Президент України вчергове оголосив дострокові вибори парламенту. Хоча Конституція й забороняє гратися в такі ігри раніше, ніж через рік після минулих дострокових виборів, для Ющенка, очевидно, головне не що написано, а як його читати. Коментуючи неможливість розпуску Ради протягом одного року, президент нагадав, що минулорічні позачергові вибори були призначені не у зв'язку із достроковим припиненням повноважень, а "у зв'язку з неповноважністю Верховної Ради та неможливістю відновлення повноважності парламенту". Якщо хтось з читачів зможе пояснити, що саме він мав на увазі і чим саме повноваження відрізняються від повноважності - буду дуже вдячний за допомогу.

Дійсну причину розпаду демократичної коаліції він з невластивою йому самокритичністю назвав у заяві по телебаченню: "Демократичну коаліцію, переконаний, глибоко переконаний, зруйнувало одне - людська амбіція. Людська амбіція однієї особи. Жадоба до влади, розходження в цінностях, у перевазі особистих інтересів над національними." Сьогодні в Україні понад 2/3 населення переконані, що саме Ющенко був головним ініціатором і двигуном і розпаду демократичної коаліції, про що йшлося з першого ж дня після оголошення результатів минулих дострокових виборів, і теперішнього розпуску парламенту.

Найпоширенішою точкою зору серед українських політологів є та, що вся ця катавасія закручена з єдиною метою: прибрати Ю. Тимошенко з поста прем'єр-міністра і телеекранів, і таким чином забезпечити Ющенку можливість другого президентського строку. Очевидно, у Ющенка є ще перед кимось якісь зобов'язання, які він ще не виконав. Подейкують, що зокрема перед Ахметовим.

Однак, не все коту масляна. При всіх позитивних якостях В. Ющенка на сьогоднішній день вже доволі ясно вимальовується неможливість його переобрання на другий строк на пост президента України. У той час, як біля половини українців в цілому поділяють його політику, лише 10% з них готові за нього голосувати. Очевидно, народ у своїй більшості просто не вірить у здатність Ющенка що-небудь з проголошуваного здійснити. Думку широкого загалу, як завжди влучно висловив Л. Кравчук: "Якщо протягом останніх чотирьох років ми не можемо навести лад між президентом і Верховною Радою, президентом і урядом, значить тут є щось таке, у чому потрібно докопатися до істини: або гравці не такі, або ситуація така, що вимагає інших, більш широких рішень (тобто - дострокових виборів самого президента - О. Б.). Президент сьогодні не має високої відповідальності перед рішеннями, що приймає."

Тимошенко впевнено прямує до президентства, а в Ющенка немає сьогодні вже жодного шансу її на цьому шляху зупинити. Залишаються хіба що "КамАЗи". Але в цьому випадку президентом України стане В. Янукович. З одного боку - за нього проголосують всі прихильники Тимошенко, для яких Ющенко зі своїми пасіками ніяк не вписується в образ лідера європейської нації, з іншого - барометр української перспективи сьогодні показує на необхідність жорстких методів управління, до чого Ющенко органічно не здатен.

Очевидно, що зараз БЮТ розверне таку антипропаганду проти НУНС, що останньому навряд чи вдасться подолати і 3%-й бар'єр. "Смажених" фактів за останній час накопичилося більш, ніж достатньо. А якщо "Народна самооборона" і Яценюк з Гриценком вирішать іти на вибори самостійно, то в НУНС залишаться хіба що "тверді" балогівці з Плющем і Єхануровим з рейтингами на рівні 0,1%.

Кого може Ющенко протиставити Тимошенко? Тих, кого, за його ж словами, "підібрав на смітнику". А кого можна підібрати на смітнику? Саме такі у нього і залишилися.

Схоже, однак, на те, що Ющенка це турбує менше порівняно з метою не дати Тимошенко стати президентом. З секретаріату кілька днів тому лунали пропозиції задля збереження коаліції призначити прем'єром В. Литвина. Тобто: заради того, щоб "втопити" Тимошенко, готові були віддати країну в руки запеклого "кучміста", несамовитого популіста, злодія, брехуна і плагіатора.

