В останні роки існування СРСР вважалося, що економічна свобода індивіда є тим важелем, що зможе витягнути народи "соціалістичного табору" iз "застою" та катапультувати їх до висот матеріального благополуччя. Ця ідея свого часу настільки заволоділа умами усіх прогресивно настроєних "совків", що перетворила їх на могутню стихію, яка виявилася здатною рознести усі репресивні апарати Московської імперії.

В Україні, як ми пам'ятаємо, прагнення широких мас населення до економічної свободи ув'язувалося з відродженням національної самосвідомості. 1 грудня 1991 року майже 90% громадян колишньої УРСР, незалежно від національного походження, раси чи віросповідання голосували за відновлення національної державності.

Рідкісна єдність і рідкісний потенціал для розвитку. При таких стартових позиціях єдине, на що можна було розраховувати - це стрімкий ривок та стабільна хода єдиної нації до вершин благополуччя. І на основі цього - піднесення національної гордості та самоусвідомлення. Тим більше, що хтось десь у Deutsche Bank оцінив економічні можливості України як найкращі серед усього колишнього СРСР. Проте, по мірі руху до вистражданої мети, ситуація стала розвиватися якраз у протилежному напрямі. На сімнадцятому році незалежності, незважаючи на декларовані усіма урядами "небачені у світі" темпи приросту української економіки Україна виробляє заледве 2/3 від того, що продукувала УРСР, населення скоротилося на 6 мільйонів осіб, різко впала тривалість життя, зате буйним цвітом зацвіли усі хвороби капіталізму - від наркоманії та СНІДу до зростання чисельності бездомних дітей.

Найтурбулентнішим є національний розбрат, що завжди був причиною занепаду усіх, навіть наймогутніших та благополучних народів. Україна сьогодні - це, принаймні, два антагоністично настроєних один до одного таборів, один з яких шукає своєї опори в Європі, а інший - у Москві. А головне - протистояння відбувається не між, скажімо, росіянами та українцями, а між самими українцями і самими росіянами, залежно від місцевості, у якій вони живуть. Це наштовхує на думку про антиприродність такого конфлікту, побічним свідченням чого може бути відсутність більш-менш вираженої політичної активності на цій базі.

У теперішній ситуації в Україні будь-яке політичне оформлення сепаратистських устремлінь привело б до негайного розпаду країни. Однак, цього не відбувається. Тому можна говорити не про присутність в Україні відцентрових тенденцій, а про відсутність об'єднавчої сили, що єдино робить населення будь-якої території народом і нацією. Українська нація не розпадається - вона просто не формується, а народ у своєму розвитку зупинився у фазі розвалу.

У цьому сенсі Україна є унікальною країною серед усіх країн з "перехідною економікою". В усіх наших "братів по нещастю" при переході до капіталістичних стосунків, навпаки, рівень національного самоусвідомлення зріс.

Творцем сучасної теорії ринкової економіки є А. Сміт. Сміт вважав егоїстичний інтерес людини до нагромадження матеріальних благ її природньою рисою і двигуном її усякої економічної активності. Тому для стимуляції продуктивної діяльності людей варто лише дати їм економічну свободу і право приватної власності на результати їхньої діяльності; все решта - добробут, соціальний порядок, політична стабільність - налагодяться самі собою.

З точки зору національних утворень А. Сміт вважав закони капіталізму універсально ефективними, а будь-які національні відмінності та обмеження - шкідливими для загального блага.

У Сміта було два видатні критики, обидва - з Німеччини.

Ф. Ліст доводив, що міжнародна торгівля завжди контролюється і, відповідно, йде на користь сильнішій в економічному відношенні країні. Тому він виступав за перехідний період в економіці для менш розвинутих країн, протягом якого необхідно спочатку довести методами протекціонізму та державного регулювання їхнє національне господарство до світового рівня, а вже потім на паритетних засадах виступати в якості рівноправних гравців. Рівноправні та взаємовигідні стосунки можуть бути лише між приблизно однаковими за своїми можливостями партнерами - таким був його основний постулат.

Ліста цькували за його життя, особливо магнати - торгівці зерном і сталлю, для яких будь-які обмеження означали автоматичне скорочення їхніх прибутків. Але у другій половині ХІХ століття саме на основі його ідей Німеччина стрімко вирвалася з відсталої в усіх відношеннях країни до другого місця у світі за економічною потужністю. Те саме можна сказати про післявоєнну Японію і більш пізнішу Південну Корею.

К. Маркс підтримував інтернаціоналізм Сміта, але зате критикував саму ідею ринкової організації народного господарства. І, треба сказати, мав на те право.

