Запитавши народного артиста України Миколу Кунцевича, чи є служіння циркові покликанням, почула відповідь: "Ні, це невиліковна хвороба. За повір'ям, той, хто хоч раз ступив на манеж, ніколи звідти не піде". Шлях пана Миколи на манеж розпочався у восьмирічному віці, коли він прийшов юннатом до Київського зоопарку, в зооатракціон "Веселі звірята". Там познайомився з дресирувальниками на чолі з Валентиною та Олегом Чепяковими, які створили цей атракціон. Згодом багато хто з них перейшов працювати до цирку. Життєва стежина привела і Миколу Кунцевича під купол, де він зустрівся з багатьма видатними особистостями.
- У зоопарку я працював із собаками, конем-"математиком", але задовго до естрадно-циркового училища мене приваблював розмовний жанр. Працюючи ще в зооатракціоні, ми практично весь час були в цирку, щодня на репетиціях і щовечора на виставах. Починаючи, мабуть, з 1966 року, я став "своєю" людиною за лаштунками. До цирку я прийшов уніформістом - в обов'язки цього працівника входить підготувати манеж, встановити потрібну апаратуру. Після естрадно-циркового училища став ведучим програм - читав український гумор, і мене дивувало, що часом у Молдові його сприймали краще, ніж у якомусь регіоні України. Ще під час роботи в уніформі до мене зверталися клоуни з проханням підіграти їм у репризах. Серед них були Юрій Нікулін, Борис В'яткін, Микола Шульгін, Борис Артем'єв, Олег Попов. В останнього була велика група партнерів, як і у Карандаша. Але у Карандаша (справжнє ім'я - Михайло Румянцев. - Авт.) асистентами були молоді люди (він брав у програми хлопців із Московського естрадно-циркового училища або поза ним і навчав їх клоунського мистецтва). Попов, навпаки, брав собі партнерами старих клоунів, шлях яких "пролягав" лише на пенсію, і на їхньому тлі мав гарний вигляд. Олег Попов взагалі став клоуном випадково. Йому допомогло те, що на початку своєї кар'єри він замінив Бориса В'яткіна під час гастролей в Англії. Училище він закінчив за півроку до поїздки не як килимовий клоун, а як еквілібрист. Він вийшов із репризами В'яткіна. На одну з вистав приїхала королева, і їй сподобався цей молодий хлопчина, але я особисто впевнений, що вона його оцінила саме як еквілібриста. Королева запросила Олега Попова на прийом. Це був перший в історії випадок, коли радянський артист цирку потрапив на прийом до королеви Великої Британії. Вони два місяці пропрацювали на туманному Альбіоні, і через вісім місяців після випуску з училища Олег Попов повернувся до Москви заслуженим артистом Росії. Це був 1950-й рік - тоді потрібні були "герої".
- А яким залишився у вашій пам'яті Юрій Нікулін?
- ЛЮДИНОЮ - не просто з великої літери, а всі літери напишіть великі. Він був чуйним, уважним до людей, умів підбадьорити, завжди приходив на допомогу. Дивовижно ерудований - на гримерному столику Юрія Володимировича постійно лежали стоси кросвордів, які він розгадував не зупиняючись. Він багато курив і зовсім не пив. Навіть коли до 60-річчя Московського цирку Нікулін отримав орден Леніна, а його партнер Михайло Шуйдін - звання народного артиста РРФСР, вони влаштували на верхньому манежі великий бенкет, Юрій Володимирович усіх - від директора до прибиральниці - запросив і пригощав. А сам проходив весь вечір із келихом шампанського й ані краплі не випив. Знаю, що йому не можна було пити через тяжке поранення під час війни.
- Віддавши цирковому мистецтву понад два десятиліття, ви почали активно працювати в Народному русі України і створили організацію "Рух-концерт".
