Український президент Віктор Ющенко за останні два тижні двічі побував у Сполучених Штатах Америки, де провів кілька досить поважних зустрічей і зробив ще більше несподіваних заяв. Одним з найнесподіваніших стало повідомлення про те, що Юлія Тимошенко зрадила українському народові та ідеалам демократії, і започаткувала у парламенті процедуру імпічменту президента з метою узурпації влади в Україні та встановлення особистої диктатури.

Зі суто моральної точки зору такі заяви не можуть бути сприйняті позитивно кожним, хто хоч трохи поінформований про стан справ в Україні. І справа тут не в колоритній особистості нашого прем'єр-міністра чи правильності або неправильності її політики. У правовому суспільстві жодна людина, нехай це буде останній бомж чи перша особа держави, не може бути обвинувачена у злочинах, які вона тільки задумала (чи може й не задумала) здійснити. Якщо такі обвинувачення декларуються офіційно, то вони визначаються українським законодавством як наклепи і тягнуть за собою конкретну карну відповідальність.

Юлія Тимошенко, вірніше БЮТ, не започатковував процедури імпічменту президента у парламенті, а лише проголосував за закон, що визначає цю процедуру. Про необхідність цього закону для повноцінного функціонування всієї державної системи українські політики і народні депутати говорили ще з часів акції "Україна без Кучми", однак, не могли його ніяк прийняти, можливо, в силу того, що президентська "рать" у Верховній Раді і в часи Кучми, і в часи Ющенка користувалася впливом, неспівмірним з її чисельністю.

З юридичної точки зору цей закон є необхідним і правильним й не несе жодного персонального навантаження. Його головна функція - визначити алгоритм дій української держави у ситуації, коли президент не має можливостей нею керувати, а також - бути гарантією української Конституції від злоякісного гаранта. Кожен добросовісний президент мав би бути першим лобістом цього закону і пишатися тим, що саме він є найчеснішим і саме йому боятися нічого. Віктор Ющенко, однак, сприйняв його як особисту загрозу. Чому? Невже є чого боятися?

Хрестоматійний приклад одного з навидатніших французів - Шарля де Голля, що подав у відставку, набравши "лише" 56% голосів, бо вважав, що не має морального права керувати країною, де його політика не підтримується беззастережно. Очевидно, що Ющенко - не де Голль. І це, на жаль, кладе свій вічний відбиток на незалежну Україну в цілому.

Якщо патологічна боязнь імпічменту і зради характеризує Віктора Ющенка як особу, нездатну до опановування складних ситуацій і за своїм рівнем невідповідного посаді президента європейської держави, то декларації про державну зраду підлеглого йому прем'єр-міністра свідчать про плачевний рівень української дипломатичної служби і державного апарату в цілому.

При всій своїй повноважності президент сучасної демократичної країни - це всього-навсього найвища посадова особа, що виконує певні державні функції, покладені на неї народом, який її обрав. Однією з цих функцій є міжнародні стосунки. Ці стосунки в усіх випадках ведуться президентом від імені очолюваної ним держави, тому жодного простору для персональної ініціативи не надають. Іншими словами - закордонні візити керівника держави за рахунок державних коштів служать лише для того, щоб озвучити і представити на міжнародному рівні державні інтереси. Щоб президент не плутався в тому, що має сказати, і часом не бовкнув зайвого, усі належні до озвучення документи готують клерки з міністерства іноземних справ. Так само вони готують всю процедуру офіційного візиту - від тостів за столом урочистого обіду до кольору ручок, якими високі офіційні сторони будуть підписувати які-небудь документи.

На відміну від всенародно обраного президента, яким може стати кожен громадянин демократичної держави, незалежно від його рівня освіти чи виховання, дипломатична служба кожної країни є втіленням професіоналізму та вірності традиціям. Ці дипломатичні традиції, власне, і формують основу міжнародних стосунків. Тому порушення дипломатичного етикету у міждержавних стосунках є справою не просто кричущою, але й у найвищій мірі принизливою, насамперед, для країни, яку представляє цей президент. Якщо ти не вмієш поводити себе на найвищому рівні, то що робиться тоді у твоїй країні?

Свого часу, наприклад, Микита Хрущов дозволив собі постукати мештом по трибуні ООН. Ні Хрущова, ні СРСР вже давно немає, а росіян і сьогодні сприймають через призму цього вчинку.

