У сузір'ї багатьох вікопомних дат, якими позначений шлях України до незалежності, одне з чільних місць посідає 1 листопада 1918 року - День проголошення Західно-Української Народної Республіки.

Листопадовий Чин - це сторінка, на якій довічно закарбовані велика жертовна праця і боротьба провідників та натхненників становлення Української держави.

Шановна громадо! 90 років тому, першого листопада 1918 року, влада у Львові, а згодом у всій Східній Галичині та Буковині перейшла до рук Української Національної Ради, очолюваної Костем Левицьким. Блискавична військова операція українських січових стрільців під керівництвом сотника Дмитра Вітовського сповістила світові про народження Західно-Української Народної Республіки, посестри української Народної Республіки і спадкоємниці Галицько-Волинської держави. Ми пробудилися до державотворення і всупереч тиранії різного роду поневолювачів доказали свою життєздатність проголошенням Незалежності України 24 серпня 1991 року.

Щорічне відзначення українською громадою міста Чікаґо Листопадового чину саме 1 листопада є значною мірою символічним. Боротьбу за незалежність українці Галичини розпочали задовго до цього дня. Але саме 1 листопада вперше в історії Львова, над Ратушею замайорів наш національний прапор - українці перебрали владу в місті в свої руки. Однак під потужним натиском іноземних інтервентів молода національна республіка невдовзі впала. Впала для того, щоб відродитися в народній пам'яті, волі до перемоги та непереборному прагненні наших краян жити в незалежній, демократичній Україні. Проголошуючи ЗУНР, галичани розцінювали цей державотворчий крок як важливий етап на шляху відновлення єдиної соборної Української держави. Її яскравим втіленням можна вважати Возз'єднання УНР та ЗУНР, яке відбулося 22 січня 1919 року.

У телезверненні з нагоди річниці проголошення Акту Злуки Президент України Віктор Ющенко підкреслив: тема соборності червоною ниткою проходить через всю історію країни. Із цим складно не погодитися, але з одним важливим уточненням: Україна є соборною де-юре, але ніколи не була соборною де-факто. Наші керманичі часів і Київської Русі, і Гетьманщини, і Визвольних змагань завжди поділялися на дві групи: на тих, хто реально прагнув будувати Україну як спільний дім і єдину державу, і на тих, хто цьому всіляко перешкоджав.

На жаль, і сьогодні ситуація не змінилася. Владні еліти абсолютно неготові до системної та скоординованої роботи в ім'я побудови України як європейської, демократичної, заможної держави. Така держава неможлива без "трьох стовпів": незалежності, свободи і соборності. Ми маємо незалежність, здобули хитку свободу, і тепер повинні досягти єдності нації.

"Ми нікому не дозволимо говорити з нами з позиції шантажу чи сили. Але задля цього ми зобов'язані винести уроки, в тому числі з нинішніх політичних колізій, і, найголовніше, не допустити до серця зневіри", - сказав Президент Віктор Ющенко, вітаючи українців із 90-літтям проголошення ЗУНР.

"Якщо будемо єдині, якщо не зійдемо на політичні манівці, ми зуміємо реалізувати цінності, які є суттю нашого національного життя. Цінності українського духу, європейської цивілізації, цінності справедливого і впевненого буття. Цінності, які були проголошені у Львові 90 років тому - незалежність, державність, соборність і духовність". Керівник держави особливо підкреслив важливість шанування своєї історії. "В соборній державі, незалежній Україні ми повинні згадати кожного, хто в різні часи наближав нашу незалежність... На цій історії постає українська держава", - сказав Віктор Ющенко.

"Якби ми вчились так як треба..." Згадаймо сьогодні тих героїв, яким судилося прокладати шлях у 21 століття.

Галичани намагались створити власну державу у 1918 - 1923 роках легітимним шляхом, дотримуючись норм міжнародного права та рахуючись із реаліями світової політики. Щоправда, часом треба було виявляти власну ініціативу і здійснювати політику доконаних фактів. Але таку політику прощають лише переможцям, а з переможеними ніхто тоді не хотів рахуватись.

18 жовтня 1918 року у Львові на зборах yсіх українських депутатів австрійського парламенту, українських членів галицького й буковинських сеймів, представників політичних партій Галичини і Буковини, духовенства і студентства було утворено Українську Національну Раду. УНРада стала політичним представницьким органом українського народу в Австро-Угорській імперії.

