Уся суть системи управління демократичного суспільства полягає у правах і обов'язках індивіда і контролю за ними з боку суспільства. Суспільство - це ми з вами, а індивіди - від бомжа до президента з усіма його секретаріатами, кумами та підкумниками включно.

У такі енергетично насичені періоди, як кризово-перехідний, в якому перебуває сучасна Україна, права та обов'язки всіх органів влади повинні бути сформульовані максимально чітко і однозначно. Це означає, окрім усього іншого, що жодна з трьох гілок влади не повинна мати права втручатися у роботу всіх інших. А також - мати всю повноту влади в межах своїх повноважень.

Цим вимогам відповідає лише президентська форма правління, у якій посада прем'єра або відсутня, або прем'єр призначається президентом.

Коли на чолі держави та уряду стоїть одна людина і ця людина обирається всенародно, то воля народу здійснюється безпосередньо, владна вертикаль - пряма і максимально ефективна, а вся відповідальність за стан справ у державі може бути покладена на одну чітко визначену особу. У цьому випадку ця особа протистоїть народові і це дає їй чітке усвідомлення незворотності відповідальності.

Відповідальність стимулює продукування адреналіну в крові людини, а адреналін примушує людину працювати до того моменту, доки усі її завдання не виглядатимуть виконаними, принаймні, на "задовільно". Якщо ж людина впоратися зі своїми завданнями не може, то надлишок адреналіну у крові приводить її в паніку і бажання якнайшвидше позбутися непідйомних для неї завдань. Тому "їхні" президенти у випадку непродуктивної роботи ідуть у відставку. Бо кожен президент демократичної країни знає, що його влада закінчиться для нього неприємними наслідками тоді, коли на вулиці вийде тисяч п'ятсот агресивно настроєних співгромадян.

Як один з прикладів соціально-економічного прогресу для України наводиться Південна Корея. У цій країні президенти та олігархи регулярно "сідають" на державні харчі (не тому, звичайно, що вони корумпованіші, ніж українські, а тому, що там демократія), але розвитку країни це тільки сприяє.

Відповідальність президента за доручену йому справу передбачає його право вибирати собі усю вертикаль виконавчої влади. Коли президент призначає прем'єра своєю волею, то він несе усю відповідальність за дії свого підлеглого. Якщо ж прем'єра президенту нав'язує парламент, то притягнути президента до відповідальності неможливо: усі прорахунки будуть списані на недолугий парламент і ще нездалішого прем'єра. Автоматично програмується, і всі ми є цього свідками, конфлікт між двома рівнями виконавчої влади, що само по собі є безглуздям. 90% діяльності уряду і президента у такому випадку спрямовується на подолання одне одного, а не актуальних проблем суспільства.

Отже, ми приходимо до висновку, що у країни може бути лише одна голова. Тут ми маємо вибір між двома моделями: президентською республікою, коли головою виконавчої влади є президент, що може призначати собі прем'єра, а може сам кермувати, та республікою парламентською, коли головну виконавчу посаду обіймає прем'єр, якого обирає парламент чи певна асамблея народних обранців. Принципова різниця між ними полягає у способі обрання - прямому чи представницькому - найвищої посадової особи в державі і, відповідно - підзвітності цієї особи. Різні комбінації парламентсько-президентські чи навпаки не розглядаються тут в силу названих вище причин.

Існує думка, що парламентська форма є демократичнішою, оскільки прем'єр підлягає значно пильнішому контролю з боку кращих представників нації, що убезпечує його від спокуси непрогнозованих рішень. Однак, тут треба зауважити, що це "в них" парламент є середовищем людей морально чистих і законослухняних.

У специфічних умовах сучасної України з її пропорційною системою, коли усі питання, кого вибирати і як вибирати вирішуються грошовими мішками та їхніми власниками, вищий законодавчий орган є якщо не збіговиськом олігархів, то чимось надто до цього подібним.

Принципи, за якими олігархи обирають президентів та прем'єрів, були сформульовані ще у ХІХ столітті, коли один американський магнат на запитання: якого президента нам треба? - відповів: "Вибирайте найдурнішого". Щоб не міг самостійно мислити і забувати, хто його годує.