Основним двигуном ринкової економіки є майнова диференціація у суспільстві. Без такої диференціації всяке напруження у сфері продуктивної діяльності не має ніякого смислу. Більше того - якщо для певної (на рівні 10% від чисельності суспільства) економічна активність є способом самореалізації, тобто, бажаною і творчою, то для решти - це всього лише зайва витрата енергії, здійснювана з необхідності.

Ефективність ринкової економіки визначається також тим, що вона дозволяє виробляти лише ті товари і займатися лише тією діяльністю, що користуються платоспроможним попитом у суспільстві. Сміт називав це "невидимою рукою" ринку. Це означає диктатуру Жовтого Диявола - золота - і приниження всіх тих сфер і факторів, які цьому Дияволу суперечать. Іншими словами - для того, щоб ринкова економіка працювала, суспільством повинен керувати Жовтий Диявол. Свою владу цей Диявол здійснює, як ми вже зауважили, методом матеріального примусу: винагородою тих дій та якостей, які йому сприяють за рахунок усіх інших.

Основна людська риса, яку винагороджує Жовтий Диявол - це агресивна підприємливість. Антагоністичні до неї риси пов'язані з соціальною сферою життя людини, в тому числі - сімейною та родинною.

Жовтий Диявол вивищує усіх тих, хто володіє агресивною підприємливістю в достатній мірі, і принижує усіх, хто такої риси не має. Таким чином, він розділяє суспільство на два полюси або класи. Якщо виходити з того, що наші основні риси є закладеними в нас генетично, тобто, об'єктивні, то можна зробити висновок, що у капіталістичному суспільстві люди з розвинутими соціальними рисами об'єктивно опиняються на самому дні. Єдина можливість для цих людей стати поважаними членами суспільства - це усунути від влади Жовтого Диявола та поставити на його місце свій уряд.

Маркс такий переворот називав "комуністичною революцією", а соціально орієнтовану владу "диктатурою пролетаріату".

Всяка диктатура грішить надмірною детермінацією людського життя, що позбавляє її шансів на більш-менш тривале існування. Але для народів, для національного типу яких є характернішою соціальність, ніж агресивна підприємливість, диктатура пролетаріату, тобто, соціальних імперативів, все ж є привабливішою соціально-економічною моделлю, ніж диктатура Жовтого Диявола.

Якщо для більшості населення якоїсь країни є характерними агресивність та підприємливість, то така країна найкраще почуватиме себе і розвиватиметься в умовах капіталістичної моделі. У цьому випадку конституююча більшість населення поділятиме систему цінностей цієї моделі, асоціюватиме себе з нею та, відповідно, буде лояльною до існуючого режиму.

У межах такого ладу ця більшість буде насолоджуватися максимально можливим для неї рівнем матеріального добробуту, часткою якого кожен громадянин зможе більш-менш добровільно поділитися з суспільством для забезпечення соціальних потреб. У суспільстві, де більшість населення є агресивно підприємливими, при капіталістичних стосунках ця більшість буде багатою і легко розставатиметься зі своїми грошима, а соціально орієнтована меншість - буде нечисельною і, отже, мало цих грошей потребуватиме. Самі гроші для матеріально продуктивних людей є товаром відносної цінності, тому особливого впливу на їхній стан думок не мають. Навпаки, у суспільстві, для національного типу якого є характерними духовність, емоційність, поступливість, мрійливість, при ринкових стосунках заможних "щасливців" буде небагато, гроші у цьому суспільстві (на фоні середньостатистичної матеріальної незаможності) будуть занадто дорогими, а соціально орієнтовані люди становитимуть основну частину населення.

У такому суспільстві неминучим стане поділ на нечисельну супербагату та супервільну (в силу унікальності своїх рис) переважно інонаціональну "еліту" і безправний (знову ж таки - в силу своїх вроджених якостей) широкий загал, незалежно від обраної політичної моделі. А головне - у суспільстві малопродуктивних індивідів гроші будуть рідкісним товаром і тому володітимуть абсолютною цінністю. Іншими словами - владою.

Якщо у продуктивних народів гроші є всього-навсього мірилом суспільно-корисної діяльності індивідів, то у соціальних - мірилом влади. Це заперечує будь-яку можливість утворення у суспільстві класу "чесних" бізнесменів. Кожен успішний бізнесмен стає олігархом, а неуспішний - їхньою жертвою.

У ситуації, коли гроші є надто дорогими, а народ - надто бідним, щоб мати можливість користатися будь-якими політичними свободами, основною керівною і спрямовуючою силою суспільства неминуче стануть олігархи, політичний вплив яких базуватиметься на їхніх матеріальних можливостях. Народ, що готовий боготворити Жовтого Диявола, неминуче поставить до влади тих, хто користується прихильністю цього Диявола.

