rss
05/18/2024
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Чоловіча сторінка \ Ми вже не зобов’язанi ходити втрьох

Співак і перекладач розповідає про знайомство з дружиною-канадійкою, донечок-двійнят, які народилися рік тому, про майбутні переклади та альбом "Армія світла", та пригадує "гетто, в якому ми жили", коли кадебісти давали поради митцям і туристам

Про Віктора Морозова ми найчастіше говоримо, як про перекладача українською всіх книг "Гаррі Поттера", казки Роалда Дала "Чарлі і шоколадна фабрика", а також книг Пауло Коельо. Власне, "Алхімік" і "Гаррі Поттер та філософський камінь" Морозов спочатку почав перекладати "для себе", і тільки потім тривалий час переконував у необхідності надрукувати ці бестселери українських видавців. Ще про Віктора Морозова ми говоримо як про учасника знаменитих ВІА - "Арніки", "Смерічки", "Ватри", натхненника театру-кабаре "Не журись!", барда, учасника багатьох тандемів - із "Мертвим півнем" (у 2003 році - "Афродізіаки"), "Батяр-Бендом Галичина" (у 2002-му - "Тільку ві Львові"), "Четвертим кутом" (у 2000-му - "Треба встати і вийти") та революційних концертів - під час акцій "Україна без Кучми!" та на Майдані. Але мало де можна дізнатися, скажімо, як і чим живе Віктор Морозов. Тим більше що привід поцікавитися є - рівно рік тому 56-річний співак став батьком двох дівчаток Квітослави і Зоряни. Вони народилися у Вашингтоні, дружина Віктора - канадійка українського походження, а живе сім'я у Києві. Тут, у великій квартирі в центрі міста, серед пляшечок із дитячим харчуванням і відбулася розмова з Віктором Морозовим.

"Діти перейняли наш циганський дух мандрів"

        - Вікторе, ви одразу знали, що будуть двійнята, чи це був сюрприз?

        - Ми з дружиною дізналися, що будуть двійнята, коли зробили ультразвукову діагностику. Тривалий час нам не вдавалося народити дитину. Навіть їздили на консультацію аж до Вашингтона в одну знамениту клініку. Там нам допомогли, але при цьому попередили, що у випадках, подібних до нашого, буває, народжуються не тільки двійнята, а й трійнята, і навіть четверо малюків одразу! Але ми вирішили, що позитив тут теж є: не треба буде ще раз вагітніти (сміється. - Авт.). Дружина працює менеджером, і колеги жартували, що вона й тут діяла найефективнішим чином. Річ у тім, що близнюки мають свою, ну наче спільноту, клан, наділені своєрідним світоглядом.  Наприклад, вони часто спілкуються між собою своєю мовою, мають неймовірний зв'язок один з одним, відчувають, що відбувається з іншим на відстані...

        - Народилися дівчата також у Вашингтоні?

        - Так, у цій же клініці, адже лікарі стежили упродовж всієї вагітності. І я теж був біля Мотрі. Ми якийсь час після пологів побули у Вашингтоні, потім з'їздили в Торонто, де живуть батьки дружини, а вже звідти, у березні повернулися в Україну.

        - Як малюки перенесли такий довгий переліт літаком?

        - На щастя, вони, видно, перейняли наш iз Мотрею циганський дух мандрів і чемно розглядали все в літаку, а потім заснули. Крім того, ми навіть одного разу літали з ними в Москву: Мотря їздила по роботі і не хотіла їх залишати в Києві.

        - Вони вже, мабуть, без вашої колискової під гітару не засинають...

        - Це досить дивно, але вони навіть не уявляють, що такий інструмент існує. Тільки слухали кілька разів касетні записи моїх колискових. А от дружина придумала дуже цікавий спосіб - треба буде його запатентувати. Виявляється - вона мені потім про це розповіла - щовечора, коли вона була вагітною, перед сном мугикала одну і ту ж колискову. І потім - це було дивовижно - коли вони тільки народилися, навіть кілька днів не пройшло, і починали плакати, дружина співала цю ж пісню, а дівчата одразу заспокоювалися. А потім мені розповіли, що в одній африканській країні вважають: кожна людина має власну пісню, яка має її супроводжувати з моменту народження до останньої хвилини...

        - Як сприйняли народження сестер старші діти, адже деякі ваші онуки старші за Квітку та Зірку?