Чи можемо ми довіряти свою долю такій організації? Тим більше - долю нашої держави і наших дітей? Питання виглядає риторичним, особливо з огляду на ціни "вирішення питань". З цього можна зробити висновок: голову України повинен обирати народ. І наділяти його таким обсягом повноважень, який би не допускав сумнівів у його відповідальності за стан справ у державі.

Можливо, в такому випадку бажаючих бути президентами в Україні і поменшало б.

Парламентська система у "цивілізованих" країнах тримається на політичних традиціях. І традиції ці спонукають своїх прихильників зовсім не до зловживань своїми правами. Неможливо собі уявити, скажімо, найбагатшу людину Німеччини у ролі депутата бундестагу з частотою відвідування засідань раз на рік. Чи скажімо, "перебіжчика" з фракції у фракцію. Не тому, що не можна цього робити, а тому, що там так не прийнято. І це "не прийнято" є сильнішим, ніж будь-які суми у конвертованій валюті.

Політична традиція кожної країни формується і шліфується століттями. Форми правління сучасних "цивілізованих" країн склалися в часи монархій і буржуазних революцій.

При монархії функції суб'єкту влади (суверена) виконує монарх - певна об'єктивна політична особа, народ для якої є сукупністю підданих, а не вільних громадян. Монарха обрати неможливо, він існує поза волею окремих громадян на правах дідичності - спадкоємності влади.

У США у XVIII ст. суб'єктом влади чи не вперше в історії був проголошений народ. Тому в США головою і держави, і уряду є президент, якого обирає загальна більшість. Крім США у 1789 році республікою ("владою народу") стала Франція. Тому там теж править "сильний" президент.

У плані соціально-економічного прогресу у ХІХ столітті суспільство, що складалося з безправних підданих дідичної корони, було утворенням вкрай неефективним порівняно з країнами вільних громадян. Тому в Європі відбулися соціальні катаклізми, результатом яких стало повсюдне перетворення абсолютних монархій у конституційні.

Основою конституційної монархії є конституція, іншими словами - об'єктивне законодавство, що є продуктом діяльності демократично обраного парламенту. При цьому, однак, монарх залишається головою і символом держави, гарантом традицій і суспільного ладу. Зрозуміло, що жодному політику в таких країнах і в голову не прийде ставити пост монарха у якості наступного щабля своєї кар'єри. Окрім усього іншого, монарх є хранителем моральних принципів і завжди може вказати на місце надміру активному "діячеві".

Головою виконавчої влади у такому випадку може бути лише прем'єр, причому обраний не всенародно. Інакше б воля народу у вигляді "всенародно обраного" протистояла дідичному символу держави.

Очевидно, що парламентська форма правління є способом усунення такого протистояння, жертвуванням громадянами певних політичних прав в ім'я історично-традиційного символу державності.

У тих же країнах, де монархій історично не було, або політична традиція ґрунтується на демократичних правах громадян, радше ніж на старовинних традиціях, головами виконавчих влад є президенти.

Деякі винятки є представлені кількома країнами, у яких старі традиційні монархії були знищені соціальними революціями у ХХ столітті, коли структури демократичних суспільств були вже сформовані і усталені, як - Італія та Німеччина. У цих країнах не стали змінювати усю відпрацьовану політичну систему, а просто замінили символічного монарха символічним президентом.

З точки зору політичної ефективності така форма правління виглядає дещо складною і архаїчною, як перебудований під сучасний готель старовинний замок з ровами і баштами. Але головне - її життєздатність базується не на структурі, а на політичній традиції суспільства.

В СРСР роль монарха взяла на себе КПРС.

В Україні такої традиції немає. Тому зовсім незрозуміло для чого нам замість простої, демократичної та ефективної президентської влади вибудовувати химери, основним ефектом яких буде лише можливість перманентного уникнення відповідальності власть імущими.

Парламентська форма правління була б виправдана в Україні, якби у нас існувала стара монархічна традиція, каста "благородної аристократії" з усіма її спадкоємними моральними чеснотами. Але у нас це не тільки не присутнє, але видається наразі генетично чужим нашому національному типу.

Чи можна уявити собі, скажімо, Арні Шварценеггера - губернатора Каліфорнії, що в компанії своїх колег, наче діти в дитячому садку, іде поздоровляти Джорджа Буша з Новим роком під проводом його куми? При тому, що Буш - голова і держави, і уряду наймогутнішої у світі країни.

