Наталєна Королева - письменниця, дипломат, філолог, митець, психолог, медик та оперна співачка в одній особі

"...коли для віри є межі, тоді це - не віра, а спокушування Господа.

Безмежна віра приводить до здійснення найнеймовірнішого!"

Незвичайний похід рухається дорогами Іспанії. Від храму до храму, від міста до міста везуть труну із забальзамованим тілом померлого короля Філіпа І. Ідуть і їдуть придворні дами і кабальєро, священики й ченці, вояки охорони... В кожному храмі прибита горем королева Хуана просить у Всевишнього дива - воскресіння померлого монарха.

Серед придворних - молодий вельможа дон Карлос де Лачерда. Саме в цей час таємно повертається в Іспанію один із роду Лачердів - Енріко де Кастро, прихильник альбігойської єресі, переслідуваний інквізицією. Запідозрений у зв'язках з єретиками дон Карлос іде паломником до Гробу Господнього. Босоніж, у покутницькій сорочці долає лицар милю за милею пустельного шляху. Напад розбійників, тяжке поранення, неволя - ніщо не здатне зламати іспанського ґранда. У домі багатого араба він знайомиться з іще одним невільником, учителем, переписувачем арабських рукописів Адамом Дуніним-Борковським, а згодом обирає його батьківщину - Волинь - своєю батьківщиною. Власне тут, в Україні, дон Карлос стає свідком міжконфесійного конфлікту поміж двома гілками християнської віри - православною і католицькою.

І згадується епізод: коли поранений розбійниками Карлос знаходить притулок у пустельному монастирі - він із подивом спостерігає подиву гідне порозуміння та взаємну пошану поміж ігуменом патером Лібератом, що його бедуїни називають "шейхом християнських дервішів", і арабом - старійшиною каравану.

Це - сторінки захопливої розповіді української письменниці Наталєни Королевої про своїх далеких предків. Повість так і називається - "Предок". В одній із "Легенд старокиївських" Наталєна Королева знову повертається до історії свого роду.

На сторінках цього твору зустрічаємося з онуком дона Карлоса паном Ієронімом Лачердою, "перехрещеним" киянами на "Лакерду". І хоча пан Ієронім знає Іспанію лише зі слів дідуся, проте, зустрівшись на полюванні у волинській пущі з потужним лютим зубром, він згадує оповідки дідуся про мужніх тореадорів і... кидається на звіра із шаблею. Тяжко пораненого пана Ієроніма рятує "явлена вода" із джерела, вперше відкритого хлопчиком Самсоном.

Ось так пов'язує письменниця рід Лачердів - Лакердів (перед Першою світовою війною була, мовляв, на Подолі вулиця Лакерди) із Самсоновою криницею в Києві.

Часто буває, що прізвища й імена людей не відповідають їхньому соціальному становищу, походженню, способу життя. Проте у випадку Кармен-Альфонси-Фернанди-Естрельї-Наталєни з незвичним прізвищем "Королева" імена, та й прізвище, аж ніяк не дисонують ані із її суспільним становищем, ні з походженням, ані з зовнішністю, тематикою її творчості чи з життєвою позицією. Ця незвичайна жінка - письменниця, дипломат, філолог, митець, психолог, медик та оперна співачка в одній особі. Її життя - це захопливимй роман, якщо хочете - чарівна казка, достойна Шахерезади.

Дівчинка народилася в родині українсько-польського аристократа данського походження, графа, члена Французької академії наук Адріяна Дунін-Борковського. Дуніни (від "дунські", тобто данські) - Борковські оселилися в Україні за часів Ярослава Мудрого та із часом полонізувалися. Проте не всі. Юрій Василь Дунін-Борковський (1640-1702) був чернігівським полковником, реставрував чернігівську церкву Спаса, фінансово підтримував відновлення Єлецького монастиря. Графа Петра Дунін-Борковського (1890-1949), львівського воєводу, вважали українофілом, речником співпраці українців із поляками.

Мати Наталєни - іспанська ґрандеса Марія Кляра де Кастро Фернандес де Кордоба зі славного іспанського роду Лачерда де Кастро і Медіна Челі (власне з цього роду походив св. Домінік) і литовського роду Довмонтовичів. Де саме народилася Наталєна? Більшість біографів стверджує, що в селі Сан Педро де Карденья поблизу міста Бурґос. А проте письменниця в листі до Дмитра Донцова однозначно заявляє: "Сама звичайнісінька я собі волинячка. Народилася на Волині року Божого 1888, дня 3, місяця березня".