        - Так, у мене дві доньки. Мар'яна Садовська, співачка і акторка, мешкає в Кьольні,  наприкінці червня народила доньку Гафійку, вже має сина Северина. Причому її чоловік-німець, теж актор і режисер, - дуже добре сприйняв екзотичні для своєї країни українські імена. Вони живуть поруч iз Северинштрасе і жартують, що коли хлопчик підросте, казатимуть, наче вулицю назвали на його честь. А Гафійка - від грецького слова Агапа, "любляча, любов". Крім того мій зять - українофіл, дуже гарно і без акценту співає наших народних пісень. Одного разу я був присутній на майстер-класі Мар'яни в Нью-Йорку, на якому з чистою вимовою співали навіть африканки. А моя друга донька Інна мешкає у Львові, має доньку Юлю, а зовсім незабаром планується поповнення...

        - Словом, ви наче в квітнику: тричі одружений, діти - дівчата, ще й двоє онучок...

        - (сміється. - Авт.) І коли ми довідалися, що будуть двійнята, то одразу подумали, що будуть син і донька - хотілося й сина. Але головне, щоб не два хлопчики-близнюки, бо, розповідали, хату догори дригом перевертають... І ми були на консультації в Лондоні: лікар довго дивився, дивився: "Перша у вас буде... донька". Ми - хуух! "А другою у вас буде... теж донька"...

        - І власне, ваша дружина старша за старшу доньку Мар'яну тільки на чотири роки...

        - Та вони так добре поладили. Тепер так виходить, що народилися сестри моїм донькам, і вони молодші за своїх племінників.

        - Зважаючи на таку різницю у віці з дружиною, вам, мабуть, доводилося стикатися з непорозуміннями чи упередженням. Як, скажімо, сприйняли факт вашого одруження її батьки?

        - Звичайно, спочатку вони були не в захваті. Але ми весь час жартували, що самі нас познайомили... Це було дуже давно, ще з часів театру "Не журись!". У 89-му році ми поставили виставу "Повіяв вітер степовий", в якій вперше зі сцени виконали Національний гімн. Такий ажіотаж був! Квитків - не дістати. І тоді якраз приїхала делегація з Канади, керівником якої був батько моєї майбутньої дружини, хоча тоді не знав, звичайно... Я запросив їх на виставу, яка канадійцям дуже сподобалася. Через якийсь час, коли "Не журись!" поїхали на гастролі до Північної Америки і виступали в Торонто, за лаштунки після закінчення вистави підійшли батьки Мотрі і познайомили нас. А я кажу: "А, то це ти сиділа в другому ряді?" Вона так... (повертає голову вбік і, кумедно кривляючись, зображує здивування). Батьки її подарували тоді мені книжку стрілецьких пісень, на якій написали і дату зустрічі. Тому тепер ми точно знаємо, коли познайомилися.

"Армію світла" чекайте незабаром"

        - Ви з Мотрею одружені вже дев'ять років і жили якийсь час з нею в Торонто. Що стало стимулом для повернення в Україну?

        - Звичайно, на початку 90-х батьки були проти її повернення на історичну батьківщину, та й повертатися справді не було куди. І вчилася вона зовсім за іншою системою: закінчила імунологію, вирішила, що цього недостатньо і вивчила юриспруденцію та міжнародний бізнес. Але працювати весь час юристом  їй видавалося одноманітним, крім того, хотілося знайти роботу, пов'язану з Україною. Тому, коли одного разу в якійсь газеті Торонто ми знайшли оголошення про вакантне місце в одній з міжнародних фірм - працювати треба було в Києві, і коли Мотрине резюме їм підійшло, ми не вагаючись переїхали сюди у 2000 році. А до того я жив тут і раз на кілька місяців літав за океан.

        - Ваша відпустка зараз - тільки вимушена чи затяжна і свідома? Чи можна і коли очікувати чогось нового у творчості?

        - Радше тимчасова. Я і зараз продовжую перекладати, просто зменшив темпи. І далі готую альбом "Армія світла", який ми з Костем Москальцем давно вже запланували видати (спочатку він придумав обкладинку і весь зовнішній вигляд, а вже зараз ми назбирали матеріал для наповнення), але для запису мені треба вирватися до Львова, де живуть музиканти, на що часу поки немає.

        - Я чула, Кость Москалець усамітнився у себе на батьківщині в Бахмачі і підтримувати контакт із ним теж досить важко.

