До 65-річчя створення Першої Української Стрілецької Дивізії в Українському Національному Музеї в Чікаго 20 липня зібралися колишні дивізійники на відкриття виставки "Визвольних змагань ХХстоліття". Частина експозиції присвячена історії створення Дивізії та її ролі на арені вирішальних операцій в ході Другої Світової війни.

На відкриття прибули вояки-дивізійники, що належать до станиці в Чікаго, яка була заснована 21 квітня 1951 року. Її першим і теперішнім головою є пан Орест Городиський. Цей невтомний старійшина української Америки, у свої 90 років продовжує працю, біля витоків якої, поруч з ним, були бойові побратими Євстахій Ільницький, Роман Припхан, Юліян Чорній, Роман Ременюк і Богдан Кашуба.

Станиця повстала у той час, коли Братство дивізійників метою свого життя на чужині обрало дорогу донесення правди про історію і переживання Дивізії, про Броди, Фельдбах, Грац, про Беллярію, Рімміні, Італію. Через 10 років, у червні 1961 року, станиця у Чікаго нараховувала сто шістдесят сім дивізійників. Вона була найбільшою в Америці. Її харитативна діяльність на той час допомогла багатьом військовим інвалідам та їхнім родинам, видавнича діяльність позначена появою книг, зокрема про "Броди", громадсько-церковна - розбудовою церков, шкіл, фінансових інституцій, громадських організацій, відзначенням важливих українських свят та подій.

Філателіст-дивізійник Іван Максимчук зібрав цілі альбоми з пропам'ятними виданнями марок та конвертів Братства, які випустила станиця та передав їх музеєві. Співпраця з музеєм має свою історію. Адже тут формувався архів, тут колишні вояки залишали частинку своєї громадської праці впродовж 55 років. Тож рішення про формування "кутка - дивізійника" у музеї надихало на пошуково-творчу роботу. Допомагали своїми порадами пани Орест Городиський, Стефан Стрільчук та Іван Максимчук. Більшість експонатів виставки походять з приватної колекції, подарованої меценатом доктором Юрієм Подлуським. Представлено тут також чимало нагород, пам'яток з таборів полонених, архівні документи.

Під час відкриття відбулася презентація документальної фотовиставки про діяльність станиці Братства у Чікаго. Цікаво, що виставка за короткий час здобула зацікавлення серед відвідувачів музею, і є ще одним переконливим свідченням тому, що вояки-дивізійники зіграли важливу роль у відродженні української державності.

22 липня 2008 року - минула 64-а річниця битви під Бродами. Тоді, коли липнева зоря негаснучою свічею стояла над Бродами, змовили разом молитву за тих, котрі назавжди спочили на пшеничних ланах 1944. Згідно військового протоколу, дивізійники віддали честь тим, хто боровся за незалежність України. Загартовані в боях, вони зуміли вистояти перед стінами байдужості, а часами, навіть відчуження серед своїх і серед чужих. З вірою в майбутнє і у власні сили перейшли великий шлях. Світлини та спогади, тепле вітання потиском рук і невимовно-терпкий щем у серці від незабутньої зустрічі у музеї. Життя вимагає відкрити по-новому очі на історію, щоби оцінити вимір надбань минулого.

З початком війни проти СРСР були пов'язані певні сподівання в українських національних колах. Навесні 1944 року воєнні дії розгорнулися на території Бродівського району, де протягом чотирьох місяців знаходилася лінія фронту. З початком липня 1944 р., під Броди було перекинуто Українську дивізію. Сформована у 1943 році з українців-галичан, дивізія пройшла вишкільний курс в Ногаймері. Підпорядкована 13 танковому корпусові вона зайняла найнебезпечнішу ділянку фронту на лінії Монастирок-Ражнів-Голосковичі-Суходоли-Пониква. У результаті важких боїв, вона разом з вісьмома німецькими дивізіями потрапила в оточення, так званий "Бродівський котел". Дивізія понесла великі втрати.

Спогади начальника штаба дивізії майора Вольф-Дітріх Гайке (Wolf Dietrich Heike) в книзі "Українська Дивізія Галичина" передають з документальною точністю події 1944 року. Витяг з книги:

Наступні дні - це був особливо важкий час для Української Дивізії. По-перше, вона опинилася в головному ударі наступу; по-друге, совєтське командування знало про присутність Української Дивізії на фронті й за всяку ціну намагатиметься її розбити. Тому закриття фронтового прориву - це ще не кінець. Дивізія мусить втриматися на здобутих позиціях проти посилених атак переважних сил ворога. Поодинокі місцеві вломи очищується у протиударах чи протинаступах. Частини звикають до фронтових боїв. Наші великі втрати свідчили про жорстоку боротьбу і мужність вояків.

