині Росії вони царі і боги. Саме вони зробили зі своєї країни заповідник нетолерантності до інших націй, створили несприятливі умови для іноземних діаспор. Насамперед, для найбільшої серед них - української. В усіх країнах світу, де живуть українці, є їхні творчі організації, преса, видавництва, а значить - і можливості гідно представляти там нашу мову, культуру, власне, свою націю. Згадаймо відзначених в останні роки Шевченківською премією українку з Бразилії Віру Вовк чи українця з Польщі Євстафія Лапського. Навіть невеличка українська діаспора Австралії виплекала таких відомих митців, як письменник Дмитро Нитченко чи поетеса Зоя Когут. І тільки в Росії нічого такого немає - ні українських письменників, ні відомих діячів-інтелектуалів, ні українських видавництв, газет, журналів... Це дивовижа: ніби українець, тільки-но потрапивши в Росію, раз і назавжди втрачає свою національну душу і творчий самобутній потенціал. Хоча кожна нормальна людина у світі, зокрема й українська, куди б вона не потрапила, прагне залишитися сама собою.

Невже російські українці так відрізняються від інших українців - мешканців західного світу, що набули рис блідої тіні свого народу, яка не має знаменитих талантів, яскравих особистостей, народних будителів? Ні, український народ і в Росії має такі ж запити, інтереси й таланти. Причина духовної стагнації російських українців не в них, а в суспільній атмосфері в Росії, де їх піддають унікальній за силою русифікації.

Цей молох "переполовинює" українців без жалю. Якщо в 1926 році українців мешкало там 6 мільйонів 870 тисяч, то, згідно з даними останнього перепису, вже тільки 2 мільйони 942 тисячі. Масштаби зменшення співмірні із загальною чисельністю таких народів, як литовці, грузини чи молдавани.

Про факт цієї широкомасштабної "зачистки" українців ви практично ніде не знайдете жодного слова. Замість цього лунає лемент про "загальне вимирання українського народу" та політичні застороги не дратувати "старшого брата" в обмін на його дешевший газ, інші матеріальні блага.

Звинувачувати самого себе або взагалі мовчати, звичайно, простіше й безпечніше... Чи вигідніше? Зовсім ні! Поліпшувати відносини з Росією через замовчування всієї правди про неї, як пропонують сьогодні деякі діячі, - то шлях у нікуди. Лояльність до північного сусіда, як свідчить історія, не припинить ні тієї ж русифікації, ні економічного тиску з його боку. Відступ завжди лише активізує нападника. За таких умов русифікація сама по собі відімре тільки разом з українською мовою, а газ для нас подешевшає лише тоді, коли Україна перестане існувати як незалежна держава.

Запобігти такій перспективі може висловлена за будь-яких обставин правда. Згадаймо: не шаблі й не кулі, а саме критична маса правдивої інформації про становище України в російсько-радянській імперії відкрила нам шлях до незалежності. Переконаний, що й тепер, і в подальшому розвитку Української держави вирішальну роль відіграватиме саме така правда - смілива і "колюча", а не та, що, за Котляревським, "на всі боки гнуча".

Хартія про українську мову

Мовні нюанси

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com