Хто сьогодні з політично впливових громадян України може служити взірцем національної моральності? Хто з них здатен, скажімо, застрелитися з моральних мотивів?

Гельмут Коль займав пост канцлера ФРН протягом 14 років. Він одержав країну в глибокій економічній кризі, а залишив об'єднаною і процвітаючою. Коли Коль залишив пост канцлера, він мусів виселитися з державного житла у цілком пристойний та охайний будиночок, з прислугою, усе як треба, однак за розмірами скромніший за будь-який "сиротинець" у Нових Безрадичах.

Коль з сім'єю провів у цьому будиночку свої найпродуктивніші роки. Коли він виселявся, ВВП Німеччини складав біля 2 трильйонів у доларовому еквіваленті. 80 мільярдів марок Німеччина "подарувала" Михайлу Горбачову, 80 мільярдів євро щороку перераховує східним областям у вигляді трансферів на розвиток. Але, якщо б "старий Гельмут" попросив би новий уряд передати йому будиночок - ні, не у власність, просто у користування - його б з цього будиночка негайно забрали б дужі санітари у палату з білими стінами.

За часів канцлерства Коля його 24-річний син потрапив у пресу. Ні, він не їздив на контрабандних автах, вартість яких у десятки разів перевищувала зарплату батька. Він не паркувався у пішохідних зонах у центрі Берліна. Він лише порушив правила вуличного руху. За таке в Німеччині не завжди і карають. Але ж це - син канцлера. Моральне обличчя нації! Тому син Коля заплатив за свій штраф сповна, а його батько - всенародно вибачився. Ні політичних мотивів, ні упередженості журналістів німецький канцлер шукати не став.

Звичайно, корупція є і в Німеччині. І Коль теж не святий. Свого часу він одержав аж 7 мільйонів німецьких марок від анонімного прихильника для проведення політичної кампанії. Німецькі закони забороняють використовувати гроші іноземного походження у внутріполітичних баталіях. А як визначити національну приналежність аноніма? Коля попросили "здати" свого друга. "Гельмут" відмовився. "Судіть, - каже, - мене". Цілий рік поліція розбиралася з цією справою, нічого кримінального у ній не знайшла і Коля залишили в спокої.

Президентом Німеччини тоді був Р. фон Вайцзекер, що служив ще у вермахті. Вайцзекер був до того мером Берліна. Але жодному німцеві не прийшло в голову шукати "берлінський клан" у німецькій політиці у часи його президентства.

Після Другої світової війни американська окупаційна адміністрація зробила все можливе, щоб ліквідувати монархію в Японії. Але в останній момент якась мудра голова попередила начальство, що це може мати катастрофічні наслідки. І не лише для японців. Імператора в Японії залишили. Він виступив по радіо, тихим голосом подякував народові за підтримку і висловив особисту думку, що підняти рідну країну з суцільних руїн може лише самовіддана праця кожного на своєму посту.

Уряд Японії відразу ж вирішив працювати по 14 годин на добу без вихідних та відпусток. За якихось двадцять років Японія пройшла шлях століть і стала однією з провідних економічних потуг світу.

Двір королеви англійської витрачає на себе трохи більше засобів, ніж наш Секретаріат Президента. При більш, ніж 2 трильйонах доларів ВВП проти наших 321 мільярдів вони можуть собі таке дозволити. Але не завжди.

У роки Другої Світової війни Англія жила трохи краще, ніж сучасна Україна: бездомних дітей там майже не було і пересічний англієць міг купити собі на свою зарплату не тільки хліб і картоплю. Але економічні проблеми були. Німці тримали Британські острови у блокаді, а всі вільні ресурси забирало воєнне виробництво. Королева Єлизавета ІІ розпорядилася не опалювати палаци і не подавати до столу імпортних товарів. Усю війну так і прожила. Усі шість років. Якби війна протривала довше - жила б так до кінця.

Коли виник дефіцит сировини - наказала віддати в переплавку усі "зайві" прикраси з королівських помість. У тому числі - старі скульптури і паркові загорожі. Тому кожен свідомий англієць висловив своє "фе" радикалам, що після війни заповзялися ліквідувати інститут монархії у Великобританії.

Найвидатніший француз Шарль де Голль пішов у відставку, коли його рейтинг скоротився до 56%. Він вважав, що правити країною може лише людина із всенародною довірою.