Об'єктивно, Ю. Тимошенко та В. Янукович - лідери вже традиційних для України таборів "національно свідомих" та "російськомовних" українців - на даний момент є найбільш реальними претендентами на посаду глави держави. Що для цих діячів характерно: обоє вони не є українцями ні за ментальністю, ні за ідеологією. Тому під ідеал "національно свідомих" Ю. Тимошенко підпадає цілком умовно.

Іншими словами: причини, з яких "патріоти України" гуртуються навколо БЮТ є виключно політичними і полягають у здатності Тимошенко організовувати і спрямовувати певні спільноти людей. В українському суспільстві зараз існує певна категорія людей, що щиро бажають добра своїй державі і бачать шляхи реалізації своїх намірів у відновленні української державності європейського типу та інтеграції України у євроатлантичні спільноти. І цих людей сьогодні в Україні не менше половини.

Відповідно - вони формують певну політичну "нішу", тобто, попит на політичних лідерів, які бажають проявити себе в якості державних діячів і добитися в цій якості всебічного визнання. А Ю. Тимошенко цією нішею вирішила скористатися.

Якщо б одна половина українців виступала за "возз'єднання", скажімо, з Росією, а друга - з Казахстаном, то Тимошенко очолила б ту, в якій не було б яскравого лідера. І з однаковим завзяттям вела б народ у східному напрямі.

З точки зору професійної придатності у цьому немає нічого поганого. Адже політик у демократичній державі, на відміну, скажімо, від мислителя чи ідеолога, є всього-навсього виразником волі тих мас, які за ним стоять, і, за великим рахунком, жодного права на власну думку не має. Його завдання - прораховувати рівень підтримки населенням тих чи інших ідей і добиватися їхньої оптимальної реалізації.

Для українців з їхнім вкрай невеликим державницьким досвідом така постановка питання може видатися неприйнятною. У нас звикли орієнтуватися на політика, як на ідеологічного лідера, що проголошує високомудрі сентенції і "страждає за народ". Але уявімо собі, що той же Д. Буш раптом ні з того, ні з сього заповзявся виголошувати ідеологічні постулати (яких в нього більше, ніж потрібно) замість того, щоб вирішувати насущні питання. Чи А. Меркель стала читати лекції депутатам Бундестагу як їм себе вести, і що вважати "німецьким", а що - ворожим для Німеччини. Як би це сприйняли народи, що за них голосували?

З цієї точки зору "хитрого лиса" без жодних моральних забобонів Л. Кучму слід визнати більш професійним політиком, ніж його наступника.

У цивілізованому суспільстві напрям розвитку задається інтелектуальною елітою, що і мусує нагальні проблеми, і пропонує шляхи їх розв'язання. Завдання державного діяча в цьому випадку полягає лише у виборі оптимальних варіантів та організації їхнього втілення у життя. У цьому випадку політична діяльність в країні відбувається автоматично: інтелектуали дебатують і сваряться між собою, народ підтримує ті чи інші ідеї, політики пропонують свої програми на основі ідеологічних симпатій народу, народ за них голосує, політики ці програми втілюють у життя. Кожен займається своєю справою.

У сучасній Україні інтелектуали позбавлені будь-якого впливу на народну свідомість. Насамперед тому, що "народні маси" в Україні плекають ідеологію, яка жодним чином не відображає існуючої там реальності.

Якщо прийняти за даність, що слова політиків завжди є відображенням прагнень їхнього електорату, то зі слів українських "державотворців" можна зробити висновок, що українці бачать себе великим і заможним народом, вправними бізнесменами, досвідченими професіоналами та пристрасними демократами. А раз так - то Україна як держава приречена бути видатним членом світової спільноти і користуватися виключним міжнародним авторитетом. Усі, хто в цьому сумнівається - "вороги України".

Якщо подивитися на сучасну Україну зблизька, то побачене можна охарактеризувати як цілковиту протилежність вищеописаного. "Народна мудрість" причини цієї розбіжності звалює, знову ж таки, на "руку ворога", в тому числі - міжнародного. У своїх теперішніх бідах українці обвинувачують корумпованих і брехливих політиків (яких самі ж і обирають), представників інших національностей (яких самі ж закликають любити і поважати), "прокляте комуністичне минуле" (за якого абсолютна більшість населення України жила краще, ніж сьогодні), Голодомор (який ледь-ледь пам'ятають найстарші) і т. п.

