rss
08/04/2021
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Пам’ять \ Постать \ Микола Подрезан: “У кожної людини своя Говерла”

Микола Подрезан - людина публічна. Його знають не тільки в Україні, а й ще в 26 країнах світу, які він відвідав уже в інвалідному візку. Знають по тому, що він зробив для України як громадський діяч. Колеги по долі - інваліди на візках - нагороджують його епітетами: "унікальний", "великий життєлюб", "людина - новатор", "мій Учитель". Держава вручила йому свої нагороди: ордени "За заслуги» 2 і 3 ступенів, відзнаки Президента України - "За громадську гуманістичну діяльність", "За особливий внесок у справу допомоги інвалідам". Козацьке військо України нагородило "Козацьким Хрестом" та присвоїло звання генерал-хорунжий. Міжнародна громадська організація "Орден святого Станіслава" - орденом Святого Станіслава 3 ступеня з формулюванням: "За особисту мужність і вірність лицарським ідеалам" із занесенням його імені до "Золотої книги кавалерів Ордена Святого Станіслава в Україні". Одна з останніх нагород - громадська премія "За прагнення до милосердя", заснована київським Клубом "Співуча родина" та тижневиком "Дзеркало тижня", яку Микола та його дружина Наталя Грязнова отримали 30 вересня 2008 року.

Протягом останніх десяти років Микола Подрезан був героєм безлічі телепередач, присвячених його особистості та діяльності, яку порівнюють з подвигом. Про нього розповідали такі телевізійні канали України, як Перший Національний, 5-й, "Інтер", "1+1", ТЕТ, СТБ, НТН, "Київ" та інші. Неможливо перелічити всі передачі e регіональних та місцевих ЗМІ, де йшлося про його учнів та послідовників.

Андрій Васін, один із друзів Миколи, до яких має щастя відноситися і автор цього нарису, сказав так: "Кожен, хто познайомиться з Миколою, може вважати це великою подією в своєму житті". Тому що він, офіційно приналежний до людей з обмеженими можливостями, для всіх нас, офіційно визнаних здоровими, є прикладом безмежно бурхливої діяльності для добра ближнього, прикладом оптимізму, мужності, волі, нестримного, запального темпераменту, артистизму, харизми, шарму - тобто внутрішньої і зовнішньої краси. Одним словом, Особистість!

Проте замість продовження переліку чеснот ліпше розповісти його історію, його сагу.

 Title

Микола з дружиною, незмінною помічницею, соратником, однодумцем Наталією

...Останні (вересень 2008 р.) відвідини рідного Києва. Із низки вражень, насамперед, як завжди, найдорожчі - це зустрічі з нашими людьми. Зокрема, з тими з них, хто уособлює народ, країну, хто є сіллю нашої землі, хто в цьому новітньому Вавилоні залишився Людиною. Чиє життя, чиє державне мислення, чия самовідданість людям, чия мораль і життєві принципи, а головне - воля, цілеспрямованість вселяють віру і надію. На відміну від політиків, імена яких заполонили у цей вересень ефір і переважна більшість яких остаточно скомпрометувала себе серед народу.

Одна з найяскравіших - зустріч з давнім товаришем і соратником по культурологічній праці в системі Київського міського управління культури у 80-ті роки минулого століття Миколою Подрезаном. Поділилися зробленим в останні півтора десятка років: Миколою - в Україні, мною - по цей бік океану...

Щоправда, масштаби досягнутого Миколою в громадському плані незрівнянні, неймовірні, фантастичні. Ця людина протягом 15 років, взявши за точку опори свою волю, талант і доброту, перевернула світ. Світ десятків, сотень, тисяч українських дівчат і хлопців, фатальна доля яких, як і його самого, в результаті аварій посадовила назавжди в інвалідний візок і видала на все життя путівку: "Інвалід першої групи. Непрацездатний. Потребує постійної сторонньої допомоги". Таких в Україні сьогодні понад 3 мільйони осіб.