Того року 17-річна хвора Леся Українка вперше поїхала до моря. Цей рік подарував їй сестричку Ісидору. Цього ж таки, 1888 року, народилася Наталєна Дунін-Борковська. Постривайте, скаже мій читач - а який зв'язок поміж цими подіями, між особами Лесі й на 17 років молодшої Наталєни? Відповім: є дуже багато схожого в долі цих двох жінок, які ледве чи були особисто знайомі. Й Леся, й Наталєна не отримали від своїх предків визначального відсотка українських генів. Серед Лесиних - боснійський герцог і грецький перекладач - драгоман, серед Наталєниних - іспанські ґранди та дансько-польські вельможі, які лише згодом усвідомили свій зв'язок з українцями. А проте обидві ці українки за вибором, за покликом душі зробили так багато для української культури. І Леся, й Наталєна - аристократки за походженням, а головне, аристократки духа. Високоосвічені жінки зі знанням класичних та європейських мов, із глибоким знанням і розумінням стародавньої та сучасної їм історії. Музично обдаровані, а проте підступний туберкульоз перекреслив їхню музичну кар'єру. Обидві любили Україну. І Леся, й Наталєна вдавались у своїх творах до тем, мало експонованих в українському красному письменстві. Становлення християнства, античний світ, Середньовіччя. Їхні герої - іспанці, шотландці, діячі Відродження, німецькі лицарі - хрестоносці. Географія їхніх творів поширюється на Стародавній Рим, Грецію, Юдею, Вавилон. Вони - жінки-лицарі. Леся - лицар духу, потенційна українська Жанна Д'Арк. Наталєна - ветеран війни, польовий медик, нагороджений високою відзнакою.

До п'яти років Наталєну Дунін-Борковську виховувала бабуся Теофілія в селі Великі Борки поблизу Луцька на Волині, а після її смерті - дядьки - старшина королівської гвардії, а згодом місіонер падре Еуґеніо та дон Льоренсо, а згодом - тітка, донна Інес. Певний час вона навчалася у школі монастиря Нотр Дам де Сіон у французьких Піренеях. За задумом дівчинка - остання в роді - мала стати монахинею-місіонеркою.

Граф Адріян довго жив удівцем. Лише 1902 року він одружився з графинею Людмилою Лось, родом із Чехії, власницею маєтку в містечку Красне на Львівщині. У вже згаданому листі до Д. Донцова Наталєна пише: "...мачуха не хотіла, щоб казали, ніби вона замкнула пасербицю до кляштору". Подружжя забрало Наталєну до Києва, де влаштували до Інституту шляхетних панянок. Перебування в інституті стало канвою для автобіографічної повісті "Без коріння".

"Одноманітне інститутське життя таке ж далеке їй (героїні повісті, - О. К.) і чуже, як і першого дня, коли вона опинилася поміж цими сливе дорослими дівчатами, які мали або так часто попадали в психіку дітей, що були примушені нудитись у хаті в дощовий день".

Вихована в західному світі на європейській культурі та католицьких традиціях вона ніяк не могла пристосуватися до східної православної традиції та московських порядків. Відкрита й незалежна дівчина-європейка сміливо заявляла свою позицію, що вороже сприймали вчителі й учениці.

Перші літературні твори Наталєна писала французькою мовою під псевдонімом Frеre Jean, публікувала їх у кількох французьких журналах. Згодом у Варшаві, за намовою польських друзів, написала першу збірку легенд польською мовою під псевдонімом К. Walewska. Перше оповідання українською мовою - "Спокуса" - опублікували 1919 року у віденському журналі "Воля".

У київський період життя Наталєни батько під впливом поширеної тоді серед полонізованої української шляхти ідеї повернення до українства намагався спонукати свою доньку працювати для народу, серед якого живе. Щоб Ноель (так її називали дома) змогла краще вивчити українську мову й українські звичаї, їй підшукали товаришку - українську дівчину Марусю.

