У листопаді минулого року Світовий конгрес українців, уже без того прикметника "вільних", відсвяткував своє сорокаліття. Головне досягнення СКУ за час своєї діяльності - відновлення української державності 1991 року. Це була перемога нашого народу, розбудженого Народним рухом України, який під гаслом боротьби за перебудову виступив проти всевладдя комуністичної партії та русифікаційної політики червоної Москви і створив атмосферу, в якій неухильно, під історичними актами, стали розвал СРСР та постання незалежної України. Я думаю, що політична дозрілість ініціаторів створення СКВУ була обумовлена тими обставинами, які відбувалися в нас. Згадаймо, як ми читали літературу і яка то була література тих років, що приходила до нас звідти. Це була Україна і українська політика Москви Мирослава Прокопа, сучасна література в УРСР Івана Кошелівця, "Розстріляне відродження" Юрія Лавриненка і Богдана Кравціва, номери журналу "Сучасність". Саме ці видання були конфісковані в арештованих українських інтелектуалів, яким судилося відіграти видатну роль в боротьбі за нашу державність. 1967 року в тюрмі сиділи Ярослав Гевриш, Іван Гель, брати Горині, Опанас Заливаха, Мирослава Зваричевська, Дмитро Іваненко, Святослав Караванський, Євгенія Кузнєцова, Михайло Масютко, Михайло Осадчий, Іван Русин, Мефодій Чубатий, Анатолій Шевчук. Це були не тільки письменники та інтелектуали, а також інженери. Це була книжка "Лихо з розуму" Вячеслава Чорновола, яка була перевидана завдяки нашій діаспорі багатьма мовами і давала правдиву інформацію про дисидентський рух в Україні. Українці вільного світу повинні були реагувати на події в Україні і вони зробили це, закликавши до єдності свої роздріблені сили і сталося чудо: українці, здатні до об'єднання в неволі, а на свободі схильні до виплоджування гетьманів і нескінченних міжусобиць, об'єдналися.

На правителів Москви та її слухняний уряд у Києві поява СКВУ подіяла як на биків червона плахта. Світова організація українців в державах нового поселення має своїх представників в парламентах та урядах, своїх учених, мистців та бізнесменів, високе становище в освітній і правничій, фінансовій і військовій сферах. Володіють немалою нерухомістю в містах і великими грунтами біля фермерських садиб. Мають свої храми, Народні доми, школи, наукові заклади, музеї, бібліотеки, видавництва, газети, журнали. Така організація, здогадувалися кремлівські ідеологи, матиме вплив на міжнародні політичні установи і взагалі на західний світ. І вони не помилилися.

Найважливіше тут треба було б згадати, що звернення СКВУ до українського народу та до ООН дуже насторожило радянських вождів, тим більше, що українці при ООН відкрили своє інформаційне бюро. За прикладом українців такі інформаційні установи при ООН організували представники поневолених прибалтійських народів і білорусів. СКВУ згуртував навколо себе політичні антирадянські сили інших народів і в тому числі росіян. Варто також зазначити, що Конгрес не прийняв жодної політичної односторонності. І все те, що радянська публіцистика трактувала як непримиренну боротьбу всередині СКВУ, мусіло бути і було дискусією, яка не розвалила Конгрес, а навпаки зміцнила і утримувала його діяльність.