        - Так. Він зимує в Бахмачі, де живуть мама і сестра, а тільки потепліє - втікає в Матіївку, маленьке село поблизу Батурина. Там у нього є невеличка хатка, яку будував ще його батько, також письменник, сосна Марія для медитацій - дуже гарно, словом. Він за своєю натурою філософ, не витримує галасу й хаосу. Але зараз у нього вже, здається, кілька мобільних - один Тарас Чубай подарував - він виходить з них в інтернет, створив собі сайт... Ми деколи навідуємо Костя: з Миколою Рябчуком, Дмитром Стусом... От Василь Герасим'юк збирається видати до свого ювілею наприкінці місяця збірку і десь у той же час заплановано вихід книжки есеїв Костя Москальця - то, може, поїдемо святкувати.

"У якому гетто ми жили!"

        - Стосовно подорожей, то ви побували в дуже багатьох країнах. Пригадуєте свою першу подорож - тоді ж ще був Радянський Союз, все зовсім по-іншому?

        - Першою, звичайно, була Польща! А Індія була першою екзотичною країною. Туди я їздив з колективом Львівської філармонії під керівництвом Івана Поповича. В рамках фестивалю радянсько-індійської культури ми об'їхали всю країну з півночі на південь. Я вже тоді був "неблагонадійний" - виключили з останнього курсу англійської філології Львівського університету, бо видавали з Грицьком Чубаєм та іншими "неблагонадійними" журнал "Скриня", - й Іван Попович повинен був взяти мене під свою персональну відповідальність. Перед цим нас викликали на співбесіду з представником "комітету глибокого буріння" у Львові, потім у Москву їздили... По-перше, в Індії ніколи і нікуди не можна було виходити самому - не менш як три особи. І взагалі бажано було нікуди не виходити, тим паче "вступати у зв'язок" із місцевим населенням. За цим пильно стежили журналісти, які носили за лацканами піджаків значки КДБ. Навіть був такий смішний момент: ми були в Калькутті на якомусь прийомі, їли-пили, а потім почалася розважальна частина. Індійський ансамбль виконував "Подмосковные вечера". Потім виходила напівоголена танцівниця з вінком із лотоса на шиї, яка танцювала танець живота. А наприкінці танцю, за традицією, вона знімала цей вінок і вішала комусь на шию. Той же, кому випала така честь, повинен iти за нею за лаштунки, ну, і там не знаю, що робити... І вона так ходить, ходить, і раз - вішає вінок мені на шию: я завмер... (сміється).

        - І ви пішли?

        - Ні, ну ж сказали, нікуди не виходити, або в кількості трьох осіб. А чого нам іти за нею втрьох? ...Це було так давно - сто років тому. Ми тоді ще жили без інтернету і мобільних телефонів...

        Коли ми з Мотрею почали зустрічатися, вона жила в Торонто, а я - у Львові. І для того, щоб подзвонити одне одному, треба було замовляти розмову за кілька днів через Москву, узгоджувати час. І я приходив у "Не журись!", сідав біля телефону і чекав дві години, три, чотири... Немає зв'язку, або нарешті додзвонилися, а в слухавці - абракадабра... В якому гетто ми жили!!!

"Перекладаю "Алхіміка"... Майкла Скотта"

        - Стосовно перекладів: над чим зараз працюєте, чи продовжуєте перекладати дитячі книжки?

        - Так, я нещодавно закінчив переклад повісті Роалда Дала (автора "Чарлі і шоколадна фабрика") "Матильда" для "А-Ба-Би-Га-Ла-Ма-Ги". А кілька днів тому завершив переклад для "Видавництва Старого Лева" "Історію лікаря Дулітла", який став прототипом лікаря Айболитя у Корнія Чуковського. Подібно до того, як Толстой переспівав Піноккіо, зробивши з нього Буратіно. Зараз узявся перекладати твір, який називається "Алхімік"...

        - ?

        - А це дитячий твір такого собі Майкла Скотта, який ще навіть не вийшов в оригіналі, але який Івану Малковичу порекомендували його друзі-агенти. На книжковому ярмарку в Болоньї цю, ще не видану, книгу купили 11 країн.

        - Ну так, для створення клубу перекладачів, як у "Гаррі Поттера", замало, але з часом, може, буде.

        - А! Про той інтернет-клуб мені написала перекладачка з Ізраїлю. Насправді це дуже корисна річ: стороннім вхід заборонено, учасниками є перекладачі з багатьох країн - від Бразилії і до Грузії. Коли виникає якесь запитання чи уточнення в перекладі, можна поцікавитися в колег поради. Адже в текстах Джоан Роулінг багато термінів, які змінювати не радять агенти. Щоправда, я потім з'ясував, що багато хто перекладає книгу на свій розсуд. Адже головне, щоб її було цікаво читати мовою перекладача.

Розлучення

Прожитковий максимум

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - Dropshipping suppliers