-То теж був магазин. Продавали ми спиці, гачки, вовну, нитки, голки-шпильки і купу різних дрібниць для жі-нок, котрі шиють і в'яжуть, тобто, то був магазин для майстринь. Але при-міщення для магазину ми винаймали, а коли закінчився договір оренди, ми мусіли перенестися на нове місце, де справи вже не пішли так добре, і той бізнес ми змушені були закрити. В той час народилася думка про те, щоб десь виїхати і заробити гроші.

Життя покерувало так, що ми ви-їхали до Штатів і, власне, так все й по-чалося.

-Із миття вікон. Ні мови, ні зна-йомств. Очевидно, що починати дове-лося, як і кожному, із чогось малень-кого. Багато чого тоді навчився, зро-зумів, як тут працюється, побачив, як тут живеться, оскільки мили ми вікна у північних передмістях, у багатих будинках. Дуже мені все це подоба-лося...

-Ні, власне, багаті будинки. На по-чатку кожен запитує усіх ново-прибулих: "Ну, і як тобі це все подо-бається?" Я, зрозуміло, казав: "Ну так, дуже мені то все подобається". Але ре-альність, очевидно, була смутнішою, бо мешкав у бейзменті, де, після кожного дощу вибивало каналізацію, так що до свого ліжка я доходив по воді.

Далі запропонували мені працю во-дія, розвозити хліб по магазинах із по-льської пекарні. Там працював я майже рік. Мушу сказати, робота була дуже повчальна. Я вивчив тутешній поль-ський ринок, магазини, гуртовні, пос-тачальників, замовників, клієнтів, око-лиці. Один із магазинів, котрий був на моєму маршруті, то був, власне цей, на Western. Ну і котрогось дня колишній менеджер цього магазину, Іван, за-пропонував мені свою посаду, оскільки він, будучи сам із Болгарії, повертався додому, назавжди. Я був здивований, збитий з пантелику. Але, очевидно, щось він у мені побачив. Зналися ми майже рік, він мав досить часу, аби спостерігати за мною, бо я приїжджав сюди щодня.

Я, взагалі, визнаю той принцип, що яку би роботу ти не робив, чи то миття туалетів, чи директорування у компанії "Кока - Кола", мусиш виконувати її найкраще, як тільки дається. Думаю, лише завдяки цьому так сталося у мо-єму житті. Бо мій заробіток був пос-тійним і не залежав від того, чи я про-дам одну хлібину, чи десять, чи я доїду до того магазину, чи викину той хліб десь по дорозі. Можна було легкова-жити, але я обрав для себе робити навіть ту роботу добре.

Таким чином, менеджер представив мене власникові і той запропонував ме-ні бути у нього новим менеджером. Це було п'ять років тому. З того часу ми працюємо разом. Мали ми і трудні часи між собою, але, на загал, усе внор-мувалося і наша співпраця дає резуль-тати.

-Компанія пана Річарда почалася, власне, з цього магазину в Українській околиці. Згодом інший магазин було відкрито на вулиці Міллуокі, потім ще одни - на Гарлем і Лоренс. Обидва вони значно більші за цей, сучасніші, з ве-ликими паркінгами. Крім того, маємо власний цех, де продукуємо м'ясні ви-роби, власну пекарню, так що ми прак-тично самодостатні, хоча імпортуємо продукти з Польці і також закупляємо товари тут.

-Наразі, цього магазину. Але були півтора року, коли працював менед-жером на Гарлем, потім знову тут зро-билася "дірка", мусів повернутися сю-ди. Все змінюється. У бізнесі ніхто ні з ким не в'яжеться навічно. Працівники приходять і відходять, часом дово-диться працювати за когось. Так на за-гал, то значення не має, великий мага-зин чи малий, чи замовляти одну пачку чи коробку, чи десять, чи керувати тут десятьма особами, чи там п'ятдсятьма, просто може десь різний масштаб роботи, але всюди треба виконувати одні й ті ж обов'язки, проблеми всюди однакові і робота одна.

-Менеджер то і є, так би мовити, власник. Я маю на увазі, за класичними уявленнями про його обов'язки. Тому що власник найняв мене для того, аби він не мусів робити те, що мусить. Це робота від бейзменту до даху, від па-радного входу до чорного виходу на алею. Це означає дбати про магазин, як про будинок. Це означає найняти хо-роших працівників і кожному знайти місце, де він працюватиме найпро-дуктивніше. Вивчити попит і запропо-нувати хороший асортимент. Все, що я роблю, скеровано на те, аби бізнес зростав. Мінімізувати витрати, мак-сималізувати зиск.

Найголовніше, я вважаю, для біз-несу, це бути розташованим у доброму місці. І це найбільша частина успіху. Бо навіть досконале керування не допо-може, якщо магазин започатковано в поганій околиці. Наприклад, відкрити супермаркет без паркінгу немає сенсу. Або заховати його далеко між будинки. Ніхто там не заїде і не буде його шу-кати. Або якщо і знайде, то не матиме де залишити авто.