- Це було в 1990 році. Рух тоді набирав сили, почали думати і про свою концертну організацію. Ситуація склалася суперечлива: начебто Народний рух уже офіційно визнано, він діє, спинається на ноги, й, природно, якщо проводимо з'їзд чи агітаційні поїздки, залучаємо митців. Однак якщо в них беруть участь, скажімо, артисти "Укрконцерту" і про це дізнаються в їхній організації, вони отримують "по шапці". Першою акцією новоствореного "Рух-концерту" став великий концерт 22 січня, присвячений Дню соборності України. Хоч були пропозиції провести його на Хрещатику, я сказав, що для професійного виконавця спів на морозі - це ризик назавжди втратити голос, і наполіг на тому, щоб нам дали Палац "Україна". Мене попросили вибрати режисера-постановника і виконавців. Я назвав В'ячеслава Стратієнка й Аллу Кудлай, Віталія Білоножка, капелу Ревуцького, оркестр народних інструментів, хор імені Верьовки. На моє прохання Стратієнко зателефонував і Анатолієві Литвинову, який у той час лежав у лікарні. Литвинов запевнив: "Для Руху виступлю, безумовно". І ось, коли всі номери концерту вже були розписані, задзвонив у В'ячеслава телефон. Він натиснув на кнопку й чує голос Дмитра Гнатюка: "Славко, ти що, не хочеш мене в концерт брати?". "Та це ж безкоштовно, Дмитре Михайловичу", - виправдовується Стратієнко. "Ну то й що? - не вгавав Гнатюк. - Хіба я для України безкоштовно не заспіваю? Ти ж запросив оркестр народних інструментів, а я з ними виступаю". А я, забувши, що ввімкнено голосний зв'язок, підказую: "Хай тільки зірочку не вдягає". І знову голос Гнатюка: "Яка зірочка? Та що я, не розумію?". На репетиції Дмитро Михайлович попросив подарувати йому жовто-синій значок - їх іще було мало в Україні, мені цей подарунок привезли з Прибалтики. На концерті співак вийшов із ним на сцену й раптом каже: "Тут, у залі, сидить Дмитро Павличко. Ми разом із ним та Білашем створили пісню про прапор УПА, і, всупереч заборонам, я її виконував". І заспівав "Два кольори": "Червоний - то любов, а чорний - то журба". Отакий хід знайшов. За лаштунками я йому сказав: "Дмитре Михайловичу, такого я від вас не чекав". "Рух-концерт" проіснував 10 років. Коли закрили "Укрконцерт", почалися скорочення у "Київконцерті", багато артистів здавали мені свої трудові книжки на зберігання, щоб стаж ішов. "Рух-концерт" був гастрольно-концертним об'єднанням, яке, на відміну від інших, проводило гастролі винятково українських артистів.
- А де ж ви познайомилися з Аллою Пугачовою?
- Це трохи інша історія. Наш офіс працював у приміщенні "Київконцерту", його адміністратор Ігор Доля організовував концерт Пугачової в Києві, а я був адміністратором, який займався організацією побуту зірки. У Алли Борисівни це дуже складно, бо треба знати її смаки: в який ресторан вона піде, а в який - ні. Однією з умов є наявність у закладі VIP-залу, куди б не могли потрапити стороннні. Її можна зрозуміти, адже слава буває інколи обтяжливою.
- А які київські ресторани вона любила в ті часи?
- Вона жила в готелі "Україна" на бульварі Шевченка. Їй дуже подобалася там кухня, але її обслуговували в номері - в тамтешній ресторан вона не ходила через відсутність VIP-залу. А ще їй припав до смаку ресторан "Лейпциг" на розі Прорізної й Володимирської - його невдовзі закрили.
- Нині ви - на викладацькій роботі, обіймаєте посаду заступника директора Київського коледжу театру й кіно.
- Коли у співробітників Дарницького навчального комплексу, у складі якого - два медичних навчальних заклади, виникло бажання створити ще й театральний коледж (спочатку він був училищем), першою людиною, яку вони запросили, був я. Коледжу - п'ять років, а я тут працюю шість (рік тривала підготовка навчального процесу), викладаю історію цирку. Зараз у нас навчається 120 студентів, сподіваємося, наступного року буде більше - підстави так думати дає кількість слухачів підготовчих курсів. Випускники коледжу працюють у провідних театрах: імені Івана Франка, Театрі Юного Глядача , циганському театрі "Романс". У минулому році шість наших студентів ще не встигли отримати дипломи, а вже були оформлені на роботу в Київський обласний театр імені П. Саксаганського, база якого - у Білій Церкві. Я кілька разів туди їздив, дивився вистави, й приємно було бачити, що на наших вихованцях - основне репертуарне навантаження. Студенти Київського коледжу театру й кіно знімаються в рекламі, кіно (в тому числі телесеріалах), кількох запросили до театру "Сузір'я", де вони зіграли новорічну виставу.
лист до редактора
версія для друку