Наступного дня УНРада, спираючись на право народів на самовизначення, проголосила Українську державу на всій українській етнічній території Галичини, Буковини і Закарпаття. На цьому засіданні було вирішено виробити демократичну конституцію та обрано президента Української Народної Ради, яким став Євген Петрушевич.

А потім Петрушевич вирушив до Відня, щоб домовлятися з цісарським урядом про фактичну передачу влади УНРаді. Галичани хотіли, щоб усе було законно та порядно. Натомість їх сусіди по імперії - поляки чи чехи давно вже перестали сподіватися на віденський уряд, а звернули свої погляди до переможців у світовій війні - держав Антанти.

Зокрема поляки назвали свій тимчасовий орган, створений у Кракові 28 жовтня 1918 року, який мав би розпорядитись австрійською спадщиною, просто Ліквідаційною комісією. І лише 31 жовтня, коли у Львові стало відомо про приїзд до міста польської Ліквідаційної комісії, що мала перебрати від австрійського намісника владу над цілою Галичиною і включити її до складу Польщі, УНРада поставила перед австрійським урядом питання про передавання їй всієї повноти влади у Галичині та Буковині. Проте австрійський намісник Галичини генерал Гуйн відповів на цю вимогу категоричною відмовою.

Лише тоді було дано згоду на взяття влади у Львові та в краю збройним шляхом. В ніч на 1листопада малочисельні українські військові частини та добровольці, очолювані сотником Дмитром Вітовським, зайняли всі найважливіші урядові установи у Львові. Геніальна імпровізація у галицькій столиці вдалась, але було втрачено кілька днів і не підготовлено як слід перейняття влади одночасно по всій Галичині та Буковині. Через це полякам вдалось здійснити у Львові антиукраїнське повстання, а також опанувати Перемишль та інші ключові пункти для наступу на Львів і Галичину.

Не поспішали галичани також створити власний уряд - лише 13 листопада було створено Державний Секретаріат ЗУНР. Того ж дня було затверджено конституційні основи новоствореної держави - "Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії", згідно з яким вона отримала назву - Західно-Українська Народна Республіка. Закон визначав територію ЗУНР, яка включала українські етнічні землі і охоплювала Галичину, Буковину й Закарпаття. Щоправда, так ніколи не вдалось зібрати усі ці землі докупи, бо сусіди - Польща, Румунія, Чехословаччина поспішили заявити та реалізувати свої претензії на землі ЗУНР. Територія ЗУНР становила 70 тис. кв. км, населення - 6 млн осіб. Був затверджений герб держави - Золотий Лев на синьому тлі та прапор - балакитно-жовтий. Національним меншинам на території ЗУНР гарантувалися рівні права з українським населенням.

Поляки і чехи одночасно з українцями відроджували свої держави на уламках Австро-Угорщини, Росії та Німеччини. Але вони вчасно переорієнтувались, зробивши ставку не на Відень та Берлін, а на переможців у світовій війні - Антанту, блок європейських держав (Великобританія, Франція, Російська імперія), який сформувався в 1904 - 1907 роках для протидії Німеччині та Австрії. У ході світової війни до "Сердечної згоди" (так з французької перекладалась назва блоку) приєднались ще 22 країни - США, Японія, Румунія, Італія...

Звернення молодої республіки до країн Антанти не підтримувати агресію Польщі не дало результатів. Навпаки, Франція суттєво допомогла в озброєнні 100-тисячної польської армії, яка розгорнула наступ проти ЗУНР. Із розрізнених військових частин і організацій досить швидко була сформована боєздатна Українська галицька армія (УГА), але переважаючі сили армії Ю. Пілсудського скоро витіснили її зі Східної Галичини. Вже у листопаді уряд ЗУНР змушений був залишити Львів. Деякий час він перебував у Станіславі, потім у Тернополі, звідки перебрався на територію Правобережної України.

Директорія УНР, сама перебуваючи у важкому воєнно-економічному становищі, не змогла надати допомогу ЗУНР у боротьбі з Польщею. Пропозиція про допомогу з боку Радянської Росії і спільну боротьбу з поляками урядом ЗУНР була відхилена. Не було досягнуто порозуміння між тодішнім керівником директорії С. Петлюрою і диктатором ЗУНР Петрушевичем, оскільки останній продовжував марно покладатися на підтримку Антанти.