 Title

Естафета Олімпійського вогню Олімпійських Ігор в Атенах.5 липня 2004 р

У 1994 році, коли Микола взявся радикально змінити ставлення до них суспільства та власну самооцінку самих інвалідів, їх налічувалося 2 млн.127,9 тис., в тому числі 104, 6 тис. дітей. Для кращого розуміння масштабів цих людських драм: в Україні щороку приблизно 2000 людей отримують травми хребта, тобто параліч ніг. А кожного дня - це 5 осіб.

У нашій країні на початку 90-х років, на відміну від Заходу, такі люди не отримували державної опіки, житлові та громадські місця не було адаптовано для пересування на візках. Діяли лише два спеціалізованих санаторії для так званих спинальників. Мізерна пенсія не рятувала їх від нужди. Прикуті до ліжок, вони почувалися самотніми, зануреними у свою біду, хворобу, безвихідь, не могли реалізувати себе у праці, навчанні, сім'ї. Навіть інвалідних візків достатньо не було. Їх почали виробляти в Україні лише в 1992 р., звичайно, в недостатній кількості. Але найболючіше те, що ментально суспільство не було готовим сприймати інвалідів, як рівних.

Змінити ситуацію в країні для себе та "друзів по нещастю" взявся Микола. У 1991 році він внаслідок автомобільної аварії отримав травму хребта і сам (до цього за натурою людина-ртуть, веселун, любитель танців, подорожей, організатор дозвілля молоді з модною тоді професією диск-джокей, кредо якого "життя - це рух") опинився у візку. Параліч - це ватні ноги та безперервний біль...

 

...До 19 листопада 1991 року

Народився Микола 15 червня 1953 року в Києві, в родині спадкоємних інженерів. Ними були його прадід і дід. Прадід у свій час працював разом із майбутнім прем'єр-міністром царської Росії Вітте. Він же, як спеціаліст-транспортник, був причетний до організації перевезення чавунного хреста до Каневана могилу Тараса Шевченка. Дід був товаришем міністра шляхів сполучень в уряді гетьмана Скоропадського. Батько - Володимир Подрезан, якому нині 94 роки, інтелігент старого аристократичного ґатунку, інженер з енциклопедичними знаннями, знавець п'яти іноземних мов, - духовний наставник Миколи.

 Title

Микола Подрезан із Генеральною старшиною Козацького війська. Місто Біла Церква, Київська обл.

У 1970 році Микола вступив до Київського будівельного інституту на факультет цивільного будівництва. Після закінчення - рік праці в проектному інституті, потім - призов до діючої армії. Два роки минуло у будівельному батальйоні в Казахстані. Цими двома роками в армії задоволений: "Я зустрів там друзів, які залишаються такими й донині. А по-друге, це був життєвий досвід діапазону від Швейка Гашека до "Поєдинку" Купріна".

Микола завжди був і є людиною, схильною до захоплень. В юності до нестями захопився музикою. Звичайно, як і все покоління 70-х, виріс на музиці "Бітлз". Але й класики не цурався. Музика усіх жанрів - його перша стихія, перша пристрасна любов.

Повернувшись із армії у 1979 році, зайнявся (як потім з'ясувалося, тимчасово) своєю будівельною професією, працюючи над дисертацією. На той час у Києві стали модними дискотеки. І любитель музики свій вільний час віддавав їм. Одного разу в павільйоні "Юність" випадково взяв у руки мікрофон, звернувся до публіки і відчув взаємне порозуміння, те, чому підвладні служителі сцени. Тої миті в ньому прокинувся актор, творець, конферанс'є, що, власне, і було його покликанням.

У 28 років Микола без жалю залишає роботу над дисертацією і стає диск-джокеєм. Найкращим, найпопулярнішим. На дискотеку Подрезана в кафе "Зіркове", що тоді розташовувалося за кілька сотень метрів від театру імені Івана Франка, на тодішній вулиці Карла Маркса, квитки розкуповували за місяць наперед. У конкурсах, змаганнях дискотечних програм (а він був їх автором, режисером та ведучим) отримував перші місця та премії в Києві, Україні та СРСР. Вже тоді проявилася риса характеру, яка не зрадила і до сьогодні: за що б не брався - буу першим. І все виходило в нього (та й тепер також, незважаючи на сивину і "бігання" на візку) - легко, просто, без видимої напруги. Шоумен найвищого класу, за сьогоднішньою термінологією.