Жорстокі бої розгортаються за село і замок Підгірці, положених на панівній висоті. Вони кількакратно переходять з рук до рук. У цих боях переважно стоять 29-й і 30-й полки Української дивізії. Важкі бої йдуть під Кадовбицями і Цішками. Ворожі танки досягають уже Олеська і з'єднуються з деякими своїми слабими відділами, які пробилися вже із заходу - від Буська. Наші протитанкові команди часто нищать ворожі танки з близької віддалі. Добре б'ється курінь фюзилерів і курінь саперів, який перебуває у безперервних боях довший час. 31-й полк, весь штаб якого загинув на північ від Сасова, починає виявляти ознаки розпаду. Часто доводиться перекидати поодинокі курені на прикриття слабих місць на сусідніх відтинках; наприклад, один курінь Дивізії був довший час відряджений на оборону села Опаки.

Ворожі наступи чергуються зі сильними розвідувальними і штурмовими діями. Важкі бої тривають за села Пеняки, Гуту Пеняцьку, Гуту Верхобузьку, Майдан Пеняцький і Суходоли. Дивізія змушена щораз частіше відправляти деякі свої частини на очищення лісів від ворога, якому вдалося пробитися крізь лінії під час численних пробоїв. Тим часом ворожий тиск посилився зі заходу, що утруднювало постачання.

Впродовж десятьох днів шаліла битва в котлі біля Бродів, оточеного 13-го армійського корпусу, який, залишений на власні сили, боровся до краю можливостей і наостанку одчайдушним проривом вивів свої рештки в напрямі Подільської височини. У складі частин українські вояки билися хоробро. Не занотовано жодного випадку переходу українського вояка Української Дивізії на большевицький бік"("lib.galiciadivision.com/heike").

Чому була Дивізія, чому так багато українських воїнів загинули? - відповідь на ці запитання знаходимо в Олекси Горбача, учасника боїв під Бродами, відомого українського мовознавця. "Ми були те покоління, у свідомість якого вкрадався сумнів, чи ми справді здібні у модерному світі дотримуватися кроку з іншими, щасливішими народами. Одна із форм підсвідомої повірки такої життєвої повноцінності була для великої частини нашої молоді Дивізія."

Вихована на аналізі програних Визвольних змагань, українська молодь вірила, що пробив той слушний час. У "Листі до молодшого друга", написаного вісім років після битви під Бродами ("Вісті Братства колишніх Вояків 1 УД УНА", 1951 р. ч. 12), читаємо: "Подумай, мій молодий друже, не лише твій батько, але тисячі батьків, синів, братів не повернулися. Не повернулися з-під Бродів, з-під обложеного Тернополя, з-під Кам'янки, з-під Лопатина, з-під Банської Бистриці, з-під Фельдбаху... Все були друзями-товаришами твого батька, були молодшими синами, братами... Вони йшли з Турки, з Станіславова, з Добрівлян і Дуліб, з Криворівні і Грибович, з Львівського Замарстинова і Стрийських Ланів. Вони йшли до Дивізії, щоб сповнити десятиліттями виплекану мрію - про зброю в українських руках, вони йшли, щоб почути залізний ритм кроків українського регулярного війська..."

Вони вірили в перемогу Добра над Злом, залишаючи стареньких батьків, маленьких дітей, наречених. "Ти завжди був погідний, добрий і лагідний Романе. Твої очі завжди всміхалися, - писала невідома Олеся Романові. Чому ти мовчиш? Ми постійно писали до себе, а літом ти посилав мені скриньки чудових заліщицьких слив, щоб я бачила який з тебе господар. А коли прийшов поклик, ти без надуми залишив школу, своїх учнів, ноти, свій сад, і став вояком. У своєму першому листі з вишкільного табору ти написав: "Сталося так, як я собі дуже бажав - я вдягнув військовий однострій, байдуже, що він чужий, але душа і думка вояцька своя, рідна..." А потім на листках військової пошти прийшов твій останній лист -"Не може війна скінчитися інакше, як перемогою для нас. Доки життя - писати буду і ждатиму твоїх листів..."

Найкращим підручником є людська пам'ять. Український Національний Музей у Чікаго свято шанує і зберігає історію свого народу. Герої Визвольного руху за незалежність України засвітили вогник у своїй музейній домівці.