Сьогодні ми опинились в ситуації, коли держава заплющила очі на найбільшу біду - на виховання молоді і на освіту.

Зараз нам треба робити. Культуру! Культура може бути вигідна державі, якщо держава отямиться і зрозуміє: її можна продавати, її можна використовувати, її можна показувати і на цьому заробляти гроші. Це обличчя держави. А у нашої держави таке обличчя, як після перепою важкого... Зрештою, після перепою можна проспатися і можна взяти книжку і почати читати. І замислитися: може, не треба перебухувати? Може, так і станеться з нашою державою. Дай Боже.

У вересні 1996 року Юрко Прокальчук дав нашому журналові прекрасне інтерв'ю під більш ніж промовистою назвою "Сьогодні культура вигідна державі". Рівно через десять років, у вересні 2006-го, під час роботи Книжкового Форуму у Львові я взяв відеоінтерв'ю в Юрка Покальчука (свого давнього приятеля і земляка, багатолітнього члена редакційної колегії "Універсуму", постійного автора журналу) для телепередачі "Україна в Універсумі", яку я тоді вів на Львівському телебаченні.

Відзнятого відеоматеріалу Юрко не бачив. Я лише телефоном повідомив його про те, що сюжет вдався і були гарні відгуки телеглядачів. Цифрову копію з відеострічки вдалося зробити, але згодом сам диск та оригінал відеострічки кудись запропастились і лише 10 вересня цього року запис, на щастя, несподівано віднайшовся в комп'ютері мого університетського приятеля. Пропоную читачам тижневика "Час і події" відтворений текст розмови, яка донині не втратила своєї актуальності. Хай ця публікація буде замість квітів на могилу славної пам'яті Юрка Покальчука.

Сьогодні, Юрку, ми ведемо з тобою розмову не в студії, а на природі, в чудові вересневі дні, коли у Львові проходить традиційний книжковий ярмарок - справжній Книжковий Фестиваль.

Рівно десять років тому Юрко Покальчук, даючи ексклюзивне інтерв'ю журналові "Універсум", сказав таке: "Культура вигідна державі". Юрку, десять років минуло відтоді, з 1996-го. Чи є нині культура вигідна державі?

Справа в тому, що з державою не все в порядку. Держава ще недоросла. Взагалі, п'ятнадцять років - це такий собі пацан, який думає, ніби він уже дорослий і робить одну за другою дуже багато помилок, вважаючи себе гідним і вже спроможним на багато що: він може займатися коханням, він може комусь набити писок, але більше нічого. Він ще не довчився. Наша держава сьогодні робить вигляд, що ми живемо у прекрасному суспільстві. Наша держава сьогодні виглядає таким собі недовченим підлітком, який поводить себе досить нахабно. Він не хоче вчитися.

Якщо ми зараз відвідаємо книжковий ярмарок і подивимося на те, що робиться на книжкових стендах, то побачимо, скільки з'явилося нових цікавих імен. У сьогодні нас є дуже цікава література. Тобто за ці десять років українська література і книгодрукування зробили величезний крок уперед. Я пам'ятаю, років сім чи вісім тому, - на полиці книжкового форуму страшно було дивитися. Все голе й босе, зяяли порожні полиці, мало хто з літераторів і видавців приїхав. Не було чого видавати, не було чого друкувати. Враження було драматичне і трагічне: невже це все гине? Сьогодні книгодрукування розвивається, але розвивається всупереч державі. Як це не дивно і не сумно говорити. Всупереч антиукраїнським настроям, які з'являються сьогодні, оскільки вони проти української мови. Це однозначно. Навіть в Галичині чи на Волині всі ті, хто десь при грошах, моментально перефарбовуються, переходять на російську мову. Це відверто антиукраїнська акція, з одного боку. З іншого, навіть деякі представники "Нашої України", як-от Дорошенко свого часу. Це сумна справа. Але те, що я кажу "всупереч", це тому, що в різних верствах нашого населення свідомість народилася.

От Майдан. Це була величезна подія. Я думаю, що колись ми святкуватимемо Майдан як свято національне, бо це був перший час національної консолідації. Ці всі вожді, які потім пересварилися між собою, це не має значення. Я, наприклад, дуже шаную Олега Скрипку, який відмовився від "заслуженого артиста" за те, що був на Майдані.