Якщо говорити власне про цей ма-газин, то тут ситуація дещо інша. Усі наші клієнти мешкають у навколишніх будинках і не мусять їхати до нас автом, тому паркування немає для них такого суттєвого значення, хоча, варто ска-зати, що придалося б трохи більше міс-ця на машини.

Відкриваючи магазин, треба про-аналізувати, чи подібні бізнеси уже тут існують. Якщо так, то як їм ведеться. Тобто визначити, чи є ще вільна еко-номічна ніша, зайнявши яку, можна бу-де дістатися до клієнта з певним про-дуктом.

Інша дуже важлива річ - мати доб-рих працівників, бо це, власне, вони мають контакт із клієнтом. Менеджер може зробити дуже багато, він може працювати ідеально, але якщо той про-дукт буде погано проданий, тобто, якщо пані на делікатесах чи на касі криво по-дивитися на клієнта або нешанобливо йому відповість, то вся моя робота вже не буде мати жодного значення. Клієнт образиться і більше сюди не повер-неться. А ми маємо такий тип бізнесу, де можемо розраховувати тільки на постійного клієнта. Бо дуже рідко той, хто проїжджає повз і бачить новий для себе магазин - затримується у ньому для покупок. Люди люблять ходити до магазину, де знають, що де стоїть, де є той продукт, котрий їм подобається... або подобається касирка... немає зна-чення що - мусить буди в магазині щось таке, що його притягуватиме туди. А зібрати хороший колектив - одне із найскладніших завдань менеджера.

Всі різні, у кожного своя психіка, у всіх різні проблеми, у когось просто поганий день, все це ускладнюється ще й тим, що всі ми тут емігранти і при-їжджаємо сюди в різний час, тобто зна-ходимося на різних стадіях адаптації. Часом люди психологічно роздерті нас-тільки, що із ними неможливо нала-годити жоден контакт. А у нашій роботі дуже важлива власне співпраця.

Є щось таке, як перше враження і перша зустріч очима. Перші секунди обличчям в обличчя. І це має, думаю, найбільше значення. То майже як у коханні. Якщо в першу хвилину між нами щось "заграє", якийсь натяк на по-розуміння, я беру людину до праці. І часом, навіть, я в стані закрити очі на речі, котрі, як я вважаю, мені не пасують у потенційному працівникові, якщо тільки я знаходжу той перший контакт.

Подивимося на це з іншого боку. Ми тут проводимо разом цілий день, тобто значно більше часу, ніж, наприклад, я зі своєю дружиною, чи та дівчина на касі - зі своїм чоловіком. Більше того - ми маємо тут набагато більше кон-фліктних ситуацій, ніж вдома. І вміння домовитися в таких обставинах має суттєве значення.

-Я вже не пам'ятаю, коли наймав до роботи людину з відповідною освітою і досвідом. У 99 випадках люди, котрі приходять сюди працювати, насам-перед, вчаться усього від початку до кінця.

Зважаю, зазвичай, на знання анг-лійської, на зичливість, усміхнене об-личчя, комунікабельність.

Загалом, якихось сталих критеріїв при прийомі на роботу я не маю, бо си-туації занадто різні. Я не можу сказати, що наймаю тільки високих блондинок зі знанням англійської і довгими ногами. Магазин, як на мене, являє собою щось подібне до живого орга-нізму, тут все працює, крутиться, нур-тує, люди приходять і відходять. Часом брак працівників такий, що вибирати не доводиться. А інколи візьмеш людину без особливої надії на те, що вона буде працювати, а потім дивишся, вона навчається, розкручується і почи-нає працювати краще, ніж той, на кого були набагато більші сподівання.

Це так само, як із купівлею будинку. Будинок насправді купується за кілька секунд, коли я його вперше бачу. Хай там на мене чекає табун продавців і ріелтерів, котрі нападуть на мене і бу-дуть розповідати мені про нього купу гарних речей, але хочу я його чи не хочу, я знаю з першої секунди.

Якщо ту статтю прочитає мій бос, то мене, напевно, звільнить. (Сміється)

Гаразд. Тут немає чого приховувати. Напевно, кожен емігрант в Америці тільки про свій бізнес і думає. І я теж не виняток. Думав і не раз. Але мушу сказати, що чим довше я над цим пра-цюю і чим більше граней цього бізнесу пізнаю, то більше задумуюся.

Можна відкрити бізнес, як то ка-жуть, на "вар'ятських паперах", тобто отак, на-ура, нічого не вміючи і не зна-ючи. І буває, такий бізнес вдається і та-ким власникам щастить. Такий бізнес я вже мав у Польщі. Менше знаєш - менше боїшся.

Коли вже починаєш роздумувати, то бачиш, скільки аспектів треба про-аналізувати і скільки обставин взяти до уваги, що просто губишся у тому всьому. Ідея створення власного бізнесу мусить бути зрілою і дорослою.