Микола об'їздив з виступами-гастролями увесь колишній Союз: Камчатка, БАМ, Північ, Прибалтика, Закавказзя. І скрізь - успіх, захоплення. Стрункий, високий, зі звабливими вусами, кучерявим густим чубом, гострий на язик, любитель жарту та влучних компліментів жінкам, красень і душа будь-якої компанії, він магнетично притягував до себе і молодих, і літніх. Розбив не одне дівоче серце.

Поряд з легкістю (читай - "майстерністю") праці, як ведучого дискотек, водночас серйозне ставлення до вдосконалення своєї нової професії. Заочно закінчив Київський інститут культури - факультет режисури масових заходів. Парадоксальна деталь: будучи студентом-заочником, отримав запрошення стати в цьому вузі викладачем. І знову успішно поєднує навчання і викладання.

 Title

Всеукраїгська акція молодих інвалідів "Ми такі як ви"в м. Антрацит Луганської обл.

Отож, за плечима дві вищі освіти. Як кращий із кращих, отримував візи на відвідини країн соціалістичного табору: був у Празі на фестивалі молоді, готував документи для організації дитячогого міжнародного фестивалю в Сербії.

І саме в цей час, час професійного злету, успіху, - поїздка на кілька днів до Таллінна (Естонія). 19 листопада 1991 року стало фатальним днем у його долі.

Title 

З друзями помічниками після першої дискотеки, яку підготував і провів Микола ( сидить крайній справа).1979 р. Київ.

Автомобіль, в якому Микола виїхав з міста разом з друзями, зірвався в урвище глибиною 8 метрів і ще стільки ж разів перевернувся після падіння. Талліннське радіо передало того дня: "В автомобільній аварії на шосе під Таллінном постраждала одна особа". Цією особою був Микола Подрезан. Перелом хребта, параліч ніг. Йому щойно минуло 38 років.

 

Після 19 листопада 1991 року

Журналісти називають кілька етапів у житті на сьогодні 55-річного Миколи. Я вважаю, що їх було лише два: до 1991 року і після.

 Title

В Карпатах на снігоході

"До" - це його майстерна творчість у вільному легкому злеті. "Після" - та сама майстерність жити, творити, діяти через надзусилля, через волю, часто через прихований від інших зубний скрегіт і навіть виття по ночах від болю, що не давав спати його стареньким батькам в їхній квартирі поряд з Хрещатиком. Це шлях, який образно можна назвати: через терни до зірок. Без перебільшення скажу: його життя - подвиг, хоч і знаю, що Миколі це визначення не сподобається. Він любить реальність, простоту і не любить пафосу.

Але судіть, шановні читачі, самі.

Перші місяці після аварії: реанімація, операція в Таллінні, повернення додому лежачим на ношах у вантажному відсіку літака в супроводі двох київських друзів. Далі - багатомісячна первинна реабілітація в Київському інституті нейрохірургії. У березні 1992 року отримує довідку: "Непрацездатний. Потребує сторонньої допомоги". Як прокоментує опісля Микола: "Держава розписалася у своїй неспроможності використати мене як ще здатного жити". Тобто бути корисним собі й суспільству. Але не на того натрапив цей бюрократичний розчерк. Миколине рішення: жити повноцінним життям у новому фізичному стані. Але що робити? Відповідь: допомагати іншим.

Він скоро відчув, що в країні немає жодного досвіду для допомоги інвалідам. "Було таке враження, що я перший в країні інвалід", - згадує Микола. Зіткнувся з етичними і психологічними проблемами: інвалідом у нас бути соромно. Він розуміє, що потрібен державний, національний підхід до справи (хоч би будувати ті самі пантуси-під'їзди для візків тощо). І він ідентифікує себе самого з державою. Приймає рішення особисто діяти, як держава. Для цього йому треба було, насамперед, привернути увагу до проблеми суспільства, а потім і владних чиновників. Так, учорашній "плейбой" відчув себе державним мужем. Це нове світовідчуття своєї відповідальності трохи пізніше було висловлено в телеінтерв'ю на всю Україну: "Президент мені, як законослухняній людині, не начальник. Бо це я, як виборець, дав йому, президенту, та ще меру і депутатам роботу. Всі решта - просто чиновники". Від імені своїх колег по становищу обирає девіз: "Ми такі самі, як ви". Ідея - боротьба за рівність зі здоровими.