У світовій практиці знайдеться небагато випадків, щоб голова суверенної держави ділився на міжнародному рівні своїми внутрішньополітичними проблемами. Вірніше, такого в історії вистачало, однак, ніколи не було так, щоб про це говорили привселюдно. Посвячувати чужих у проблеми своєї країни не прийнято, а прийнято в усіх випадках "робити хорошу міну при поганій грі".

Ставлення керівників суверенних держав до своїх колег не може виходити за межі їхніх національних інтересів. Якщо у тебе проблеми зі своїм народом, то, будь-ласка, вирішуй ці проблеми сам, а нас у ці питання не вплутуй. З одного боку - у нас і без тебе своїх проблем вистачає. З іншого - будь-яке наше тобі сприяння цілком виправдано буде потрактоване третіми державами як втручання у твої внутрішні справи, а це негативно відіб'ється на нашому міжнародному авторитеті, який ми так цінуємо. І, в решті-решт, хто ти такий, щоб ми тобою собі голови морочили? Скинуть тебе - буде інший, життєздатніший, з яким ми і будемо мати справу.

Такої точки зору дотримується кожен відповідальний керівник демократичної держави. Чи кум ти мені, чи просто "любий друзь" - у цьому випадку немає жодного значення. Народ моєї країни вибирав мене не для того, щоб я виявляв комусь свої симпатії.

З точки зору суто особистої у представників американського політикуму повинні виникнути до українського президента логічні запитання:

- Якщо найвищий орган виконавчої влади очолює зрадник, то що тоді діється у твоїй державі?

- Якщо твій прем'єр здійснив державну зраду, то чому ти як гарант конституції ще його не посадив чи не розстріляв і не присік таким чином заразу у самому зародку?

- Якщо у твоїй країні відбувається зрада і державний переворот, то що ти робиш у такий час в Америці?

І т. д., і т. п.

У нас, українських громадян, повинне виникнути інше запитання: якщо у критичний для України час її президент їздить по закордонах, то наскільки він є самостійним у своїй політиці? Наскільки суверенною є Україна, президент якої шукає порятунку у США?

У романтичні часи своєї президентської кампанії Віктор Ющенко говорив народу прості і зрозумілі речі: бандитам - тюрми, матерям - державну допомогу, людям - роботу. У сфері зовнішньополітичних пріоритетів стратегічним напрямом було визначено вступ у НАТО і ЄС.

Обіцянка - цяцянка. Народ вірив "помаранчевому" лідеру і вважав його задуми цілком логічними і здійснимими. Дійсно: якщо навести у країні порядок, пересадити всіх злочинців і створити, як це заприсягся Ющенко, п'ять мільйонів робочих місць за п'ять років, то тоді до Євросоюзу нас приймуть з розпростертими руками.

Людині властиво вірити в те, що їй хочеться вірити, навіть якщо ця віра є безглуздою і шкідливою для адекватного сприйняття навколишньої реальності. З приходом Ющенка до влади у тієї частини українців, яка самоідентифікує себе з національно-патріотичним напрямом, виникло, зросло і утвердилося якесь містичне переконання в тому, що все, що відбувається в сучасній Україні - відбувається не з ними і їх не стосується. І самі вони - не вони, а "європейці".

"Національно свідомі" українці вважають себе західноєвропейцями, що внаслідок якогось незбагненного непорозуміння опинилися поза межами Шенгену в одній країні з "рускоязичними". В українській політологічній літературі утвердився навіть вираз, що "Україна позиціонує себе як європейську державу". З таким самим правом будь-яка базарна баба може "позиціонувати себе" як Міс Всесвіту.

Якщо ми такі білі і пухнасті, то єдине достойне місце для нас - у ЄС. Задрипана Росія для нас уже не пара. Щоправда, сама Європа має свою точку зору. Наше завдання - переконати європейців, що вони не розуміють свого щастя. Тому всім "справжнім патріотам" сьогодні слід об'єднатися навколо нашого президента, що, незважаючи ні на що, вперто прагне до ЄС.

А що Україна ніяк європейську країну зараз не нагадує, то це "свідомих" не цікавить. Вони вірять, що в усьому винні "москалі" та іже с ними. Словом, "вороги української державності". А що проблеми в української державності з приходом Віктора Ющенка стали наростати, як снігова лавина, то це, вважають вони, свідчить лише про одне: що ворогів у нас міряно-неміряно. І заміри у цих ворогів - найжахливіші. І справжній патріот України мусить денно і нощно виявляти ці заміри і голосити про них на весь світ.