Але ж цього добра вистачає у кожного народу. Ті ж самі німці пережили в ХХ столітті не менші пертурбації, nf іноземців там не менше, та й схильних до корупції політиків, напевно, теж. Інша справа - що німці ними особливо не переймаються, а живуть собі, як знають. Зосереджуючись більше на поточних проблемах, ніж на плеканні марних надій. Можливо, українцям слід було б теж спробувати глянути на себе без рожевих окулярів? Принаймні, це був би перший крок до більш-менш розумної політики.

Однак, мріяти і вважати себе найкращим у світі - значно приємніше для "щирої" української душі, ніж думати про вирішення насущних проблем. Замість того, щоб осмислити реальність і почати практичну роботу, "позиціонують себе" як найкращий народ у світі, який одночасно поєднує у собі здатності бути багатим, як німці, культурним, як французи, та численним, як китайці.

"Впровадження" ринкових стосунків вже принесло Україні не менше шкоди, ніж свого часу - "впровадження" стосунків комуністичних, і, очевидно, буде мати приблизно такі самі наслідки. Однак, на симпатії українського виборця до капіталізму це не впливає. "Вірую, бо абсурдно." І гріх було б політикам з цієї національної особливості не скористатися.

Ю. Тимошенко виявилася в цьому найметкішою та оперативнішою. До парламентських виборів 2007 року БЮТ "зварганив" черговий варіант "української мрії" на трьох сотнях сторінок під поважною назвою "Український прорив".

З точки зору політичної програми цей "Прорив" становить собою доволі еклектичний набір малозрозумілих і, отже - малопридатних для практичного використання лозунгів, що, однак, найкраще відображають найглибші прагнення сьогоднішнього українського широкого загалу. Очевидно, що "всенародне обговорення" цього проекту полягало в тому, що кожен бажаючий висловлював свої уявлення про свої життєві наміри у вигляді параметрів особистого доходу, рівня освіти, кількості дітей, бажаної роботи, місця проживання, житлових умов, тощо. Ці всі побажання переводилися в середньостатистичні показники, а самі показники формулювалися як завдання уряду і країни в цілому на найближчі сім років - саме такий час відводився на реалізацію "Прориву".

З побажаннями все зрозуміло - можна бути тільки за. Але ж цінність будь-якого плану дій не в тому, до чого він прагне, а в тому, який механізм реалізації задуманого він пропонує. Іншими словами - двигун, рушій всієї програми. Адже для того, щоб попасти з точки А в точку Б, зовсім недостатньо знати дорогу - потрібно ще мати засіб пересування.

Такого засобу пересування, механізму реалізації у "Прориві" не було і, очевидно, не передбачалося бути. Але привабливість "Прориву" для електорату від цього не зменшилася. З цього можна зробити лише один висновок: пересічний українець не тільки не бачить себе у реалізації ним же декларованих великих намірів, але й не цікавиться нею. Тобто: українець у своїй національній соціально-економічній системі позиціонує себе у кращому випадку в якості раба, за якого повинні все вирішити і зробити "компетентні особи". А самому українцю залишається тільки терпляче чекати, коли його рівень матеріального забезпечення та умови життя досягнуть прийнятних з його точки зору параметрів.

Якщо "маленький" українець не бажає самостійно будувати своє життя, то тоді це завдання автоматично стає сферою активності представників інших народів - хтось же повинен цю нішу заповнювати. Якщо при цьому претензії українця далеко виходять за межі його реальних можливостей, то тоді "варягам" не залишається нічого іншого, як годувати електорат брехливими обіцянками, які до практичного виконання не мають ніякого відношення і навіть не передбачаються.

В. Ющенко, "щирий" українець, сьогодні обвинувачує Ю. Тимошенко у прагненні побавити його влади і самій стати президентом. Але хто перешкоджав Ющенку користуватися цією владою протягом минулих чотирьох років? Хто віддав цю владу в грудні 2004 в обмін на посаду президента? Хто упустив усі можливості проявити себе на посту керівника держави в якості активного і наполегливого реформатора і захисника прав українського народу? Невже В. Ющенко серйозно вважає, що щоденну самовіддану працю і відповідальність за державну політику можна замінити високоінтелектуальними повчаннями на патетичні теми, смисл яких не можуть розшифрувати і найосвіченіші спеціалісти? І чим кращим є тотальне ігнорування Ющенком своїх обіцянок і зобов'язань від тимошенківського "популізму"?