Щойно Організація Об'єднаних Націй заснувала Міжнародний день інвалідів (3 грудня), як у Миколи виникає ідея: використати цей день для організації концерту-телемарафону для потреб інвалідів. І він його організовує. Звичайно, згодився великий власний досвід організатора, широкі творчі й дружні зв'язки в столиці та Україні. На службу справі було використано власну харизму, уміння переконувати. Ніхто не був у стані йому відмовити. Ні люди, наближені до керівництва держави, ні бізнесмени-спонсори, ні митці, ні найпопулярніші зірки естради. Перший шестигодинний телемарафон відбувся у 1993 році. Його провів Микола. Вперше на Першому каналі Національного телебачення вся країна почула, що є таке плем'я - інваліди. Пізніше було ще два телемарафони - не менш масштабні.

Title 

Учасники та організатори міні-спартакіади в рамках фестивалю "Таврійські Ігри" в м. Каховка Херсонської області

У наступному, 1994 році Подрезан організовує "Інвалідний Приватний Фонд" (ІП-Ф). Цей Фонд ось уже 15 років є брендом багатьох всеукраїнських громадських, культурологічних, спортивних заходів, проведених інвалідами і для них. Зрозуміло, яка приватна особа ним керує. Через кілька років "ІП-Фонд" стає міжнародним. Сьогодні його представництва існують у 14 областях України, Росії та Білорусі.

Наступний крок - створення інформаційного бюлетеня-щомісячника для інвалідів. Вперше в історії держави інваліди в усіх областях України змогли регулярно, оперативно та безкоштовно отримувати спеціальну інформацію для них з питань юридичних, медичних та інших. На той час, за відсутності Інтернету, це був справжній інформаційний прорив. Збірники передавали з рук у руки, зачитували "до дірок". Сотні, тисячі інвалідів відчули: вони не одні, хтось дбає про них. Цим "хтось" був Микола, бо так уособлював себе: "Держава - це я". Пам'ятаю, як наприкінці 90-х він з гордістю хвалився цими збірниками. "А хто тобі їх видає?" - запитую. "Як - хто? Я і Наталя допомагає. (На той час його лікар-реабілітолог, згодом - його дружина. - Л. К.). Сам складаю тексти, набираю на комп'ютері та віддруковую". Так, самотужки, на ентузіазмі підготовлено і випущено за авторством і редакцією Подрезана майже сотню номерів збірки, які тисячам інвалідів відкрили вікно у світ.

Title 

Дівчата з України, Росії, Білорусії щойоно станцювали " Гопак" в час Міжнародного відкритого конкурсу " Міс України на візку"

Невдовзі Миколі та Наталі приходить ще одна геніальна і в той же час саможертовна ідея - організувати приватний міні-реабілітаційний центр для інвалідів. Задумано! Зроблено! Домовилися з санаторієм "Жовтень", що під Києвом, у Конча-Заспі, про виділення приміщення для занять. Оце була сенсація! Вперше в Україні запрацював такий Центр на високому професійному рівні. Тут інвалідів учили, як жити на візку. На десять днів батьки привозили своїх дорослих дітей, які до цього ні на хвилину не могли обходитися без їхньої допомоги, а поверталися навчені бути самостійними в більшості життєвих процесів.