Володимиру Самійленку належать геніальні рядки: "Кожна піч на Вкраїні - фортеця міцна. Там на чатах лежать патріоти." "Національно свідомий патріот" В. Ющенко, виголосивши "великих слів велику силу" на своїх передвиборних мітингах, одержавши омріяну владу не зробив буквально нічого, що можна було б потрактувати корисним для виконання обіцяного. У цій ситуації маніакальна прихильність до інтеграції у євроатлантичні спільноти виглядає, щонайменше, дивною.

Свого часу Захід, і європейські країни у тому числі, щиро повірили у здатність "помаранчевої команди" здійснити задеклароване. Якщо не на сто відсотків, то хоча б на десять - і це вже був би "прорив". На хвилі такої ейфорії деякі тамтешні лідери видали кілька сентенцій, які при певному емоційному стані можна було б потрактувати як обіцянку до сприяння вступу України до ЄС.

Насправді ж немає сьогодні нічого більш далекого від реальності, ніж Україна у складі Євросоюзу. Фундаментальні засади, на яких створювався ЄС, як і стратегічні інтереси країн, що до нього входять, ні при яких обставинах не допускають української участі у вирішенні західноєвропейських проблем. З іншого боку - правила дипломатичного етикету вимагають обов'язкової ввічливості у стосунках між країнами, навіть у тому випадку, коли ці стосунки є вкрай напруженими, або їх взагалі немає. І європейська дипломатія - одна з найстарших і найдосвідченіших у світі - ці прояви ні до чого не зобов'язуючої ввічливості не забуває демонструвати, сподіваючись, що має справу з адекватними людьми, які не будуть робити з етикету жодних далекосяжних висновків.

В особі українських дипломатів їхні колеги з ЄС отримали, що називається, "важкого клієнта". Для європейців було легким шоком, коли вони довідалися, що слова їхніх високопосадових осіб на кшталт: "Україна не може сподіватися на членство в ЄС в найближчі три роки" можна трактувати, як: "Україна через три роки буде обов'язково прийнята в ЄС". Зрозумівши, з ким мають справу - стали простішими у спілкуванні. Фрази "будемо всіляко сприяти" поступово були витіснені заявами "ні при яких обставинах не слід сподіватися". Українська дипломатія таким чином реформувала усю сферу європейських міжнародних стосунків, правильніше буде сказати - знизила її до свого рівня.

Такий стан української дипломатичної служби зумовлений не тільки "комуністичним минулим", за якого діяв генеральний принцип: "Максимум можливостей для національних кадрів у центрі і мінімум - у республіках", але й набагато більше - сучасним станом української держави в цілому. Якщо в СРСР колишній голова колгоспу Генадій Удовенко раптом став Представником України при ООН, то в незалежній Україні послами і міністрами стали працювати люди, далекі не тільки від дипломатичного, але й усякого іншого професіоналізму. Якщо глянути на склад випускників Дипломатичної академії, то серед них такі справді "видатні" та "високопрофесійні" у політиці та дипломатичному мистецтві постаті, як Володимир Гришко і Оксана Білозір. В Інституті міжнародних відносин Київського національного університету ім. Т. Шевченка за списками прізвищ студентів можна вивчати персональний склад новітньої української "еліти".

Зрозуміло, що дипломатичний корпус України складають не тільки "куми" та "любі друзі". Комусь треба виконувати і чорнову роботу. Але: якщо в сучасній Україні губернатором і генералом можна стати тільки на підставі того, що народився в одному селі з президентом, то чи можна сумніватися в тому, хто править балом в державному апараті в цілому?

Тому - маємо те, що маємо. Старі українські дипломати при характеристиці молодого покоління своїх колег у неофіційних розмовах вживають переважно слова і терміни, які ми тут навести не можемо з причин особистої вихованості. Але винити це покоління ні в чому не можна: адже й найсіріша сірість хоче суспільного визнання. Тому вся вина за стан справ у державі може бути покладена тільки на голову цієї держави.

Уявімо собі двох дівчат із села, що приїхали до столиці на навчання. Кожна з них переповнена мрій і життєвих сил. Обидві впевнені, що неодмінно досягнуть успіху і вийдуть заміж за прекрасних принців. Тільки одна старанно працює і мало балакає, а друга, навпаки - весь час ділиться з усіма своїми намірами, тероризує майбутніх "принців" і мало що робить для власного самовдосконалення. Поведінку якої з цих дівчат ми визнаємо раціональнішою?

Припустимо, що двоє молодих і перспективних товаришів стали залицятися до наших дівчат, засипавши їх великими обіцянками. Тільки одна з них цим обіцянкам повірити-то повірила, але до уваги не взяла, а інша - поклалася на них, як на істину в останній інстанції. Що чекає кожну з наших пошукачок щастя?