Це все було враховано Антантою під час повоєнного облаштування Європи на міжнародній мирній конференції у Парижі, яка проходила з перервами від 18 січня 1919 до 21 січня 1920 року. Провідну роль на конференції відігравала "Рада чотирьох", до якої входили керівники урядів - президент США Вудро Вільсон, прем'єр-міністри Франції Жорж Клеменсо, Великої Британії -- Ллойд Джордж, Італії - Орландо. Крім "Ради чотирьох" найважливіші рішення приймались також "Радою десяти", яка складалась із глав урядів і міністрів закордонних справ США, Англії, Франції, Італії та Японії.

Важливе місце в роботі Паризької мирної конференції займали питання визнання держав, які перебували в процесі утворення. Покладаючи великі надії на справедливе післявоєнне вирішення національного питання на конференцію держав-переможниць, у Париж приїхали делегації з новоутворених країн Балтії, Кавказу й України. Українська делегація на конференції була спільною від Української Народної Республіки і Західної Області УНР, яку очолював Григорій Сидоренко. Заступником голови призначено Василя Панейка - державного секретаря закордонних справ ЗО УНР. Навесні 1919 в Париж прибула спеціальна делегація на чолі з Дмитром Вітовським та Михайлом Лозинським, яка за дорученням Державного Секретаріату ЗО УНР мала домагатись припинення агресії Польської держави проти ЗУНР. З самого початку роботи Паризької конференції впливові російські кола в особі окремих міністрів колишнього Тимчасового Уряду та польська делегація провели антиукраїнську кампанію, зображуючи представників України як колишніх австрійських союзників або пробільшовицьки настроєних політиків. Найбільш непримиренну позицію щодо визнання української державності займала французька делегація на чолі з Клемансо. Його плани про створення в післявоєнній Європі держав, які були би складовою частиною "санітарного кордону" проти більшовизму і одночасно під егідою Франції стали майбутніми союзниками проти Німеччини, збігалися з намаганнями польської, чехословацької та румунської делегацій включити якнайбільше українських територій у склад своїх країн. За ініціативою британської делегації 8 грудня 1919 року було прийнято "Декларацію Верховної Ради союзних і об'єднаних держав з приводу тимчасового кордону Польщі", яка залишала Польській державі землі, населені переважно поляками (за винятком частини українських етнічних територій - Лемківщини, Посяння, Підляшшя, Холмщини до так званої "Лінії Керзона")

А перед тим, 25 червня 1919 року, Антанта визнала за Польщею право тимчасово окупувати Галичину, "щоб захистити цивільне населення від небезпеки більшовицьких банд". Проте Рада Послів Антанти, найвищий орган який мав вирішувати усі справи після закінчення Паризької мирної конференції, не погодилась на включення Галичини в склад Польщі.

Після того, як Симон Петлюра погодився на польську окупацію Галичини та Волині, союз УНР та ЗУНР фактично розпався і з грудня 1919 року делегація ЗУНР намагалась вести самостійно переговори на Паризькій конференції. Члени делегації Василь Панейко, Михайло Лозинський, Степан Томашівський намагалися порушувати питання про ліквідацію польського окупаційного режиму на західноукраїнських землях і визнання незалежності ЗУНР. Після укладення Ризького договору 1921року між Польщею і Радянською Росією, за яким західноукраїнські землі входили до складу Польської держави, український еміграційний уряд висловив протест у Лізі Націй.

Всупереч запевнень переможців про справедливе вирішення міжнародних проблем та пошанування права націй на самовизначення, за Сан-Жерменським мирним договором Буковина залишалась у складі Румунії, а Закарпаття, за Тріанонським договором, передавалося Чехословаччині.

На вимогу польського уряду Рада послів Антанти 14 березня 1923 року прийняла остаточне рішення про приєднання Галичини до Польщі з умовою надання українському населенню автономії. Умова країн Антанти була чисто декларативною і вона ніколи не виконувалась польським урядом.

Галичани не визнали рішення Ради Послів. У березні 1923 року на галицьких землях відбулись десятки мітингів та інших акцій протесту.

На одному з найбільших таких мітингів 24 березня 1923 року на площі Святого Юра у Львові було зложено урочисту присягу: "Ми, український нарід, присягаємо, що ніколи не признаємо панування Польщі над нами і використаємо кожну нагоду, щоби скинути зненавиджене ярмо польської неволі і з'єднатися з великим українським народом в незалежній, всі українські землі обіймаючій, державі Україні".

Названі та інші прорахунки призвели до падіння ЗУНР та окупації Східної Галичини Польщею. Але короткий період існування ЗУНР залишив помітний слід в історії визвольної боротьби проти поневолення і ще більше зміцнив прагнення українського населення Східної Галичини до возз'єднання з Наддніпрянщиною.