Для багатьох, хто роками не виходив з кімнати, навчання в Центрі було переломним для виходу "в люди". Одна з них - Наталя Осауленко, "Міс-Україна на візку-2000" зі Сумської області, згадує: "Те, що робили Микола і Наталя в Центрі, - не робив ніхто ні в Україні, ні в світі. Повернувшись із Центру, я вперше наважилася самостійно виїхати на вулицю, хоча до того три роки пролежала в ліжку наодинці з телеекраном. Тільки після цього я почала... жити!!!" Звісно, Центр став професійно унікальним явищем тому, що опинився в руках жертовної до самовідданості, талановитої в усіх відношеннях людини - Миколи та його незамінного, вірного помічника лікаря-реабілітолога Наталі. Максимальні успіхи за мінімальний час досягалися за рахунок жорстких правил, режиму і фізичного та психологічного тренінгу, рівному підготовці олімпійців. Пацієнтів примушували працювати згідно з простим правилом: "Під лежачий камінь вода не потече". Сьогодні дискотека - і там мусять танцювати всі!..

І, нарешті, найбільша сенсація - організація конкурсів "Міс-Україна на візку" та "Лицар України на візку". Вперше Микола організував його в 1996 році. Такого ще не було ніколи не тільки в Україні, а й у Європі. На сьогодні проведено чотири конкурси для дівчат і три - для хлопців. Рівень цих конкурсів - державний, національний. Їх підготовка - це грандіозний тривалий проект. П'ять відібраних для конкурсу фіналістів готували прискореними темпами в Центрі реабілітації кілька профільних спеціалістів, а генеральними були, звичайно, Микола і Наталя. Вони навчали їх танцювати на візках, спортивним іграм, майстерності їзди на візку з перешкодами, підготовці творчих виступів, як ліпше розповісти та продемонструвати власні захоплення, вмінню представитися тощо.

Всі конкурси транслювалися по телебаченню, що означало значну підтримку тих, хто знаходився за екраном, у своїх домівках, у своїх ліжках. Учасники конкурсів довели собі та собі подібним, що життя продовжується, що воно може бути таким же повноцінним, як для всіх. "Ми такі, як ви!" А для самих конкурсантів - це радикальна зміна життя, стимул у досягненні конкретних успіхів.

Останні конкурси стали міжнародними - у них брали участь дівчата і хлопці з України, Білорусі, Росії та Болгарії. Я мала змогу проглянути всі конкурси, зняті Українським телебаченням. Грандіозне і вражаюче видовище!

У залі - гості: дружина президента України, віце-прем'єр, міністри, громадські діячі, журі з числа відомих людей. Тут же і Михайло Пасічник - президент компаній "Фалбі" - генеральний спонсор конкурсів, засновник спеціального кубка для переможців - "Кубок Фалбі". І сотні друзів "ІП-Фонду", їхніх помічників, прихильників, батьки фіналістів.

На сцені - постійний ведучий конкурсів - маестро на візку Микола Подрезан. Професійно тренований сильний голос. Незмінно привабливий - чи у жилетці з метеликом, чи у вишуканому костюмі, чи у військовому козацькому генеральському однострої. Посивілий густий чуб та козацькі вуса надають його міцній статурі ще більшого шарму, ніж у молодості. Мудрі, веселі очі. Та ж сама розкутість.

З яким запалом він підтанцьовує на візочку співачці - народній артистці України Таїсії Повалій, одній з десятків учасників концерту на честь фіналістів конкурсу! Та сама сміливість говорити відверто, чітко, чесно все, що думає. Гордість за зроблене: "Наші конкурси - це свято духу. Вони допомогли нам змінити долю конкретних людей. Із сорока фіналістів конкурсів дівчат і хлопців четверо відновили навчання у вузах і закінчили їх, 16 вступили до вузів і теж їх закінчили, 15 стали активістами інвалідного руху. В п'яти містах (Ромни, Рогатин, Вінниця, Луганськ, Каховка) вони заснували свої громадські організації інвалідів. Вісім фіналістів одружилися, дванадцять дівчат вийшли заміж і стали матерями. Наприклад, "Міс-Україна-2000" Наталя Осауленко відкрила свою "Організацію молодих інвалідів Роменщини", Центр реабілітації дітей в місті Ромни, здійснила з мером цього міста проект "Безпроблемна архітектура" (пристосування для візків), вийшла заміж, родина виховує чотирирічного сина. Якби такий коефіцієнт корисної дії був по всій країні, думаю, проблем не було б..."