Очевидно, що в сучасному українському суспільстві та з подружок, для якої є характерною легкість поведінки, попервах доб'ється більших успіхів. З часом, щоправда, все стане на свої місця, і справжні жіночі чесноти, втілені у другій дівчині одержать достойне визнання.

Те, що в сучасній Україні недостойні, м'яко кажучи, люди формують суспільну еліту - це проблема суспільства, а не цих людей. Саме система цінностей суспільства і його мораль уможливлюють для різного роду покидьків провідну роль і спричиняють занепад народу в цілому. І жодний зовнішній "ворог" в цьому не винен. Більше того - здоровому суспільству "вороги" потрібні, щоб підтримувати його в робочому стані, а стосовно суспільства хворого вони стають своєрідними могильщиками і асенізаторами, що звільняють решту людства від гнилі.

Через трактування сьогоднішнього стану речей в Україні проходить водорозділ між тими, хто щиро прагне розібратися в ситуації і знайти з неї вихід, і тими, для кого дана ситуація є комфортною і природньою.

Віктор Ющенко у кожному своєму публічному виступі не виснажується повторювати про "вагомі успіхи", досягнуті Україною саме завдяки його президенству. Зацикленість на власному позитивізмі іноді породжує кумедні ситуації. Скажімо, під час останнього візиту в США, випрошуючи у американських олігархів фінансової допомоги своїм великим планам, він назвав цифри зростання економіки в Україні у 2008 році у 7,1%, що на фоні світової економічної кризи є показником, скажімо так, вкрай пристойним. Оскільки сам Ющенко у поточні справи української економіки не втручається, то очевидно, що весь цей успіх слід віднести на заслуги Ю. Тимошенко. Тобто: в умовах світової фінансової і внутрішньої політичної кризи, хаосу і дезорганізації у діяльності державного апарату, постійного цькування з боку секретаріату президента і всіх інших несприятливих моментів українська прем'єрка-"зрадниця" спромоглася добитися результатів, про які ті ж США можуть зараз тільки мріяти. З точки зору суто раціональної розважливості: на кого у такому випадку краще поставити американському олігарху на майбутніх президентських виборах в Україні?

Суто об'єктивно Ю. Тимошенко у якості політичного лідера сьогодні обіграє В. Ющенка за всіма напрямами і користується в суспільстві значно більшою довірою. Справа не в тім, що вона є правдивішою: у сьогоднішньому українському суспільстві говорити правду - це означає прирікати себе на маргінес. Просто, крім звичайної політичної риторики і пропаганди вона ще щось робить і добивається хоч якихось результатів. Тому народ, тверезо розсудивши, вважає її перспективнішою, ніж чинного президента.

У ситуації, коли власна нездатність долати будь-які труднощі методом систематичної і напруженої праці не дозволяє сподіватися на визнання всередині країни, гіпертрофоване бажання залишитися президентом на другий термін диктує Ющенку необхідність використання ресурсу, який мало хто з "простих" громадян може попробувати на вигляд і на смак: зовнішньополітичного. У свідомості абсолютної більшості українців він асоціюється з радикальним прагненням до Європи і НАТО і кардинальною ворожістю до Москви.

З точки зору професіоналізму наявність у політика особистих симпатій у яскраво вираженому вигляді повинна була б ставити на його кар'єрі негайний хрест. Особливо це стосується осіб на відповідальних владних посадах. Адже ж народ обирає президентів для реалізації своєї волі, а не їхніх забаганок. У країні, в якій лише 20% населення прагне до НАТО, зате 70% має симпатії до Росії, роздувати пронатівську пропаганду до такої міри, що вона починає турбувати самих членів НАТО - з політичної точки зору є безумством, а з державницької - антипатріотизмом. Якщо слова "національний" та "патріотичний" починають асоціюватися з поглядами, які є властивими абсолютній меншості населення України, то решта українців автоматично стають "ворогами" власної держави, незалежно від того, якими мотивами вони керуються. Якщо якась частина українців проголошує свої ідеї і свою поведінку "національно свідомими", то вона тим самим відбирає право у решти бути патріотами своєї Батьківщини. Таким чином узурпація права на патріотизм стає основним чинником ідеологічного розколу українців на "щирих" і "другосортних". Якщо ця ідеологія йде від центральної влади, то таку владу інакше як злочинною назвати не можна.

