15 квітня кожного року США перетворюються на вулик рознервованих бджіл. Саме цього дня спливає термін подачі податкових декларацій, які тут заповняють не тільки мільйонери, депутати і міністри, але вся широка публіка, за винятком хіба що малоімущих та нелегалів.

Цього року в черги на пільгові оформлення декларацій стали навіть безпритульні. Причина - президент США вирішив встановити доплату (stimulus) кожному малозабезпезпеченому, що вчасно і коректно прозвітує про свої заробітки.

Основна ідея стимулу - активізація платоспроможного попиту населення на фоні сповільнення темпів економічного зростання з метою відвернення рецесії. Це означає, що заощаджувати його не можна, а потрібно витратити негайно, і бажано - на американські товари.

Рецесія - економічний спад - найжахливіший жах для американського істеблішменту. Вона означає зменшення продажу, виручки бізнес-утворень та надходжень у державний бюджет. Тобто - усіх матеріальних джерел для усяких там олігархів. Щоправда, самі олігархи від рецесії потерпають мало, бо знають про неї заздалегідь, відповідно готуються і перекладають основний тягар на населення, вибиваючи для себе пільги з бюджету, дотації, преференції і т. п.

Скажімо, нафтові компанії США у 2007 р. на фоні енергетичної кризи і бідувань широких мас населення, викликаних високими цінами на бензин, одержали 123 млрд. доларів чистого прибутку і... 18 млрд. доларів податкових пільг.

А ви думали, що мільярдери дотуються тільки в Україні?

123 млрд. доларів чистого прибутку - це приблизно 200 млрд. доларів прибутку загального, а враховуючи тіньові схеми, без яких у капіталістичних країнах не обходиться жоден бізнес, - і всі 250 а то й більше мільярдів доларів. Якщо розділити це на 130 млн. американських автомобілів, то вийде біля 1900 доларів на рік або біля 38 доларів на тиждень на кожного американського автомобіліста.

Очевидно, що цей прибуток одержаний виключно завдяки підвищенню цін на нафтопродукти, що вважають головною причиною економічних проблем. І так само очевидно, що економічні проблеми були б значно меншими, якби прибуток мільярдерів спрямовувався б на нейтралізацію наслідків світового зростання цін на нафту, викликаного не ким-небудь, а самою політикою американського уряду на встановлення американської демократії у світовому масштабі.

Населення США, нажахане опудалом рецесії та перспективою втрати роботи, не надто наполягає на своїх правах в умовах, коли чисельність безробітних у США щомісяця зростає на 60-80 тисяч осіб. Хоча, якщо розібратися, в рецесії нічого надто поганого для простої людини об'єктивно не закладено.

Спад виробництва - тому, що менше купують. А менше купують, бо менше потребують. Задоволені, можна сказати, своїм життям. Тому і відкладають "зайві" гроші на майбутнє, бо мають таку можливість. І ці заощадження викликають зараз основні побоювання в американських економістів. Адже, якщо люди перестануть жити в борг, то полетить уся банківська система США. А це - мільярдні надходження, зроблені практично з нічого. Висмоктані з людської жадібності та гонитви за матеріальним благополуччям. З бажання затоптати собі подібного. З хіті перепсувати усіх красивих жінок і природні ландшафти. Завоювати усі народи і "демократизувати" усіх "терористів".

Словом, біда для Америки.

З 1990 по 2007 рік середньостатистичний американець став працювати на 8 годин на тиждень більше - з 40 до 48 годин. У той же час в Європі зараз базовим є 37-годинний робочий тиждень, і подумують про те, щоб його зробити 35-ти і навіть 30-годинним.

Просте скорочення тривалості робочого тижня в США з 48 до 40 годин - на 20% - дало би нам відповідне зростання робочих місць. При "рекордному" рівні безробіття у США у 2007 році в 5% потреба в робочих руках була б забезпечена на багато років наперед.