З точки зору відданості національним традиціям у Тимошенко не існує жодних моральних застережень. І навряд чи в цьому є якась її вина. У часи СРСР "український буржуазний націоналізм" був символом усілякого ментального негативу, в часи української незалежності жодної всеохоплюючої і логічно послідовної національної ідеї сформульовано не було. Генетично в самій Тимошенко такої ідеї закладено бути не може. Опиратися ж на ідеологію українських націоналістів першої половини ХХ ст. в епоху інтернету та відеофонів якось смішно, не кажучи в же про те, щоб робити її основою практичної політики.

Половина населення України категорично бачить себе як "великий європейський народ" з усіма національними атрибутами такого народу, в тому числі - єдиною українською державною мовою. З цієї точки зору вся минула історія України трактується як історія розвитку європейського "цивілізованого" народу, самореалізації якого весь час заваджали злі східні сусіди. Якби не було цих сусідів, впевнені "національно свідомі" українці - Україна була би сьогодні сильнішою, ніж Німеччина, і заможнішою, ніж Швейцарія.

Інша половина українських громадян не менш категорично впевнена у своїй належності до "єдиного руського народу", саме вчасна допомога якого і врятувала українців від винищення західними злими сусідами.

Тому український націоналізм для них - це наслідок згубного впливу європейських загарбників на частину "несвідомих" українців і міжетнічної мішанини. І для цих громадян ніяк не зрозуміло, чому українці не повинні використовувати в якості державної мови "велікій русскій язик".

Очевидно, що широкий український загал сьогодні сам до кінця не розуміє, до якого культурного та етнічного кола він належить. І тому ніяк не може сформулювати вичерпних моральних параметрів оцінки того чи іншого політика.

Для професійного політика це дає можливість якнайширшого маневру. Україна, можливо, є єдиною у своєму роді мононаціональною державою, у якій перемогти на парламентських виборах можна, проповідуючи протилежні ідеї. Найяскравішим втіленням цього феномену став Тарас Чорновіл, зигзагоподібна політична орієнтація якого пішла лише на користь його політичній кар'єрі і загальному добробуту.

Для вагоміших політичних фігур вчасна зміна орієнтації в такій ситуації є можливістю реалізувати свої власні інтереси, не зациклюючись на ідеологічних принципах. З цієї точки зору "популізм" і "зрадництво" БЮТ є зовсім не аморальнішими, ніж закулісні махінації секретаріату президента. Більше того: здатність політичних сил змінювати загальний напрям свого руху могла би гарантувати Україну від історичних тупиків, в які неодмінно заводить надмірне захоплення "благими намірами".

Саме тому президентство Ю. Тимошенко видається сьогодні більш виправданим і, головне - більш ймовірним, ніж другий термін для В. Ющенка. У ситуації, коли невідомо, куди йти, вже краще довіряти справу ефективним менеджерам, ніж непрактичним ідеологам. Однак, якраз у менеджерських якостях Тимошенко сьогодні криється найбільша небезпека для України.

Український народ в силу своєї наївності у питаннях державотворення і нездатності до тверезого формулювання своїх завдань, сьогодні як ніякий інший є схильним до ідолізації політичних фігур і приписування їм легендарних властивостей. Якщо Тимошенко стане президентом України, то її можливості для реалізації власної програми різко зростуть. Президентство Ющенка довело державне управління до такого хаосу, що будь-який розумний керівник неодмінно доб'ється вагомого успіху без прикладення особливих зусиль. А що Тимошенко вже відточила своє управлінське мистецтво у невпинній боротьбі за політичне виживання, то виглядає на те, що успіх її гарантовано.

В ситуації, коли в суспільстві є відсутніми дієві механізми гарантії демократичних свобод, обмеження цих свобод є єдиною можливістю створення життєздатного державного організму, що з часом може взяти на себе роль стабілізатора і гаранта прав індивіда. З іншого боку - народ не відчуває жодного пієтету до своїх прав, якими він реально все одно користуватися не може. Тому прихід до влади ефективного менеджера в Україні сьогодні автоматично означатиме посилення ролі державного апарату і скорочення демократичних свобод, яких і так у нас більше, ніж будь-де.