Результати конкурсів надихають їх орзанізаторів на ще один божевільний проект: агітаційно-творчі тури з концертами фіналістів конкурсів. Мета - використати виявлені таланти та заявити світу про себе. Три гастрольних тури артистів на візочках побачила Україна в 2001, 2002, 2003 роках. Один з них проведено в тому числі і в Європі, де дали чотири концерти в Голандії, два - у Франції, по одному - в Бельгії та Німеччині. Кожного року Україною проїхали близько 12 тисяч кілометрів, виступили в 12 областях. А це 350 концертних заходів! Мер одного з міст, де на майдані відбувся концерт, сказав Подрезану: "Ви примусили мене переглянути своє ставлення не тільки до інвалідів, а й до власного життя".

І ще не все. Щороку, ось уже дванадцять років поспіль, Микола організовує міні-спартакіади серед інвалідів у рамках відомих у країні "Таврійських ігор" і кожного разу радіє, нагороджуючи "своїх" переможців..

В особистому самовдосконаленні - теж є чим звітувати. Закінчив аспірантуру. Тема його дисертації: "Соціально- культурна діяльність, як фактор розвитку життєвих орієнтацій молодих інвалідів."

І, нарешті, справа не тільки в згаданих проектах, їх масштабності, їх результативності в цілому. Подрезан особисто, своєю силою волі, мужністю, вмінням розмовляти з людьми, силою внутрішньої переконаності, особистим життєвим прикладом вплинув на долю багатьох інших. Про це пишуть і розказують. Наприклад, Валентина Пугач із м. Хмельника Вінницької області - лікар-гінеколог за професією - розказала, що саме Микола переконав її повернутися до своєї професії після отримання інвалідності. В місті Донецьку працює юрисконсультом перший міліціонер на візочку. Повернення його до життя майже в буквальному сенсі, а потім закінчення вузу і початок праці у внутрішніх органах - це заслуга Миколи. Завдяки патронатству Миколи Раїса Панасюк з Вінниці з відзнакою закінчила факультет журналістики Київського університету, стажувалася у США. Прикладів влаштованих долей - десятки. По всій Україні.

Микола дав сотні медіа-інтерв'ю. Його просять розказати про свою долю, свій досвід, свої життєві принципи. Це він робить охоче, майстерно. Але кожного разу підкреслює: "Я пишаюся своєю командою". І першим помічником називає свою дружину Наталю. Історія їх зустрічі - це ще один міні-роман із саги про долю Миколи.

 

Коли зустрічаються двоє...

Title 

Микола та Наталя готують дипломи та нагороди переможцям . Місто Каховка

Вперше вони зустрілися в грудні 1991 року, після аварії, у приміщенні лікарняної палати в Київському інституті нейрохірургії. Наталя Грязнова - дипломований лікар-реабілітолог з вищою освітою. Микола став її пацієнтом. Коли його виписали з лікарні, він запросив її продовжити допомогу по реабілітації вдома. Вона робила це із задоволенням, бо пацієнт не був схожий на інших. Не стогнав, не жалівся. Лише питав: "Що робити і скільки?" Та ще й так тонко жартував, незважаючи на біль, всіма силами намагаючись його приховати.

Через півроку після аварії Микола вже запланував проїхати у справах Україною, потім - до Голандії та Німеччини. Був потрібен лікар-супроводжувач. Ним стала Наталя.

Тривалий час їхні взаємини були офіційними. Але настав момент, коли вони разом задумали використати свій досвід і знання для допомоги іншим інвалідам. Адже Наталя теж одержима допомагати іншим, з 14 років обрала чи не найтяжчу спеціалізацію лікаря-реабілітолога, як її мама. В обох майже одночасно з'явилася ідея організації приватного реабілітаційного Центру. Так спільна мета, спільна справа і стукіт сердець в унісон вплинули на вибір їхнього особистого життя. Центр у Конча-Заспі поєднав їх назавжди. Наталя залишила свого чоловіка. Микола - до того переконаний парубок - пропонує без зайвих патетичних слів бути разом.