Чи є нас такі люди?

Напевно, є. Але проблема в тому, що жоден політик не буде чесним, якщо бути чесним йому невигідно. Якщо прем'єра обирає парламент, то решта українців можуть обирати лише некоронованого монарха, а не демократичного лідера. І цей недороблений монарх зможе творити все, що завгодно, а всю відповідальність "валити" на уряд і парламент. Чи потрібен нам такий паразит за сотні мільйонів гривень?

Якщо парламент обиратиме президента, то головною функцією останнього буде імплементація моральних традицій у політичне життя. Хто і які моральні традиції буде гарантувати в українській реальній політиці? Колишній завскладом - традиції закарпатських бариг?

Щоб бути життєздатним, українське суспільство повинне витворити соціально-економічні структури вищого порядку досконалості, ніж наявні сьогодні у світі. Просте запозичення чужого досвіду чи "впровадження" успішних в інших країнах моделей може привести Україну лише до загибелі.

На жаль, сучасна політична еліта України займається саме тим. Люди, які її утворюють, сформували свої світоглядні засади у часи СРСР. Московський "комунізм" відповідав природнім інстинктам московського етносу і вже тому не міг бути ефективним і прийнятним в Україні. Посилення Москви в "союзі рівноправних республік" неминуче вело до послаблення національних утворень, тому головним гаслом кращих людей суспільства стало національне самоствердження шляхом незалежності та утворення власної держави. І тут українська політична еліта розділилася на два табори.

СРСР був ідеологічним утворенням, в основі якого лежало твердження про універсальну позитивність і ефективність певної соціально-економічної моделі. У цьому сенсі йому як державі, побудованій на соціалістичних засадах, протистояли країни "золотого мільярду", що вважали ідеальним соціально-економічним устроєм ринкову демократію.

Українські дисиденти були переконані у негативності московського комунізму для України. А що політекономічних знань за браком відповідної освіти не вистачило, щоб зрозуміти, що кожен народ повинен жити лише своїм, і нічиїм іншим, життям, і розробити власну, суто українську соціально-економічну модель, то логічною альтернативою московству виступила ринкова демократія.

Ці ідеологічні засади повною мірою перейняло перше покоління політиків національно-патріотичного табору, що в усіх бідах України стало звинувачувати "комуністів" та недостатню рішучість влади у "впровадженні" ринкових стосунків. Мовляв, вся біда в тому, що не все державне майно ще приватизоване, не всі люди ще виїхали за кордон, а ті, що залишилися - ще не всі вимерли. От, коли всі - тоді буде рай і благодать.

Це зумовило орієнтацію консервативної опозиції, представленої донецько-дніпропетровськими кланами, на "традиційні цінності", під якими розуміються культурні надбання радянської епохи у поєднанні з суто ринковим олігархічним капіталізмом, що базується на індивідуальних номенклатурних стосунках з часів СРСР. Зрозуміло, що "есесесерівський" (у народі - "совковий") світогляд не може не ув'язуватися з орієнтацією на Москву як противагу "засиллю західного імперіалізму".

Таким чином оформилися два табори української політичної еліти: прозахідний і промосковський, основна різниця між якими полягає у визначенні ідеологічного господаря, на котрого необхідно орієнтуватися, і від якого варто чекати захисту.

У сфері ж соціально-економічній між обома таборами панує абсолютний консенсус: олігархічний капіталізм. Єдиною проблемою, що їх розділяє, є питання, хто повинен визначати, скільки, чого і кому повинно належати на "приватних" засадах. Інших інтересів у політиці ця категорія "державотворців" у силу свого дилетантизму та вражаюче низького загальнокультурного рівня виплекати просто не здатна.

Питання розподілу власності розділяє обидва табори і робить їх непримиренними ворогами, що вони штучно переносять на українське суспільство в цілому. Однак, подібного розколу в суспільстві не існує з тієї простої причини, що політичні інтереси звичайних громадян не є антагоністичними, а протистояння політиків не відображає їхніх надій і прагнень, тому мало кого цікавить у повсякденному житті. Немає вождя і немає народного гніву. Необхідно констатувати, що станом на сьогоднішній день в Україні не існує ні власної соціотворчої ідеології, ані політичної сили, що базувала б свої заміри виключно на українських національних інтересах. Тому "демократичні" вибори владної верхівки в Україні в реальності є нічим іншим, як "проривом" найенергійніших та безпринципних ділків до можливостей управління національними багатствами у власних інтересах. За цю можливість вони платять своєму електорату частиною "дерибану". Боротьба регіональних "армій" зі своїми маршалами та рядовими за присвоєння недокраденого національного багатства. Саме це сьогодні є основним чинником поділу України на Захід і Схід.