А попри те, батько та мачуха готували молодій дамі звичний для благопристойної панянки шлях. Проте жених - російський гусарський офіцер із напомадженими вусами - не той лицар, про якого вона мріяла. Молода жінка аристократичної зовнішності з оксамитовим грудним мецо-сопрано та світськими манерами, вольова та цілеспрямована, із широкими енциклопедичними знаннями, яка володіла 16-ма чужоземними мовами, мала свої плани й амбіції. Усупереч бажанням батька та мачухи, навіть ціною розриву стосунків із ними Наталєна закінчила археологічний інститут у Петербурзі й отримала ступінь ученого археолога за працю з литовської старовини. Брала участь в археологічних експедиціях у Персії та Єгипті, в Греції та на території Десятинної церкви в Києві. Працювала на розкопках Помпеї, а також досліджувала старовірменське місто, висічене у скелях. Враження від тривалого перебування серед цього народу послугували матеріалом для низки оповідань на вірменську тему. Наталєна студіювала малярство в Петербурзькій мистецькій академії.

В артистичних уподобаннях Наталєни значну роль відіграв уплив Миколи Лисенка, а співу її навчав сам маестро Олександр Мишуґа. Вона співала у французькому Михайлівському театрі в Петербурзі, згодом підписала контракт із паризьким Thеatre Gymnase, що гастролював у столиці Росії. Особливий успіх мала в партії Кармен. Але хвороба легень та ще вада серця поставили хрест на оперній кар'єрі.

Медичні науки Наталєна студіювала в Петербурзі. Біографи стверджують, що вона здобула ступінь доктора медицини. Це не зовсім так. У вже згаданому листі читаємо: "медицину ... не закінчила, захворівши на туберкульоз".

Від перших днів Першої світової війни Наталєна зголосилася до Червоного Хреста. Як сестра милосердя безоплатно надавала медичну допомогу воякам на лінії фронту. Її було тричі поранено. Після одного з поранень залишилася на все життя помітна кульгавість. За два з половиною роки, проведені на фронті, вона отримала солдатський хрест "За відвагу" та звільнення з війська "за нездатністю до подальшої служби". Революція застала її в Києві. Надаючи допомогу пораненому, сама отримала важку контузію, що залишила по собі вибіркову амнезію - Наталєна забула деякі із чужих мов.

Заслуговує пера романіста кохання юної Наталєни з персидським принцом Іскандером зі славного роду Ахменідів. Проте одруженню перешкодила різниця віросповідання. Наталєна не бажала йти шляхом Насті Лісовської - Роксолани, а принц аж 1915 року прийняв християнство. Лише за дотримання цієї умови громадянин Ірану, офіцер "дикої дивізії" Російської армії Іскандер Гакгаманіш ібн Куруш став чоловіком Наталєни. Проте щастя тривало недовго. Незабаром принц загинув біля Варшави.

А далі - 1919 року уряд УНР делегував Наталєну з дипломатичною місією до Праги. У Чехії вона познайомилася з доцентом Української господарської академії в Подєбрадах Василем Королівим-Старим, шляхетною людиною із широкими зацікавленнями та всебічними, справді енциклопедичними знаннями. Попри те, що основний фах пана Василя - ветеринарія, він успішно виступав як письменник, художник, архітектор і громадський діяч. У нашій уяві ветеринарія - це щось геть не романтичне й далеке від мистецтва. А проте згадаймо, що тонкий поет-лірик Олександр Олесь також працював ветеринаром міської різні. Після одруження молодята придбали скромний будиночок у містечку Мельніку поблизу Праги. На еміграційний період припав апогей творчості Наталєни. А проте в листі до Дмитра Донцова вона писала: "Проваджу господарство, мию підлоги, перу білизну та доглядаю курей і кріликів. Якщо ще раз відвернеться від мене "cette camarde" ("ця кирпата", смерть, - О. К.), то думаю ще годувати поросят..."

"Кирпата" оминула тяжко хвору на серце Наталєну та подарувала їй іще понад 30 років життя і творчості. Проте після допиту в гестапо 11 березня 1941 року зупинилося серце Василя Короліва-Старого. Наталєна залишилася вдовою, заробляла на життя уроками французької й іспанської мов. А у вільний час писала. Повісті "1313" (1933), "Во дні они" (1935), "Без коріння"(1936), "Предок" (1937), "Сон тіні" (1938), Quid est veritas? (Що є правда?,1939), збірки оповідань "Інакший світ" (видана у Львові 1936 року), "Легенди старокиївські" (1942). Її літературні твори друкували, за нечисленними винятками, за кордоном.