І всі ці п'ятнадцять років вони - щаслива зразкова подружня пара. Власне, все, про що йшлося вище, зроблено разом, в одній упряжці. Разом відвідали більш як два десятки країн. Разом завжди - рука в руці. Точгісінько, як у пісні: "Коли зустрічаються двоє, за руки беруться вони". На прогулянках Наталя йде поруч, тримаючи за руку Миколу.

Наталя каже, що щаслива. Візок - не перешкода. "Я завжди кажу Миколі не "поїхали", а "пішли"... Він уважний, вміє робити дарунки, робити компліменти. Мені імпонує, що його люблять жінки. Мені подобається, як він вміє говорити їм компліменти. Він миттєво вгадує, що та чи інша жінка хоче почути. Якби записувати його афоризми, можна було б видати цікаву книжку. А скільки вражень від спільних поїздок по світу! Але головне - наша спільна справа".

Микола про своє щастя мати ТАКУ дружину каже так: "Варто було поламати хребет, щоб зустріти таку жінку, як Наталя".

 Title

Микола та Наталя вручають нагороди переможцям акції " Ми такі,як ви" в м. Саки Кримської АР

 

Про Миколу і Наталю розповіли в телепередачі "Неймовірні історії кохання" на каналі СТБ, а також у шоу Оксани Марченко на каналі ТЕТ. Переглядаю записи цих передач і не можу намилуватися: які вони обоє красиві! І зовнішньо, і внутрішньо. Щасти вам!

 

Все починається з любові. Насамперед до батьків

Не втримаюсь від спокуси згадати тут ще одну заздрісну якість із чеснот мого героя - ставлення до батьків. Відома істина: легко любити людство, важче - конкретну людину. А ще важче своїх ближніх... Після аварії в Таллінні, коли прийшов до свідомості, майнула перша думка: як сповістити батьків, щоб завдати їм мінімум стресу? Викликав друзів із Києва, власною рукою (бо це найпереконливіше) написав листа батькам: "Зі мною все гаразд". Друзі принесли листа батькам, одночасно підтримавши їх морально... Коли отримував перший президентський орден "За заслуги", дозволили запросити на церемонію лише одну особу. Він запитав у матері її згоди запросити замість неї Наталю. Але, переступивши поріг хати, прикріпив цей орден на вилоги домашнього халатика матері, і почали святкувати спільну з мамою нагороду... Коли Микола кілька років тому проектував свій будинок на Київщині, найбільшу і найсвітлішу кімнату було заплановано віддати батькам. Не дожила мати... А вони з Наталею перебралися в тісну, не досить зручну для візка батьківську квартиру, щоб опікуватися ним. Перед цим протягом довгих місяців доглядали хвору маму. Микола жадібний до вчинків. І любити - то не словами, а вчинками. Відповідними.

 

Його Perpetuum Mobile

 Title

Микола в Нью- Йорку. 1996

 

На закінчення зустрічі - кілька запитань:

- Миколо! Які плани?

- Продовжувати все те, що робили. Нині в планах - знайти базу на кшталт тієї, яку ми мали, але втратили в санаторії "Жовтень". Без бази неможливо готувати конкурси. А в особистому плані - закінчити будівництво нашого будинку в селі Рожівка Київської області. Плануємо, що це буде наш дім і місце зустрічей нашої команди. Тому це завдання трішки й громадське.

- Може, і реабілітаційний центр там влаштуєте, як у "Жовтні"?

- А чому б і ні? Тільки після того, як родинний будинок буде закінчено. А потім шукатимемо меценатів, щоб допомогли збудувати учбовий міні-центр для інвалідів. Фундамент для нього ми вже два роки, як заклали.

- Хто у твоїй команді сьогодні, хто готовий допомогти?

- Фармацевтична компанія "Фалбі" завжди готова допомогти у різних проектах. Якщо зведемо міні-центр, то з медикаментами, вітамінами та засобами гігієни проблем не буде. А зі своїх учнів маємо помічників у багатьох областях. Наприклад, Раїса Панасюк - з Вінниці, Зінаїда Кучер і Сергій Щенників - з Кривого Рога, родина Славікових - із Ковеля, Євген Бенюх - з міста Антрацит (Донецька обл.), Наталя Балашова - з Києва, Наталя Осауленко - з міста Ромни (Полтавщина) та багато інших.