Гроші в політиці завжди означають корупцію, а в суспільстві, де дорогим грошам протистоять бідні (знову ж таки - в силу своїх генетичних індивідуальних якостей) чиновники, корупція стає основним способом (і навіть засобом) державного управління.

Українці, можливо, - один з найнеагресивнsiих та найменш підприємливих народів Європи. Тому усі характеристичні риси олігархічної моделі в Україні проявляються у своїй оригінальній красі.

Маркс писав свої праці для пролетарів усього світу, але мислив категоріями Німеччини. Німецький народ по своїй натурі є значно соціально орієнтованsiим, ніж англійці, тому сприйняття ринкової моделі тут було далеко не таким ейфоричним..

У німецькому суспільстві (в силу як генетичних, так й історичних особливостей німецького народу) протягом його півторатисячолітньої історії склалися традиційні інститути держави та аристократії, з усіма їхніми культурно-ментальними символами. "Прорив" німців на світові вершини у другій половині ХІХ століття здійснювався під гаслами не економічної свободи, а національної єдності, що давали кожному німцеві відчуття причетності до спільної великої справи. Німеччина була країною зародження європейської соціал-демократії, ідеал суспільного устрою з точки зору німців носив набагато більше соціальних рис, ніж британська капіталістична модель, і кожен незаможний німець вірив, що після того, як Німеччина стане великою колоніальною імперією, кожен її громадянин матиме можливість скористатися з її благополуччя. В. Ленін свого часу ставив німецьку демократію як взірець для усіх інших країн, в т. ч. - Росії.

Після поразки Німеччини у Першій світовій війні "велика німецька ідея" та політичні інститути, під якими вона втілювалася у життя, були піддані обструкції, у країні було встановлено "вільну ринкову демократію", її закономірним наслідком стала диктатура Жовтого Диявола з усіма описаними вище особливостями.

Зазвичай, гітлерівський режим критикують, справедливо і дошкульно, не жаліючи часом чорної фарби і жовчі навіть до нейтральних його проявів. Однак, жоден тверезо думаючий німець і жоден об'єктивний історик чи політолог не скаже, що він був для німців з соціально-економічної точки зору гіршою моделлю, ніж "ринкова демократія" Ваймарської республіки.

За шість років (1933-1939) нацистська Німеччина перетворилася зі смітника Європи, з бездомними дітьми і голодуючими робітниками, галопуючою інфляцією і шістьма мільйонами безробітних, національним протистоянням та тьмяним майбутнім, у наймогутнішу державу з найвищим рівнем організації суспільного життя. Світ не знав подібного напруження сил і навряд чи коли-небудь таке ще побачить.

Знову ж таки: німецька національна ідея у ХХ ст. вступала в протиріччя з інтересами людства в цілому, але це не означає, що вона не відповідала генетичним прагненням самих німців. Уся суть гітлерівської політики у соціально-економічній сфері полягала у заміні диктатури Жовтого Диявола на панування системи цінностей, що відповідала генетичним якостям німців. Гітлер не провів яких-небудь фундаментальних реформ у цій сфері, не міняв ні конституції, ані способу правління, його суспільна модель базувалася на його власній активності й тому щезла разом з ним. Але принципи цієї моделі залишилися у ментальності німецького народу.

Післявоєнні реформи Л. Ерхарда по "соціалізації" ринкової економіки (Soziale Marktwirtschaft) були, по суті, лише впровадженням у дозволеному "союзниками" масштабі соціальних принципів, апробованих при нацизмі, у національну економіку.

Існуюча у Німеччині зараз соціально-економічна модель не є оптимальною для німців формою існування, і цьому є багато свідчень, однак, вона так само є далекою і від класичних уявлень про капіталізм. Найсправедливішою була б її оцінка як своєрідного компромісу між вимогами епохи і схильностями німців. Як бачимо, сліпа віра в універсальну "всеблагість" будь-яких принципів може привести народ лише до катастрофи.

Якщо між німцями і англійцями чи американцями у схильності до капіталізму різниця є, але вона не така вже і велика, то українці у цьому відношенні докорінно відрізняються від "нордичних" рас. Агресивність нам не притаманна взагалі, а підприємливість спостерігається в нашому національному характері у вигляді рудиментів. За таких національних рис "щирому" українцеві при "ринковій демократії" "світить" саме дно, і то, якщо це дно соціально гарантоване.

Щоб бути "успішним" при капіталізмі, українець повинен виховувати у собі риси, яких у нього немає від природи. Розбіжність між ідеалом, до якого людина прагне, та її вродженими рисами у психології називається комплексом психологічної неповноцінності. Загострення цього комплексу завжди закінчується катастрофами.