З іншого боку, дуже залежить від віку особи, котра той бізнес започат-ковує. Молода людина, хай навіть вона не має досвіду, але має запал, здоров'я та енергію, хай навіть їй той бізнес і не вдасться, по-перше, має життєві сили це пережити, по-друге, має час усе вип-равити. Навіть якщо той бізнес, у най-гіршому випадку, збанкротує до нуля і виллється у сім років поганого кредиту, то, якщо власник закладав його у 25 років, то у 30 з лишком він ще може знову спробувати свої сили у бізнесі і починати щось знову будувати. Лю-дина у віці вже не матиме стільки часу, аби виправляти свої помилки.

З іншого боку, кожен бізнес по-требує часу на розвиток. Середня тривалість життя людини, принаймні, у Польщі, становить 65-67 років. Це, власне, і є пенсійний вік. Тобто, бачимо таку картину: людина всеньке життя відпрацювала, закінчує роботу, вихо-дить на пенсію і... помирає. Теоретично виходить так, що чоловік немає навіть часу витратити гроші, які заробляв усе життя.

Людина, котра починає свою спра-ву, мусить поставити собі резонне за-питання, чи то буде бізнес заради біз-несу, чи бізнес заради життя. Тобто, буду я інвестувати гроші, які заробляю, у подальший розвиток справи, чи я вит-рачатиму їх особисто для себе чи для родини. Розвивання бізнесу вимагає чи не стовідсотково присвятити свій час і себе всього справі.

Я знаю це з прикладу свого боса. Завжди "загнаний", ніколи ні на що не має часу, вічно мусить бути в кількох місцях одночасно, рідко коли може собі вирвати день-другий для відпочинку і кудись поїхати. Як би смішно і без-глуздо це не звучало, але людина за ро-ботою просто немає часу витратити зароблені нею гроші. Бо для боса немає початку і закінчення робочого дня, для боса немає уікенду. Він є босом і вночі, і в неділю, і вічно його голова мусить боліти за все. Це ми з вами зняли з себе ввечері фартушки, повісили на цвяшок і пішли додому, і вже більше про працю не думаємо, аж до ранку. Він собі такої розкоші дозволити не може.

У тому ж розумінні треба зважати і на ситуацію, коли бізнес банкрутує. Що стається з нами, з працівниками? Ми втрачаємо роботу. Отримуємо якусь компенсацію. Що стається з нашим бо-сом? Він втрачає ВСЕ.

Так, безумовно. То якесь своєрідне бізнесове шосте відчуття. Я, наприклад, ніколи не замовлю нового продукту, якщо його не побачу. І у цьому плані я собі довіряю. Хоча, немає чого при-ховувати, були на початках випадки, що купував те, чого потім не міг про-дати. Але якщо те відчуття присутнє, то з досвідом починаєш прислухатися до нього все уважніше.

Хоча, думаю, слухати свого клієнта є важливіше, ніж слухати себе. Він просто приходить і питає за потрібними йому продуктами. І якщо ти не можеш йому цього запропонувати, він іде від тебе розчарованим. Але якщо наступ-ного разу докласти трохи зусиль, пошу-кати, дістати те, що йому потрібно, він знову буде щасливим. І не так він того, що отримав те, по що прийшов, а радше від того, що хтось до нього був уваж-ний. Бо так направду, то наше завдання полягає у тому, аби клієнт був щасли-вий від того, що витратив гроші.

Скажімо, піду я і куплю, наприклад, комп'ютер. Добре мене там обслужать, запакують мені його, вивезуть до авта, завантажать. Я його поставлю вдома і буду тішитися, хай навіть витрачу купу грошей. Якщо сервіс злий, якщо мене образять, я його поставлю вдома і не зможу на нього дивитися. А якщо, не дай Боже, щось не так, чи якісь у ньому хиби, чи він подряпаний, то я його точ-но повезу назад.

З іншого боку, якщо я вийшов з ма-газину щасливим, то хай навіть мій комп'ютер і подряпаний, я його пос-тавлю так, аби того не було видно, і все одно буду задоволений. Отака вели-чезна роль обслуги.

-Є така хороша засада - робити те, чого не роблять інші і не робити того, чим усі повально займаються. Тобто, робити усе навпаки. Наприклад, якщо хтось добре продав будинок і всі кину-лися продавати будинки, то для мене це б означало, що я мушу починати бу-динки купувати. Бо якщо ВСІ про-дають, або ВСІ купують, то ціна прав-доподібно падає. Я скористався цим правилом, коли починав свій бізнес у Польщі.

У вісімдесятих роках була тен-денція відкривати універсальні мага-зини, де було б усе. Ідея була така: якщо клієнт не купить того, то купить щось інше, як не цукерки, то шкарпетки, як не шкарпетки, то телевізор. Я вирішив відчинити магазин, де були б товари тільки одного призначення - для в'я-зання і шиття. Всі стукалися в голову, казали, що я хіба збожеволів. А ми за кілька місяців вже мусіли найняти дів-чат, бо обоє з дружиною не встигали обслуговувати клієнтів. Тобто, це прин-цип ламання тенденції. Він нестан-дартний і оригінальний і часто прино-сить успіх.