Тому завдання створення української аристократії, тобто, касти професійних державників автоматично перекладається на молоде покоління українських політиків, що, з одного боку, мають змогу одержати сьогодні фундаментальні знання у своїй професійній сфері і на цій основі формувати власну думку та систему цінностей, а з іншого - сформувалися від самого початку як громадяни держави Україна і відповідно себе самоусвідомлюють, розглядаючи і Захід, і Схід у кращому випадку як політичних партнерів, а не господарів. А головне - більшість з них навчилися самостійно заробляти свої гроші і тому знають справжню ціну речей, що позбавляє їх тваринної жадоби до позбавленого всякого здорового глузду матеріального накопичення, властивого колишнім "совкам".

Саме на молодих українських політиків історія покладає ключове завдання сьогодення: формування в українській політиці державницького середовища, тобто, встановлення у середовищі нашої політичної еліти таких правил гри і такої загальної атмосфери, що не допускали б проникнення туди випадкових людей і гарантували б зацікавленість кожного державного службовця виключно інтересами Української держави. Проте, відбутися цей процес може лише під контролем народу, що дихатиме в спину недобросовісним політикам.

Якщо звернутися до нашого історичного досвіду, то для українців завжди було традиційним пряме народовладдя, що остаточно сформулювалося у XVII столітті у вигляді гетьманської форми правління. При гетьманщині гетьман - голова держави, повноваження якого можна порівняти з повноваженнями дуже сильного президента, обирається всенародно (у тодішніх історичних реаліях - усіма повноправними громадянами) і керує діяльністю писаря (приблизна відповідність прем'єра, державного секретаря чи канцлера), отамана (військовий міністр) і т. п. відповідальних осіб.

За переконаннями українських національно свідомих політологів американська та французька демократичні моделі походять з Конституції Пилипа Орлика, а та, в свою чергу - з Гадяцьких угод Івана Виговського. Деякий сенс у цих переконаннях таки є, але головне не це, а те, що українська гетьманська модель більше як триста років тому вже була не просто красивою ідеєю, а апробованою реальністю системою управління, органічно властивою нашій ментальності демократичною відповіддю на абсолютистські традиції тих часів.

В історії України було кілька більш-менш успішних у політичному та соціально-економічному плані періодів, коли нею правили одноосібні гетьмани. І було кілька цілком ганебних сторінок, коли виконавчу владу на себе перебирали парламенти і призначені ними "свише" особи.

Якщо розглянути проблему вибору форми правління з точки зору її можливості переростання у диктатуру, то треба зауважити, що Гітлер був канцлером, призначеним президентом. Ленін, Сталін та Хрущов деякі періоди свого життя займали пости голів Раднаркому (пізніше - Ради Міністрів), тобто, прем'єр-міністрів. Мусоліні виріс в парламентській системі, так само, як японські мілітаристи тридцятих років минулого століття. Піночет створив президентську форму демократії (Чілі є сьогодні економічно найрозвинутішою країною Латинської Америки), але прийшов до влади на багнетах.

Серед американських президентів найбільшими диктаторами були Джордж Вашингтон, Авраам Лінкольн та Франклін Делано Рузвельт. У французів - Шарль де Голль.

Демократично призначений "прем'єр-міністр" (канцлер) Гітлер готовий був пожертвувати усім німецьким народом, а дідичний імператор Хірохіто - пожертвувати собою першим в ім'я народу свого.

Чи можна стверджувати, що сильний президент є загрозою для демократії?

Реальність переконує в протилежному - імпотентний президент може правити лише в країні олігархів, а сильний президент є символом демократії. А основа демократії лежить у тих кількох сотнях тисяч агресивно настроєних людей, що готові заради її принципів змести будь-якого президента чи диктатора.

Помаранчева революція довела, що в нас такі люди є. То чи варто сумніватися в тому, що ми зможемо проконтролювати і найсильнішого президента?