Багато часу письменниця присвячувала перекладам світських і релігійних творів із французької, чеської, латинської мов. Серед них - "Наслідування Христа" Томи Кемпійського.

Іще в Києві письменниця задумала великий роман про Мойсея (по-єгипетськи - Мезу) та працювала над ним понад 20 років. Чи завершила його? В кожному разі, писала про свою працю в листі до Д. Донцова, навіть надіслала йому фрагменти. Однак, як це випливає з листа, Донцов не сприйняв незвичного, "єретичного трактування" біблійної постаті як вихованця, а можливо, потаємного сина доньки Рамзеса ІІ бент-Анату. Мезу-Мойсей Наталєни Королевої - понад усяку міру честолюбний чоловік, кандидат у жерці, який мріє стати обожнюваним вождем і царем, використовуючи для своєї мети ізраїльський народ, удаючись навіть до не зовсім чесних способів, підступу та містифікації. Можливо, цей твір, як і деякі інші, донині зберігають у монастирі отців Бенедиктинів у Празі.

У повісті "1313" фанатично відданий науці юнак Константин пориває стосунки з батьком - лицарем Анклітценом. Він стає учнем фізикуса - лікаря й алхіміка Брудерганса, а згодом - францисканським ченцем Бертольдом на прізвисько Шварц. Письменниця показує драму винахідника, який забуває про моральні обов'язки, а надмірна гордість і честолюбність штовхає його на шлях служіння злу. Доводиться принести в жертву найближчих друзів, відданих приятелів. Як і належить алхімікові, Константин Анклітцен шукає "філософський камінь". А попри те, знаходить рецептуру особливого вітражного скла. Проте співпраця з братом Бертрамом усе більше нагадує співпрацю Фауста з Мефістофелем. 1313 року ченці винаходять стрільний порох і гинуть від вибуху накопичених у монастирських льохах запасів "чорного золота", спричиненого блискавкою.

Письменниця не проектує свого героя на сучасність. Тоді (1933) людство ще не знало інших руйнівних енергій і смертоносних винаходів. Хоча... У страшних муках гинули на полях Першої світової війни молоді люди, задушені смертоносними газами. І письменник з уже інфікованої бацилою гітлеризму Німеччини у своєму "Докторі Фаустусі" попереджує весь світ про небезпеку співпраці із Сатаною. І визрівають у потаємних лабораторіях Хіросіма й Нагасакі, "мирний" атом Чорнобиля.

Книга побачила світ 1966 року. Самотня Наталєна Королева померла в Мельніку 1 липня того самого року.

Прозові твори Наталєни Королевої доведено до класичної віртуозності й витонченості. Їй притаманні риси європейської прози першої половини ХХ століття, які відчутно в побудові речень, фразеології, використанні висловів і зворотів, притаманних описуваній епосі чи місцевості. У дечому стиль письменниці наближений до творів Томаса Манна.

Ця шляхетна високоосвічена жінка нічого не робила "наполовину", абияк. Кожна фраза в неї відшліфована, вочевидь, неодноразово продумана й переписана. Кожне слово - на своєму місці, кожна дійова особа виразна, рельєфна.

На превеликий жаль, нині живемо в час, коли агресивно поширюється напівосвіта, напівмистецтво, напівграмотна мова, напівлітература. Якби лише "напів-". Є ще лапідарний, а проте місткий термін "укрсучліт". Це коли на кожній сторінці якщо не матюки, то документальні фізіологічні описи злягання. Як слушно зауважує в інтерв'ю "Львівській газеті" академік Микола Жулинський, "вона (ця література, - О. К.) ввібрала в себе всю ненормативну лексику, порушила всі табуйовані теми, стерла всі моральні межі. Опускатися далі нікуди... Визріває потреба творити літературу, яка базувалася б на високій духовності, морально-етичних засадах, а не на вседозволеності".

Зразком такої літератури, безсумнівно, є твори Наталєни Королевої.