Підпорядкування народу державній волі є виправданим тільки в тому випадку, якщо перед суспільством стоять ясні орієнтири і обмеження прав індивіда є тимчасовим і служить лише досягненню цих орієнтирів. Така ситуація можлива лише тоді, коли суспільством керує висока національна ідея, що дає вичерпні відповіді на всі питання і служить мірилом для оцінки ролі кожного. Національна ідея перетворює найвидатнішого диктатора на слугу народу, першого серед рівних, якого завжди можна прибрати з політичної арени, якщо в цьому виникне суспільна потреба. У цьому випадку диктатура завжди переходить у заможне суспільство з максимумом свободи і добробуту для кожного свого члена.

У сучасного українського народу такої ідеї немає. Вірніше, ті ідеї, які він так пристрасно плекає, з високими матеріями ніяк не пов'язані. Пересічний українець всі свої орієнтири так чи інакше концентрує навколо особисто свого матеріального добробуту. Заради цього добробуту він демонструє рідкісну здатність поступатися усім, навіть особистою гідністю, не кажучи вже про якісь там "свободи". Тому єдиним мірилом ефективності того чи іншого політика в Україні сьогодні є його здатність забезпечити будь-якими методами матеріальний достаток саме цьому українцю, але в жодному випадку - не відданість цього політика яким-небудь ідеалам.

Тому вся ефективність діяльності керівника держави буде спрямована на матеріальний інтерес його електорату за рахунок усіх інших сфер національного життя. З цієї точки зору Ю. Тимошенко є чи не ідеальною кандидатурою: всі її ідеологічні симпатії є результатом виключно симпатій її виборців, і тому не мають особисто для неї жодної цінності. Свою практичну політику вона може так само легко реалізовувати під лозунгами "возз'єднання" з Росією, як і "євроінтеграції". Але не може примусити народ вірити у високі ідеали.

Для того, щоб створити нову життєздатну державу, потрібно, щоб більш-менш чисельна спільнота людей усвідомила своє велике духовне покликання у Всесвіті і почала цінувати його більше, ніж усі матеріальні блага, разом взяті. Лише в цьому випадку створена ними держава матиме право на існування.

Без високої духовної мети будь-який народ є приреченим на занепад. І в цьому випадку не має жодного значення, хто ним керуватиме: "національно свідомі" імпотенти чи ефективні менеджери без моральних забобонів. Але ефективний диктатор не залишить можливостей для формування альтернативних політичних течій чи соціальних ідеологій, в тому числі тих, що можуть привести до створення нового українського етносу. "Порядок", який він наведе в країні, може бути катастрофічним для її майбутнього. У такому випадку тим, хто дійсно переживає за українське майбутнє, не залишиться нічого іншого, як готувати нову національно-визвольну революцію.

У цьому сенсі Ю. Тимошенко за своєю історичною місією подібна до П. Столипіна, в той час, як В. Ющенка вже не раз порівнювали з Ніколаєм ІІ, що, до речі, так само активно розганяв парламенти на підставі особистих симпатій і порад сумнівних радників. Обоє українських "демократичних" лідерів сьогодні належать до одного, т. зв. "національно-демократичного" табору. Тоді як Нікалашка зі Столипіним у царській Росії представляли табір монархістів. Обидва тоді між собою ворогували і погано закінчили. Головною причиною цього було те, що вони йшли всупереч вектору російської історії, який впевнено показував на соціалістичне майбутнє. Оскільки в історії ніколи не буває помилок, то слід припустити, що слов'янським вектором у ХХ столітті було саме створення СРСР, тим більше, що в ньому наші народи досягли такого рівня могутності і добробуту, якого в них ніколи не було ні до, ні після того. А Ніколай ІІ цьому вектору протиставився, в результаті чого позбувся і трону і життя.

Якщо подивитися на історичну місію слов'янських народів, і українського серед них, то вона полягає у формулюванні соціальної альтернативи для євроатлантичного капіталізму, який не залишає шансів на пристойне життя для 85% населення Землі. З цієї точки зору вся реформістська риторика "націонал-демократів" ніяк українського майбутнього не відображає, а є лише черговою спробою "європеїзації" слов'ян з усіма сьогоднішніми наслідками цього.

Ю. Тимошенко, як колись і П. Столипіну, нічого закинути в плані менеджерських здібностей. Але чи підуть вони на користь українцям і їй самій?