На Майдані були мільйони людей. І коли в наметах я був зі студентами, львівськими і франківськими, а поруч були намети одеські, дніпропетровські, студенти в них розмовляли російською мовою. Я спитав одного хлопчину студента з Івано-Франківська: "А як же ви з ними миритеся?" Він каже: "Пане Юрку, сьогодні неважливо, як говориться, сьогодні важливо, що говориться". І коли прийшла літня сива жінка і принесла нам якусь парову картоплю, бо нічого іншого не мала, і російською мовою каже: "Ребятка, покушайте, вы ж тут мёрзнете". Хто її туди послав? І коли сидять бабусі у мене під будинком і кажуть: "Что эти кацапы себе думают? Они хотели Крым нам забрать? Вообще сволочи!" Вони говорять російською мовою, але в них свідомість державна, національна з'являється, незалежно від усіх цих януковичів та інших, які сьогодні дорвалися до влади і намагаються того самого президента відпихнути подалі від влади, зробити що завгодно. Я сподіваюся, що все-таки накип, як на якомусь бульйоні чи намул змиється рано чи пізно, - це випадкові люди, - і пам'ятаючи все-таки, що держава молода. Добре, я кажу так критично - "молода". Але в цьому пацанові є ще дуже багато енергії, сили і можливостей.

Його треба вчити. І треба спрямовувати. Це ж і є завдання.

Я тримаю в руках книжку "Хулігани", яка вийшла тиждень тому. Це фото реальне, зроблене у Прилуцькій виховній колонії, де я випускаю журнал, який також називається "Універсум". Цей малюнок хлопчисько зробив. Цій роботі вже майже двадцять років. Я мав перерву на п'ять років, був за кордоном переважно, потім вернувся знову. Зона, яка розмовляла переважно російською, сьогодні говорить, ну, скажімо, на третину українською.

Всі вихователі, вчителі спілкуються чистою українською мовою. І малолітні зеки вітаються: "Добрий день, пане полковнику!" Розумієте? Ця вся босота. І коли нещодавно було святкування Івана Франка, - 150 років, - а в нас, - бачите, кажу "в нас", - щорічний фестиваль був у колонії. Це найбільше свято за рік. Цілий рік готуються. Яке франкове свято вони зробили! Жодного російського слова не було. Франка читали напам'ять! Виступав начальник управління департаменту з виконання покарань і каже, що, напевне, ці діти ніколи в житті Франка б не відкрили і, може, б ніколи не знали. Тобто, все це теж рух. І це все, що я роблю. А про мої книжки часто кажуть: "Ах, він там пише такі фривольні історії з чимось еротичним, сексуальним". Хтось каже "порнографічним". Я не пишу порнографії. Порнографія - це коли саму ціль. Я беру еротику як засіб.

Я буваю ж у Житомирській колонії № 4, - оце якраз їхав, виступав там перед зеками. То вони з листочків книжки попереплітали. Люди читають українською мовою! І я вважаю, що сьогодні завдання кожного письменника-митця писати так, щоб тебе читали.

Я виступав на кількох фестивалях. Ми були в Гуляйполі. Ми зробили альтернативний День Незалежності. Це завжди свято для кожного українця. Це святий день. Але я не хотів дивитися на Ющенка поруч із Януковичем. І ми подалися в Гуляйполе. Приїхала маса людей із Запоріжжя, з Дніпропетровська. Мене запросили до Запоріжжя, де я ніколи не був, російськомовні. Всі мої книжки, які були, розбирали, розкупили. От і все. І справа не в тому, що це я. Я не єдиний. Є Жадан, Дереш, Поваляєва, Ірена Карпа, і Андрухович врешті, зі старших відомих людей. І це теж рухається.

Людей треба вчити конкретно. А від держави треба... Я вже, мабуть, сотий раз, тисячний кажу в телебачення, навіть сьогодні звертаюся до львівського керівництва, ніби воно таки помірковане і погідне: подивіться на книгарні. Добре, є дві книгарні, де є переважно українська література. Книги переважно або щезають з центру, а на розкладках, скрізь на вулицях продається тільки російськомовна література. Треба поставити питання про обов'язкове: щоби кожна книгарня мала українську книжку в певному обсязі, щоб вона не витіснялася. Це державна політика. Якби ця політика бодай трохи була спрямована в бік адміністрації Запорізької області, щоб губернатор сказав: "У всі книгарні бодай по одній книжці кожного українського автора. Купують - давайте ще". Та мене в Одесі розкуповують через "Букву" - вона робить чудову дистрибуцію. Поставили магазин, я приїхав у Суми, - ціла полиця, ніхто мене там не знає і випадково туди потрапив. Так що читають люди. І це означає, що українська мова поступово іде далі, коли є щось цікаве українське.

Яка реакція? Річ у тім, що є, ну, не стільки розчарування, як певна втрата інтересу. Махають рукою: ну, зрозуміло. Тепер: коли з'явиться інтерес? Інтерес був, коли була революція і якісь сподівання, що буде цілком нова політика в державі. А коли все повертається на попередні кола і знову такі можновладці приходять... Тобто, коли до влади приходить не ідеологія, а гроші - те, що сьогодні маємо в нашій державі, - то це стає нецікаво, тому що зрозуміло, як торгуватимуться з тим, з другим, з третім і т. д. Тому реакція така - втрата інтересу. "А, ну у вас там таке було. Ну ясно". Це нецікаво. Це реакція. От і все.

