Візит Його Всесвятості Вселенського Патріарха Варфоломія І дав могутній поштовх для обговорення в суспільстві ідеї створення в Україні єдиної помісної православної церкви. При цьому впадає у вічі, що активну участь у дискусіях з цього питання беруть насамперед політики, громадські діячі й десь у тіні залишається позиція власне українських церков.

Тим часом відзначення 1020-річчя хрещення Київської Русі, участь у святкуванні різних християнських конфесій, які вважають себе спадкоємцями Церкви, заснованої князем Володимиром у 988 році, дають підстави зробити кілька висновків, які мають пряме відношення до означеної теми. Але спочатку два узагальнення, об'єктивний характер яких не викликає заперечень. По-перше, незалежно від того, буде чи не буде у майбутньому створена єдина Церква, візит до Києва Вселенського Патріарха Варфоломія І став переломним у свідомості багатьох українських православних християн. Адже не секрет, що багато з них навіть не знали про існування Вселенського Патріарха й вважали, що найвищою духовною інстанцією у канонічному православ'ї є Московський Патріархат на чолі з Патріархом Московським і всієї Русі Алексієм ІІ.

По-друге, масштабне і до якоїсь міри, помпезне відзначення 1020-річчя хрещення Київської Русі переконливо довело, що місцем з якого поширилося християнство на решту слов'янської території був Київ. Тож Україна, а не Росія є "колискою" православ'я. Погодьмося, що до останнього часу багато віруючих, зокрема вірних УПЦ Московського Патріархату, були переконані у протилежному.

Безумовно, що наведені висновки мають велике значення для національної самоідентифікації українців, європейського вибору України. Однак й надалі невирішеним залишається питання об'єднання українських християн, створення єдиної національної церкви. Більше того, протиріччя, що існують між різними релігійними конфесіями, відтепер стали очевидними та відомими не лише широкому загалові християн, а й громадянам України, що сповідують інші релігії, або не сповідують жодної.

У зв'язку з цим треба наголосити, що у церковному середовищі існує не лише розбіжність щодо шляхів та етапів об'єднання, а й немає одностайності стосовної суб'єктів цього процесу. Так, УПЦ Московського Патріархату вважає себе єдиною спадкоємницею Київської Церкви, а інші православні церви називає принизливим словом "деномінації".

У зверненні Священного Синоду та єпископату Української Православної Церкви Київського Патріархату до архієреїв, духовенства та вірних УПЦ (в складі Московського Патріархату) стосовно необхідності створення в Україні єдиної Помісної Православної Церкви жодного слова не має про те, що учасниками процесу крім УПЦ та УПЦ КП має також бути Українська Автокефальна Церква - УАПЦ. Водночас УАПЦ під проводом Митрополита Київського і всієї України Мефодія не бачить у переговорному процесі УПЦ КП. Крім того, УАПЦ переживає не кращі часи, пов'язані з відходом архиєпископа Харківського і Полтавського Ігоря, що фактично створив окрему УАПЦ, яка має власне бачення процесу об'єднання християнських церков в Україні.

Цікаво, що усі православні церкви разом узяті начебто не поміщають в об'єднавчому процесі ще одну християнську спільноту - Українську Греко-Католицьку Церкву на чолі з Верховним Архиєпископом Києво-Галицьким Блаженнішим Любомиром Кардиналом Гузаром. Але ж відомо, що УГКЦ безпосередньо належить до Церкви київської традиції. Цього факту ніхто не може оскаржити. Його підтвердженням стала офіційна участь Любомира Гузара у всіх заходах за участю Вселенського Патріарха Варфоломія І, який, проте, так і не відважився на офіційну зустріч із предстоятелями УПЦ КП та УАПЦ.

На сьогодні УГКЦ нараховує у своєму складі 3685 релігійних організацій, має митрополію, 3 екзархати (Києво-Вишгородський, Одесько-Кримський та Донецько-Харківський), 18 єпархіальних та чернечих управлінь, 3530 громад, 102 монастирі, 15 духовних навчальних закладів (1597 слухачів), 17 місій та 2 братства.

Діяльність Церкви висвітлюють 28 періодичних видань. Майже 94 відсотки греко-католицьких громад знаходиться в західному регіоні України. Найбільша їх кількість у Львівській (1478), Тернопільській (762) та Івано-Франківській (642) областях.

Якщо на початок 1992 року Церква мала свої осередки в половині областей країни та Києві, то на сьогодні громади УГКЦ діють в усіх регіонах України.

Очевидно, що не рахуватися із статусом та впливом УГКЦ не можна. Нещодавно Любомир Гузар надіслав Предстоятелю Української Православної Церкви Митрополиту Володимиру листа у якому виклав "дорожню карту" УГКЦ щодо створення в Україні Єдиної помісної Українська Церкви.

"План Гузара" такий: Церкви, які вважають себе церквами Київської традиції, взаємно визнають себе Церквами-Сестрами й творять Єдину помісну Українську Церкву. Наступний крок: Помісна Українська Церква, яка існує сопричастям Церков київської традиції, визнає Царгородську, Римську і Московську Церкви Церквами-Сестрами.

Врешті, Помісна Українська Церква і Церкви-Сестри Царгорода, Риму і Москви спільно визнають одні в одних єдність віри семи Вселенських Соборів і благодатність святих Таїнств.

На сьогодні відомо, що Митрополит Володимир відкинув "план Гузара", оскільки вважає його не реалістичним. Зрештою, ним також було відкинуто відповідні пропозиції УПЦ КП та УАПЦ.

Однак лист Любомира Гузара до предстоятеля УПЦ МП Володимира свідчить, що, по-перше, УГКЦ має намір бути активним учасником об'єднавчого процесу.

По-друге, греко-католики, в ім'я об'єднання, готові діяти з позицій надконфесійності.

По-третє, без їх участі неможливо створити в Україні справжню помісну українську національну церву.

У будь-якому випадку треба зрозуміти, що вирішальне слово у процесі церковного об'єднання належатиме не президенту України чи іншим політикам, навіть не вселенському та московському патріархам чи Папі Римському, а виключно українським церквам.