Здавалося б - у чому проблема? Працюй менше, стільки, скільки хочеш споживати, живи щасливо і безтурботно, насолоджуйся життям. Переважна більшість американців саме так і зробила б. Люди, що народилися після гуманістичної "революції хіпі" 60-х, уже не бачать, за великим рахунком, особливої потреби в кар'єрі, а хочуть жити спокійним та задоволеним життям.

Основним двигуном сьогоднішньої економічної експансії США є діти післявоєнного "бебі-буму", що пам'ятають злидні і бояться в них потрапити знову. Їхня молодість пройшла в антисексуально орієнтованому суспільстві, що сформувало в них специфічний менталітет, в якому матеріальні блага відіграють непропорційно гіпертрофовану роль. І олігархи, грошовий дохід яких є змістом їхнього життя і напряму залежить, у свою чергу, від розміру ВНП і надходжень до державного бюджету. Соціальна роль олігархів визначається, принаймні, двома їхніми фундаментальними відмінностями від "звичайних" бізнесменів:

1. для олігарха головною метою є не справа, бізнес, а гроші і влада, якими він ніколи і ні з ким добровільно ділитися не буде;

2. дохід олігарха залежить від доходів держави, в той час, як бізнесмена - від успішності його бізнесу.

З цього і потрібно виходити. Крім олігархів і "бебі-бумерів" важливим фактором економічного зростання Америки є емігранти, особливо нелегальні.

Зрозуміло, що нелегали їдуть до США не заради високих ідей, а з метою заробити якомога більше грошей. А, оскільки приїжджають вони голі, як церковні миші, і жадібні, як алігатори, то зароблене їхньою важкою працею автоматично перетворюється в платоспроможний попит. Емігранти першого покоління, крім усього іншого, добре пам'ятають про своїх родичів та близьких. І вважають свої труднощі тимчасовими і виправданими. За світлі ідеї капіталізму їх особливо агітувати не треба. Тому політична верхівка США поблажливо ставиться до "мокрих спин" - працювати ж комусь треба.

Однак, у другому поколінні емігрантів матеріальне нагромадження перестає бути таким актуальним. Вродженими продуктивними якостями, характерними для представників германських народів із Західної Європи, вони, зазвичай, теж не володіють. Тому більше схильні до соціальної допомоги, ніж ринкового ентузіазму. Зростання чисельності небілих у населенні США автоматично означає зниження його середньостатистичної продуктивності, а це, в свою чергу - зниження ВВП та доходів справжніх власників Америки. Саме тому Джордж Буш схопився за ідею, котру свого часу намагалися використати (щоправда, з однаковим неуспіхом) римляни, китайці та африканери в ПАР - відгородитися від бідних та небілих високою непролазною стіною.

Шукаючи шляхів подолання економічної кризи, звертаються до досвіду Ф. Д. Рузвельта. У 1929-1933 роках ВНП США скоротився майже вдвічі, а безробіття (офіційне) зросло до 25%. Широкими обмеженнями свободи діяльності для "невидимої руки" капіталізму Рузвельт сяк-так зупинив економічне падіння, що було потрактоване як успіх "нового курсу" (New Deal). Хоча у 1939 році, через шість років після початку "нової справи", число безробітних у США складало все ще 6 мільйонів осіб, у той час, як у Німеччині за аналогічний період скоротилося з 6 мільйонів осіб практично до нуля. Стрімке піднесення американської економіки почалося лише після початку Другої світової війни.

Справжня суть реформ Рузвельта полягала у курсі на світову наддержаву. Як тільки з'явилася вища ідея - відразу ж народилася логіка у збільшенні ВВП, активізації виробництва та потреба у робочих руках. Левову частку платоспроможного попиту склав попит держави: створювалися потужні армія і флот, спецслужби і секретні відомства, стратегічна інфраструктура та ідеологічні заклади.

Рузвельт, по суті, визнав капітуляцію ідеї саморегуляції ринку, "вільного суспільства" і започаткував перехід США до імперії з регулюючими функціями держави та орієнтацією на зовнішні чинники внутрішнього благополуччя. Свого часу ще С. Родс, один з найвідоміших англійських колонізаторів, ім'ям якого була названа ціла країна в Африці, визнав, що британська колонізація ХІХ ст. дозволила відвернути соціально-економічну революцію в самій Англії.