Я думаю, що це завдання великою мірою і телебачення, розумієш? От російська мова, так? Я під час своєї праці в Національній Раді, коли був одним із її членів, якраз намагався українізацію телебачення проводити. Він, цей напрямок, в принципі, ще й досі існує. Є багато людей сьогодні в Національній Раді, які намагаються цю лінію проводити. Але проблема є така: телеаудиторія значною мірою вже привчена дивитися російські серіали. "Не родись красивой", ще щось там було "Исцеление любовью"...

Мені недавно запропонували очолити стандартну групу на "1 + 1": набирай людей, хай пропонують документальні сценарії. Нам потрібні такі теми, які цікаві і Москві, і тут. Вони мусять продати товар. Тому, якщо він не проданий, то він не окуповується і т. д. Не потрібні нам ці мильні серіали. Але оці всі домогосподарки біжать на певну годину і дивляться їх. Вони не можуть пропустити, бо серіал - це святе! Ось у чому проблема. Потрібні українські серіали. Розумієш? Це потрібно. Тобто, завдання сьогодні нашої інтелігенції... Ось чому я зараз не так сильно прагну поїхати в Дніпропетровськ чи в Запоріжжя. Я туди обов'язково поїду! Але згодом. Ти мусиш поїхати туди і показати, який ти крутий український письменник, як ти розмовляєш з людьми. І вони: "О, я даже не знал, что такие украинские писатели бывают!" От це їхнє враження. Тобто, не приходити їх зверху вчити: "Ви повинні!" Нічого вони не повинні.

Саме так! Читачі повинні хотіти нас читати! От ця книжка про кого? Про босяків. Я писав її з таким болем, тому що все це пережив. Це абсолютно документальна база. Мені дуже важко вона давалася. Я переконаний, що вона буде бестселером. Її вже сьогодні майже розмітають, навіть тут, на ярмарку. Але в нас як? П'ять тисяч - уже бестселер. Але сьогодні таку книжку читатимуть скрізь. Чому? Тому що вона про малолітніх бомжів, які клей нюхають, з дитинства чим завгодно займаються.

А держава, коли вони в колонії, вона ними опікується, до того і після того - ні. Про це зроблений документальний фільм, який називається "Зона особливої уваги" - наприкінці вересня він з'явиться на каналі "1 + 1". Ми зараз його знімаємо на базі цієї колонії. І пафос цього фільму такий, що держава не займається молоддю. Вони приходять неписьменними. От є п'ять пацанів у цій колонії, які не вміють читати і писати. Їх починають вчити. Добре, один циган, а ті четверо? А от вони жили невідомо де, невідомо з ким до шістнадцяти років. Нічого не запропоновано молоді, або безкоштовно, або за невеликі гроші, спортивні якісь можливості.

Тут, на Західній Україні, почали розвивати "Пласт", але в ньому, до речі, теж почалися чвари, - того приймаємо, того не приймаємо, - бо той вірить, той не вірить. Не вийшло з нього всеукраїнської скаутської організації. Власне, тому я й пішов тоді звідти, бо не хотіли робити, щоб оцього не було з дітьми. Нічого не запропоновано. Тому молодь залишається напризволяще. На молодь треба давати кошти.

Оці всі наші олігархи, які мають великі гроші, хай би вони подумали, що ці люди, які потім потрапляють за ґрати, що живуть на вулицях, хай подивляться, чим займається молодь у вечірній час. Всі шукають гральні автомати. Це страшна всеукраїнська біда - гральні автомати і так звані комп'ютерні клуби, в яких ночами ночує молодь. За вісім гривень там можна провести ніч. Всі бомжі там. Це всім відомо, а воно тримається.

Сьогодні ми опинились в ситуації, коли держава заплющила очі на найбільшу біду - на виховання молоді і на освіту. І наступне. Вчора Луценко сказав, що потрібно зробити бібліотечку міліціонера і давати їм читати, щоб вони вчилися. Я думаю, що це справа "Просвіти" - випускати маленькі книжечки, - але щоб та книжечка коштувала 50 копійок, або в крайньому разі гривню просто. І завезти на село, і змушувати село читати.

Село п'є, і крім горілки і сексу в них нічого немає. Навіть телевізора немає і радіо. От що нам треба зараз робити. Культуру! Культура може бути вигідна державі, якщо держава отямиться і зрозуміє: її можна продавати, її можна використовувати, її можна показувати і на цьому заробляти гроші. Це обличчя держави. А у нашої держави таке обличчя, як після перепою важкого... Зрештою, після перепою можна проспатися і можна взяти книжку і почати читати. І замислитися: може, не треба перебухувати? Може, так і станеться з нашою державою. Дай Боже.