У новітній історії правителі України надто часто свідомо розхитували національний човен, прагнучи на природних для великої країни регіональних відмінностях здобути собі політичні дивіденди. Леонід Кравчук, розпочавши президентську кар'єру на Сході, намагався 1994 року врятувати її симпатіями Заходу. Леонід Кучма звів принцип dividere et imperare ("поділяти й владарювати") у ранг державної політики. Після помаранчевої революції нова влада не змогла запропонувати українство як політику національної єдності . Як наслідок, сьогодні ідея соборності відсунута як ніколи далеко: пріоритет порозуміння замінено на пріоритет безглуздої і нещадної війни. Ейфорія перемоги призвела до хаотичних кадрових призначень та серйозних помилок. Аналогічна неготовність (чи й небажання) помаранчевих лідерів думати про стратегію проявилася і після виборів парламентських, і в час формування коаліції, і в час її руйнування. Зрештою, саме недалекоглядність (зауважу: і не лише помаранчевих), помножена на недосконалість чинної політичної системи, і є підвалинами тієї суспільно-політичної кризи, яка сьогодні призводить до зневіри людей та постійного гальмування розвитку країни в цілому. Загалом діагноз очевидний: в Україні за недосконалими правилами грають недосконалі політичні гравці.

Сьогодні часто з уст політиків звучать слова, що Україна в небезпеці, вони звучали в 2002, 2004, шостому, сьомому, зрештою, вони звучали всі роки української незалежності. А може насправді немає загрози, а може насправді це підігрів політичної ситуації... Я дозволю собі сказати, що загроза є - вона є всі ці роки, бо всі ці роки, іде битва за сутність української держави: якою вона буде по змісту, а не тільки по назві. І головні політичні сили, які беруть участь у ній, - це проросійські неоколоніальні, космополітично ліберальні і україноцентричні. І парадокс на сімнадцятому році незалежності полягає в тому, що україноцентричні сили сьогодні найслабші, а найсильні проросійські неоколоніальні. І події другого вересня у Верховній Раді наочно це продемонстрували. Ми в черговий раз побачили, що комуністи є п'ятою колоною в Україні, бо вони не українські комуністи - вони російські більшовики, бо їхньою духовною батьківщиною є Росія. Але ще більш небезпечною п'ятою колоною в Україні є, насправді, не комуністи, які вироджуються, а партія реґіонів у купі з невиразними позиціями "тимошенківців" та їх лідерки - ця модифікована, пристосована до нових обставин і роздута на народному багатстві політична сила. Ця колона має своїх гінців і в нашій громаді, які завтра підуть туди звідки вітер повіє. Ця полова дуже швидко буде відсіяна, якщо ми разом засіватимемо наше українське поле українським зерном. Наша громада збудувала на чужині маленьку модель національної держави. Ідеї січових стрільців підтримувалися представниками довоєнної еміграції, які ще у 1919 році в Чікаго створили організацію "Січ", а згодом політична хвиля еміграції після Другої світової війни принесла з собою дух свободи. Свято героїв у Чікаґо відзначалося щороку на Зелені свята, починаючи з 1948 року. Листопадеві академії та день злуки у Чікаґо проходять з кінця 20 років минулого століття. І в цьому є велика сила українства, яку не похитнути.

У вівторок, 4 листопада, віддамо свій голос за того кандидата в президенти Америки, який до України налаштований позитивно, і який в подальшій діяльності українське питання сприйматиме через мудрі і виважені голоси лідерів української Америки.

Недавно я стала свідком палкої політичної дискусії двох осібстаршого віку, один з яких з розпачем вигукнув: "О, Боже! Вчить нас історія, вчить і... нічого не навчила!" І справді, подумала я, скільки разів у нашій історії повторюється одна і та ж ситуація: велика ейфорична радість від звільнення, богатирська, самовіддана боротьба народу, незгода і люті чвари між політиками-верховодами, що, врешті-решт, заводить український народ у нову, ще страшнішу кабалу, яка супроводжується нищенням усього українського. Поступово "вицофавшись" із шокового стану, ми гірко оплакуємо втрачену волю і очікуємо чергового повороту історії, який привів би нас до волі, незалежності, держави. Тому важливо для нас хоч на мить усвідомити свою місію на цій землі та хоча б раз на рік причаститися гіркою правдою нашої історії. Пам'ятаймо, що підвалини нашої Держави закладено 22 січня 1918 року на Софіївській площі в Києві і першого Листопада того ж року у Львові.

Слава Україні і борцям за її волю !