Українець це прекрасно розуміє, хоча й не усвідомлює. На рівні свого спинного мозку він відчуває, що капіталізм означає для нього довічне рабство, деградацію його особистості та фіксацію його матеріального доходу, у кращому випадку, на межі бідності. Так само, як для олігарха український капіталізм означає практично абсолютну всевладність (якщо вчасно поділити сфери впливу з подібними собі). Тому, переконаний у всеблагості ринку підконтрольними олігархам ЗМІ, українець теоретично згоджується з правильністю орієнтації на ринкову демократію, але в його душі жодного ентузіазму не зароджується. Бо душа прагне зовсім не того, чого хоче від неї Жовтий Диявол.

Розбіжність між свідомістю та душевними пориваннями породжує загальну апатію, що час від часу переривається бурхливими виходами нагромадженої негативної енергії, коли немає значення, кого хаяти й бити, головне - щоб кого-небудь.

З точки зору національної - Жовтий Диявол не залишає шансів на культивування українського національного типу. Йому потрібні інші гени, ніж ті, що даровані нам Богом.

Зіштовхуючись з реальністю, що не залишає йому шансів на самореалізацію, українець все більше поринає у міфологізацію реальності "тамтешньої", закордонної, де все відбувається, приходить і падає з неба ніби саме по собі: варто тільки заприсягнути тамтешнім володарям і якнайширше роззявити рота.

Хто більше схильний покладатися на власні сили - знаходить свій ідеал у західній реальності, при якій він ніколи не жив. Хто орієнтований на "сильну" владу - міфологізує Росію, куди, проте, їхати не поспішає. У такій ситуації найменші розбіжності в особистих уподобаннях стають приводом для протиставлення кардинально відмінних між собою світоглядів.

У такій ситуації єдиною політичною силою, що може об'єднати українське суспільство в націю, може бути лише та, яка відображатиме ментальність цього народу, а тому генеруватиме ідеї, що виходять з його душі. Поява такої сили і таких ідей означатиме автоматичне згуртування конституюючої більшості українських громадян та перетворення їх на монолітну силу, здатну долати будь-які перешкоди.

Особливість української політичної "еліти" в тому, що вона складається або з олігархів, або з контрольованих ними "діячів", що унеможливлює появу будь-якого надійного ідеологічного зв'язку між політичною верхівкою суспільства і його абсолютною більшістю.

Інтереси олігархів, як людей з нетиповими для українців рисами, не можуть співпадати з інтересами українців, яким в олігархічному суспільстві об'єктивно відведена роль "біомаси".

Скажімо, в оптимальній для України соціально-економічній моделі економічна свобода індивіда повинна ув'язуватися з його соціальною відповідальністю, а демократія - з обмеженням майнової диференціації.

Якщо 50 найбагатших (і найвпливовіших) людей України володіють статками, що перевищують її державний бюджет, то що означатимуть для них слова "обмеження майнової диференціації" чи "соціальна відповідальність"?

А, проте, регулювання державою, тобто, її політичною елітою, вірніше - аристократією, доходів громадян з метою зменшення різниці між ними в інтересах суспільства в цілому - невідворотнє. Бо усі інші шляхи неминуче ведуть до розпаду.

Якщо соціально-економічний розвиток суспільства означає надприбутки і надвладу для мізерної меншості з дуже сумнівними моральними якостями і відсутність особливого прогресу для усіх інших громадян, то скільки ще можна сподіватися на лояльність цих громадян? Якщо їхні доходи фіксуються правлячою верхівкою на рівні фізичного виживання, то що можуть означати для них перспективи цього суспільства?

Олігарх об'єктивно, як і всяка нормальна людина, не може діяти всупереч своїм інтересам, що полягають у матеріальному нагромадженні та владі, для яких не існує жодних обмежень. Сукупно олігархи становлять сьогодні ту політичну силу, яка не дає можливості українцям як національному типові обирати для себе оптимальні форми свого існування і, таким чином, прирікає їх на вимирання. Тому єдиним порятунком для України може бути лише усунення олігархів від влади та нейтралізація загрози їхнього зародження у майбутньому, що означає ліквідацію їхнього виняткового матеріального становища у суспільстві, зокрема, та диктатуру Жовтого Диявола над суспільством в цілому.

Це завдання може бути вирішене нашими об'єднаними силами з двох напрямів:

- "зверху", тобто, конденсація і кристалізація такої політичної еліти, для якої вищі потреби суспільства матимуть більшу вагу, ніж особисті інтереси. Незважаючи на банальність цієї ідеї, її реалізація сьогодні саме на часі - це єдина можливість порятунку для суспільства, що підходить до межі свого розпаду;

- "знизу", тобто приведення широким загалом цієї еліти до влади будь-яким шляхом, включаючи революційний.

Іншого шляху для порятунку української нації сьогодні не існує.