Коментую вголос: "Отож, те саме: "Держава - це ми. Не можновладці, не товстосуми. Ми?" - "Саме так", - чую у відповідь.

Згадали на закінчення розмови і про американські моменти з його саги. Микола з властивою для автора вдячністю згадав про одну з перших публікацій про нього в Америці наприкінці 90-х років, де його випадок порівнювався з долею американського актора Крістофера Ріва, котрий, отримавши травму під час зйомок фільму, був паралізованим, але теж не склав руки. Йшлося у статті про українського та американського Маресьєвих.

Америку Микола згадує з вдячністю і дуже часто, бо в 1996 році гостював тут 20 днів на запрошення департаменту гуманітарних проектів Церкви мормонів зі штату Юта. Зокрема, користувався гостинністю активістів-волонтерів подружжя Гарві та Лоас Герші з м. Санді (Юта), які перед цим побували з доброчинною місією в Києві, де й познайомилися. Микола називає їх "мої американські батьки".

Гарві та Лоас підготували насичену програму перебування та навчання Миколи в Америці. Микола каже, що американські традиції соціального захисту та доброчинності, що він тут побачив, стали базовими для його особистого досвіду та роботи. Американці стали для нього близькими за духом та мріями людьми, подібними за гостинністтю до українців.

Саме у Лоас він запозичив ідею колекціонування сувенірних ложок. З усіх країн, де побували Микола з Наталею, вони привозять ложки. Як згадка і символи відвідин. У їхній колекції нині -160 предметів. А тепер із вдячністю передав для них ложку зі символікою Києва. Пані Герші (щойно відбулася тут, в Америці, телефонна розмова автора з нею) з таким теплом згадує свій візит до Києва, згадує "розумного та вельми енергійного Миколу", наших людей, красивих зовні і духом, і що їй з чоловіком дуже сподобався Андріївський узвіз і дуже, дуже... наш український прапор.

А мені приємно було, що гідним прапороносцем України є мій і наш, всіх ентузіастів-культурних працівників 80-х, товариш Микола Подрезан. У 2004-му йому була надана честь пронести в Києві вогонь Олімпійських ігор, що прямував до Афін. Публіка обабіч траси підтримувала його, скандуючи: "Коля! Коля!" Адже він - людина публічна.

Ми, його друзі, пишаємося, що вогонь його серця незгасимий.

Микола каже, що кожна людина, яка отримала травму опинилася в інвалідному візку, обов'язково проходить два етапи: перший - зберегти життя та максимально відновити здоров'я; другий - повернутися до активного життя, праці та відпочинку. Людина соціально активна може обрати для себе третій етап - допомогти комусь, такому, як сама, скоріше пройти перших два етапи. А людина щаслива може дочекатися і четвертого етапу - коли ті, кому вона особисто допомогла, вже самі комусь допомагають. Отакий можливий PERPEТUUM MOBILE добра та гуманізму у щасливої Людини.

 Title

Його люблять всі. В колі своєї " команди" з м. Вінниці на фестивалі " "Таврійські ігри" в м. Каховка

І ще раз хочеться згадати слова Андрія Васіна про те, що дружба з Миколою Подрезаном - це подія в житті кожного.

Якось Микола висловився: "У кожної людини - своя Говерла". Тобто своя вершина. Вершина, на яку зумів піднятися Микола, - олімпійська.

Впевнена: його сага продовжується. Рано ставити крапку. Бо четвертий етап життя у Миколи Подрезана буде не простим, але, я впевнена, насиченим, ефективним, добрим та радісним!

Вересень - жовтень 2008 р.

Київ - Нью-Йорк.

Автор “Жовтого князя”

Журналіст, який урятував чужу країну

Євген Коляджин#2021-25 (06/23/2021)
Як він жив!#2021-10 (03/10/2021)

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com