"Євроінтеграція" є останньою більш-менш нескомпрометованою виборчою "фішкою" діючого президента, тому для підсилення її впливу на свідомість українців задіюються усі потенції підконтрольної секретаріату президента пропаганди. І треба сказати, що дані зусилля таки приносять певний результат - певна частина українців щиро впевнена в тому, що через кілька років нас приймуть до Європи і вирішать за допомогою її грошей усі наші проблеми. Причому, рівень цієї впевненості доходить до параної, коли жодні реальні факти не мають ніякого впливу на свідомість, а будь-які сумніви вирішуються істеричними вигуками і обвинуваченнями у "антиукраїнізмі" та "зраді України". Приклад у цьому подає сам президент.

Один з досвідченіших українських дисидентів і політиків, поважана і достойна людина Левко Лук'яненко, зрозумівши, що реальних справ від Ющенка йому не добитися, як і не пробитися крізь гвардію "любих друзів", склав свої повноваження голови Ради з відновлення історичної пам'яті при президенті й у відкритому листі щиро і доволі коректно пояснив причини такого свого кроку. Цей достатньо мужній крок (не кожен у сьогоднішній Україні добровільно піде з наближеного до "тіла" місця) спричинив появу кількох відкритих листів від колишніх дисидентів, серед яких Євген Сверстюк і Степан Хмара, що обвинувачують Л. Лук'яненка мало не в зраді України. Що є спільним для цих листів - це їхній вкрай низький культурний рівень, який проявився не тільки у цілковитому запереченні права Л. Лук'яненка на вияв своєї точки зору, але й у використанні лексики, нехарактерної для людини з найменшими поняттями про вихованість.

Вік живи - вік учись. Виявляється, Хмара зі Сверстюком сиділи в концтаборах не за те, щоб у незалежній Україні кожен мав право на вільний вияв своєї точки зору, а за те, щоб самим мати право безкарно поливати брудом усіх незгодних з точкою зору власною. Не віриться, що такі люди і в таких літах були здатні на таке словоблуддя виключно з благородних і безкорисних мотивів. Якщо ж взяти до уваги, що і С. Хмара і Є. Сверстюк, на відміну від Л. Лук'яненка, Героями України ще не є, а в грудні Сверстюк зустріне своє 80-ліття, то починають терзати дуже смутні сумніви. Тим більше, що подібні листи з'являються чомусь саме у підконтрольних секретаріату президента виданнях і дивним чином повторюють його стиль та літературні звороти.

Ідеологічний розкол України починає зачіпати тих, кого ще можна було вважати совістю нації. Жаль тільки, що ідеали, які лежать в основі цього розколу - брехливі, і до інтересів України жодного відношення не мають. В України немає вибору, де бути - буде там, де призначив їй Бог. Є лише вибір: займати це місце достойно, чи ганебно. Складається враження, що саме це сьогодні найменше хвилює президентський секретаріат.

Оскільки логічного виправдання нав'язливій пронатівській пропаганді немає, то необхідно його створити у образі зовнішнього ворога, що тільки спить і бачить, як він розправиться з "нещасною" Україною. На роль такого ворога сьогодні найбільше підходить наш стратегічний партнер і головний сусід - Росія. Чим більше напруження буде у стосунках з цією державою (що само по собі без жодної агресії може мати катастрофічні наслідки для української держави), тим виправданішою є політика і вагомішою в очах виборців - фігура сьогоднішнього президента.

Знову ж таки - доходить до смішного. Умовою відновлення демократичної коаліції НУНС поставив підтримку БЮТ резолюції парламенту стосовно подій в Грузії. Воєнні дії у Грузії вже давно закінчилися, температура цієї теми починає спадати навіть у найбільш антиросійських виданнях, але для української демократії, виявляється, немає нічого важливішого, навіть якщо йдеться про перспективи розвитку країни. При тому, що вперте загострення цієї проблеми вже давно вийшло за межі всякого глузду, а ситуація з підписанням свідчить лише про те, що зовнішньополітичні пріоритети президента і широкого українського загалу все більше розходяться.

У кожній політиці слід шукати практичний інтерес. На прес-конференції у понеділок 29 вересня один з найобізнаніших українських політиків, а сьогодні - заступник секретаря РНБО Степін Гавриш з простоти своєї душевної повідомив журналістам, що Ющенко збирається очолити виборчий блок на дострокових виборах до Верховної Ради, головним завдання чого є наміри "визначити свої шанси як в електораті, так і, перш за все, в контексті оцінки його перспектив серед фінансово-промислових груп, які будуть робити ставку на тих чи інших політичних лідерів на майбутніх президентських перегонах".

Зазвичай, справжня орієнтація того чи іншого політика стає зрозумілою лише тоді, коли доходить до справи.