Треба зауважити, що у житті Америки зовнішні чинники завжди відігравали далеко не останню роль. США утворилися за рахунок "живої сили" Старого Світу і виросли, як хліб на дріжджах, на двох світових війнах. У 1945 році вони виробляли більше половини світового ВНП! Перехід до постіндустріального суспільства, що є вимогою сучасної епохи, ставить обмеження для економічної експансії. Для країни, якою правлять олігархи, це означає, щонайменше, зміну соціально-економічної системи, чому, як правило, передує, загострення суспільних криз, в тому числі - соціально-економічної.

Продовжити своє панування олігархи можуть двома способами:

- впевнити широкий загал у "природності і вічності" законів існування керованого ними суспільства;

- спрямувати частину суспільного багатства на якусь "велику і благородну" мету, скажімо, "боротьбу з тероризмом". Це, по-перше, не дає можливості населенню надто пересичуватися матеріальними благами і втрачати інтерес до матеріального нагромадження, а по-друге, служить виправданням для виснажливої гонитви за економічною експансією. Будь-яка війна для олігархів - це вигідна "тема", "хороший бізнес", що дозволяє одночасно тримати в покорі власне населення та збільшувати свої матеріальні доходи.

У 1991 році, незважаючи на успіхи "рейганоміки", США вже стояли на порозі рецесії (рівень безробіття перевищував 7%), можливо, ще гіршої, ніж та, яку прогнозують сьогодні.

Америку врятував СРСР. Вірніше - його розпад. Нерозуміння Москвою національних питань призвело до катастрофи увесь слов'янський світ за п'ять секунд до фінішу. Відразу ж після падіння Берлінської стіни зі Сходу на Захід ринули потоки національних ресурсів, десятиріччями нагромаджуваних народами "соцтабору" задля перемоги комунізму: від унікальних технологій і вчених світового рівня до неліквідів і повій.

У зворотньому напрямі потекли маси флуоресцентних папірців з ликами святих капіталістичного світу. "Мертві президенти" поклали до ніг проструючої Америки багатства колишнього головного ворога.

"Осел, навантажений золотом, здобуде будь-яку фортецю," - говорив батько Олександра Великого. Щоб завалити комуністичну імперію, навіть золота не знадобилося - лише кольорові папірці, як для папуасів.

Для США це був, напевно, найвигідніший бізнес в історії: стратегічні матеріали, супервинаходи, кваліфіковані робочі руки і мізки, лояльність мас та цілі політичні устрої були обміняні на вартість друку грошових купюр.

Одержані долари "східняки" інвестували не куди-небудь, а в "якісний" західний ширпотреб китайського виробництва, нерухомість, а дехто - і безпосередньо в бізнес. У таких умовах не те, що інфантильний Клінтон чи простакуватий Буш могли бути успішними президентами - дитя нерозумне не дало б маху.

Українські заробітчани їхали на Захід, трудилися за копійки, а зароблене переводили в долари. На ці долари купували західні товари. Стимулюючи таким чином економічний розвиток "золотого мільярду" усіма посильними способами. Українські ділки вивозили на Захід все, що мало яку-небудь вартість, а виручені долари інвестували у тамтешній попит.

Левова частка заробленого просто осіла на руках у населення у вигляді зелених папірців. Собівартість яких для Америки - проценти від продажної вартості.

Свого часу Гітлер знецінив німецькі цінні папери за кордоном, скупив їх за 15-20% вартості, а тоді продав по номіналу в середині Німеччини. Гроші пустив на розвиток авіації.

Доларова експансія Америки - бізнес незрівняно об'ємніший, у кільканадцять разів вигідніший, а по суті - такий же. Коли настане час платити по боргах, США знецінять свої долари. Добре, що військова могутність і політичний статус у світі дозволяють це робити.

