Інтелектуальна система відрізняється від простих обчислювальних засобів тим, що здатна розв'язувати завдання при дефіциті інформації. Розв'язок приходить через побудову гіпотез, які ліквідують дефіцит інформації. Інша річ, коли гіпотеза неправильна, тоді результат буде помилковий. Щоб запобігти таким помилкам в умовах держави і створюються різноманітні розвідувальні та спеціальні служби, аналітичні інституції, урядові й громадські структури. Але можлива ситуація, коли гіпотезу інтелектуальна система побудувати не може - вона знає, що побудова правильної гіпотези неможлива, що в будь-якому разі неминуча помилка. Такий стан зумовлює порушення роботи всієї системи - держави. Невизначеність у прийнятті рішення супроводжується появою страху в членів суспільства. Страх - це насамперед неможливість прийняття рішення у ситуаціях тієї чи іншої важливості.

Визнаймо: стан невизначеності, непевності, страху перед майбутнім притаманний громадянам України упродовж останніх сімнадцяти років. "Чому так сталося?" - запитують сьогодні одне одного ті, хто на грудневому референдумі 1991 року проголосував за незалежність, хто захищав демократію на київському Майдані в грудні 2006-го, а тепер обурюється діями уряду, депутатів, правоохоронних органів, державних інституцій, партій...

Безсумнівно, існують зовнішні й внутрішні сили, украй зацікавлені в дестабілізації політичного й економічного життя України, сили, котрим не до вподоби існування незалежної України. Разом із тим є й чимало суто внутрішніх факторів і чинників, котрі також різними методами (свідомими й несвідомими) підривають основи української державності.

"Держава - це перш за все: Влада, Територія, Громадянство. Без цих трьох складників нема держави... Доки місцева влада не дасть доказів, що вона забезпечує місцевих людей від анархії і взаємної різні краще, ніж влади метропольні, ніякі українські "установчі збори" не виявлять "волі народу" мати свою власну державу". Цих аксіом державного будівництва, сформульованих видатним українським політиком В'ячеславом Липинським, на жаль, нинішні українські політики, що при державному кермі, до уваги не беруть, брутально ігнорують.

Сьогодні, коли процес державотворення в Україні раз у раз пробуксовує, манівцями блукає на узбіччі цивілізації, раз у раз доводиться шукати відповідей і пояснень нинішнім негараздам не лише у дні сьогоднішньому, а й учорашньому, доводиться критично оцінювати власну спадщину (економічну, політичну та ін.), котрої іноді конче треба позбутися і котру іноді варто взяти на озброєння. І допомогти в цьому міг би вже цитований В'ячеслав Липинський як політолог і футуролог, прогнозист (користуючись сучасним лексиконом), чиї передбачення неодноразово справджувались.

"Якби нас було не 40 мільйонів, а один мільйон, і якби ми жили в якихось пустинних горах або болотах, а не на найкращій в Европі землі, то, "діставши" відповідну суму франків, марок чи стерлінгів та трохи "вже готової" поліції, можна було б від біди завести в нас свій державний лад і порядок. Але, маючи землю, за яку, власне, б'ються між собою ті зовнішні сили, яких ми для політичного визволення тієї землі хочемо вжити, і маючи замість свідомої, зорганізованої нації сорок мільйонів національно неусвідомлених, а політично збаламучених різними демагогами, взаємно себе ненавидячих і ненавидячи усяку владу одиниць, розбитих зверху на сотні ворогуючих "партій", а знизу на тисячі воюючих між собою "республік", - трудно допустити, щоб у сучасній виснаженій і хворій Европі знайшлася поза нами сила, яка б, усупереч іншим ворожим до нас силам і всупереч нам самим, збудувала для нас на нашій землі державу і зорганізувала нас у модерну европейську націю. Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її собі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути <...> А без збудування власної держави та без зорґанізування мешканців нашої землі в націю ми станемо колонією, у якій періодично (судячи по дотеперішньому досвіду, через кожних сто літ приблизно) буде відбуватись вирізування "панів", тобто тих або багатших, або свіченіших і визначніших туземців, які не єсть найкращими представниками своєї землі і своєї нації, а тільки репрезентують у ній інтереси метрополій і користуються протекторатом цих метрополій. Одночасно з цим вирізуванням відбуватиметься поголовна бійка поміж рештою туземців за те, хто з них має зайняти вакантне місце "панів" і кому з них дістанеться агентура та представництва метропольних інтересів в Україні".

Найстрашніше, коли раб задоволений своєю долею. Поважають і бояться сильних, бунтівливих, непокірних. Українцям у відповідальні моменти історії завжди бракувало виробленого характеру, політичної волі для реалізації гасла "Власна держава над усе".

Легендарний американський капіталіст Генрі Форд вважав, що для нормального функціонування суспільства і держави достатньо, аби були максимально високі заробітки і максимально низькі ціни.

У цьому контексті пригадується оригінальна думка Юліана Бачинського, сучасника Івана Франка, автора книжки "Україна irredenta", котрий пристосував марксизм до національної держави. Ні на мить не сумніваючись у тому, що незалежна Україна має бути (це, мовляв, закономірний процес), він вважав, що "зукраїнізувати" росіян, євреїв і поляків можна тільки економічно.

Програма залучення громадян України різних національностей в український культурний процес є, вочевидь, програмою впереваж/скоріш теоретичною. Заявити про себе у світі можемо насамперед економікою. Утвердитись у світі зможемо лише завдяки успіхам в економіці, як це зробили Японія, США, Німеччина. При цьому (аж ніяк не відділяючи економіки від культури) слід усвідомити, що економіка в жодному разі не може бути брутальною в цивілізованій демократичній державі.

Держава твориться згори провідниками нації, елітою, фахівцями, людьми з державним мисленням, котрим притаманна політична воля, завзяття до будівництва суверенної, демократичної держави. А банальні апеляції до "мудрого народу", - це дешева демагогія, популізм, розрахований на короткочасний політичний успіх.

Покривджений при владі - це небезпека для держави. Такий урядовець впереваж думатиме про завдані йому образи, а не про загальну справу. Чи не тому досвідчений політик В'ячеслав Липинський застерігав: "Хамство і глупота ще ніколи і ніде ні одної держави не збудували". Перед ним маячів гіркий досвід будівництва Української держави Гетьмана Павла Скорпадського, котру занапастили не стільки зовнішні сили, як доморощені соціалісти-інтернаціоналісти. Наївні, простодушні, недалекоглядні, позбавлені почуття національної гідності.