Розпад "світової системи соціалізму" допоміг Америці не тільки матеріально. Історично у "цивілізованих" країнах боролися дві тенденції: покращення матеріального добробуту через економічну експансію чи шляхом вдосконалення існуючого соціально-економічного устрою.

Тобто: або через нарощення загальної маси праці і капіталу, або через перерозподіл багатств від багатих до бідних. Зрозуміло, хто був прихильником тієї чи іншої ідеології. Бідні хотіли більше їсти, а багаті - щоб бідні більше працювали.

Ідеологія економічної експансії переважала в США, для яких СРСР був свого роду фантомом, негативним персонажем, радше віртуальним, ніж реальним. Конкурентом у боротьбі за світове панування. А для Європи - сусідом, близьким ментально та історично. Тому європейці мусіли іти на зближення з "комунізмом" навіть тоді, коли вони цього не надто хотіли.

Із сімдесятих років минулого століття на Заході навіть мусувалася ідея конвергенції (зближення і взаємопроникнення) двох соціально-економічних систем, з метою створення якісно нового, досконалішого і справедливішого суспільства. Відповідно, в Європі симпатиків СРСР, на відміну від природніх ресурсів, не бракувало, і європейці схильні були до активнішого впровадження соціальної альтернативи, ніж США. Натовпи економічних мігрантів зі Сходу з голодними і безглуздими очима і первісно-общинною жадобою до наживи вирішили суперечку між двома течіями на користь класичного капіталізму.

Якщо наслідком існування СРСР були такі люди (рекетири, повії, злодії та корупціонери), то жодна країна світу нічого доброго про СРСР і соціалізм у цілому сказати не могла. Якщо колишні мешканці СРСР так утікали зі своїх країн, то які ж у тих країнах були умови життя? Деякі американці зараз твердо впевнені, скажімо, що "совки" жили в концтаборах, на роботу ходили строєм і з патріотичними піснями, а євреїв там масово розстрілювали. Таким чином, США одержали фору в ідеологічних питаннях соціально-економічного устрою і карт-бланш на вирішення цих питань у всьому світі.

А тепер уявіть собі, що сталося б, якби хтось перерізав сьогодні ті золоті жили багатомільярдних інвестицій в економіку США, котрі спрямовуються з країн Сходу місцевими олігархами.

В принципі - до того воно і йде. Західних сусідів України вже накрила своїм "євриківським" крилом Європа. У самій Україні все, що можна було вивезти, вже майже вивезене, а кількість доларів уже перевищує потребу в них. Реалізація будь-якої соціально-економічної програми, покликаної вивести нас на дорогу процвітання, не може не початися з перекриття шляхів витоку національних багатств.

Як тільки євро стало пануючою валютою у Східній Європі, долар почав стрімко падати. Попит на долари змінився їхнім відторгненням, приплив - відпливом. Зайва маса грошей, яку Федеральний Банк США постійно запускає в обіг, вже не "розсмоктується" і не перетворюється в реальні багатства для Америки, а лише стимулює інфляцію. Ціна унції (31,1 г) золота зросла з 350 дол. у 2003 році до 1000 дол. у 2008, галону (3,8 л) бензину - з 1,8 дол. до 4 і більше доларів. "Бебі-бумери" починають відходити на пенсію. Заробітчан цікавлять вже не долари, а те, що на них можна купити. У сфері промислового виробництва Китай у 2009 році обіцяє витіснити США з першого місця у світі.

Можна скільки завгодно говорити про велич демократії, але якщо комуністичний Китай вироблятиме більше, ніж ринкова Америка, усі аргументи на користь "вільного світу" стануть виглядати, м'яко кажучи, надуманими. А головне - усі зовнішні можливості для вирішення внутрішніх проблем Америки в межах капіталістичної пристойності сьогодні, за великим рахунком, вичерпані. Залишилося хіба що почати велику війну.

Так що виглядає на те, що сьогоднішня рецесія у США таки завершиться кардинальними соціально-економічними перетвореннями.