За роки існування незалежної України, і великою мірою завдяки СКВУ і його президентові Аскольдові Лозинському, організація поширила свою діяльність і в самій Україні, особливо на зрусифіковані регіони, і на всі частини Божого суходолу, де живуть українські громади. Наша держава сьогодні переживає трудні часи. Настала доба загострення боротьби між політичними силами національно-демократичного спрямування і силами, зорієнтованими на єдиний економічний, а фактично єдиномовний та єдиноінформаційний простір України і Росії. Помаранчева революція розбудила національний дух у широкої маси українського народу, засвідчила незворотність його державного розвитку, але плоди цієї революції не дісталися нам через високі амбіції лідерів Майдану. Ми сьогодні наново переживаємо такий, начебто передреволюційний момент. Бо все, що ми говорили зі сцени Майдану, залишилося за дужками нашого життя. Ми знову й знову починаємо все спочатку. Як пояснити те, що Верховна Рада й донині не може налагодити нормальної роботи. Що немає голосів ні з одного, ні з другого боку, щоби вирішувати найважливіші питання. В Україні зараз 37 козацьких організацій, у нас 4 патріархи, сім націоналістичних організацій, у нас релігійних організацій до чорта! Ми розбилися на групки і підгрупки. Але якщо ми хочемо щось зробити для нашої діаспори, для тієї України зарубіжної, то маємо насамперед показати, що ми тут робимо, які ми тут українці.

Не можу промовчати і про наступне. Нещодавно я повернувся з Кіровограду. Я вже не кажу про те, що Кіровоград за цих сімнадцять років повинен був бути давно перейменований і названий на честь трьох братів Тобілевичів- це їхнє місто, а не місто Кірова. Ми приїхали з Віктором Ющенком відзначати акції Голодомору 1932-33 років. І ми їх відзначали біля... пам'ятника Леніну, тобто за два кроки від того залу, де ми сиділи, Ленін стояв і сміявся з нас. За других два кроки стояв Кіров і витирав кров зі своїх пролетарських чобіт. А далі ми сиділи на вулицях Дзержинського, Орджонікідзе, Леніна, Маркса. Жодної вулиці у місті не перейменовано, а ми говоримо про геноцид. А хіба сьогодні не йде духовний геноцид українського народу, коли він живе у цих містах. Це ми нічого не зробили. І ми в тому винні. Я не буду показувати на уряд, бо коли ми починали Рух і Товаристо української мови, ми не питалися, що скаже Ленін у Львові, ми виходили і робили свою справу, а де сьогодні ці люди? Що з нами сталося? Ми поржавіли? Ось відбулися вибори 30 вересня і що це були за вибори? Це були вибори одні за українську мову, інші проти. І от ми здобули невеличку перемогу, але бачимо, як вона втікає з наших рук. Мовне питання болісне, складне, спекулятивне, але доки українська влада не діятиме рішуче в дусі Конституції, яка визнає українську мову державною, доти русифікація України не припиниться. Чому ми не підвищили зарплату для вчителів української мови та української історії на півдні та сході України, як це робила царська Росія, яка платила за "обрусєніє края"? Ми повинні так само щось робити в цьому напрямку, щоб тим нещасним нашим вчителькам у Донецьку і Криму показати, що ми пам'ятаємо про них.

Я не можу про це все говорити спокійно. Болить! Але я вірю в те, що світове українство і особливо СКУ буде активніше працювати для того, щоб зберегти українську національну ідентичність у всіх країнах, де живуть українці. Але це словами і закликами не зробиться.

Нещодавно я побував з нашим Президентом в Казахстані. Українці просять - побудуйте нам в Астані українську школу. Тут є дві державні україномовні школи, я був там, але це маленькі клітки. Президент правильно сказав: "Дайте список батьків, список дітей і ми побудуємо". А то було таке, що будували, а списку то немає. У Росії українці бояться бути українцями і не віддають своїх дітей до українських шкіл, бо виженуть завтра з роботи. І це ще найменше покарання. Але є держави, де ми могли б мати свої гімназії і школи.

Мене, як голову УВКР тривожить таке питання, що ми не привчаємо світове українство до Києва, як до столиці всього українства. Я вже звертався до Генерального секретаря СКУ і говорив, що організація повинна мати в Києві свій офіс паралельно з УВКР. Я хотів би, щоб вони були біля нас, щоб ми вчилися в них, а вони вчилися у нас. Ми мусимо працювати вже як державна нація і я вірю в це, бо знаю, що українство неможливо вбити і ніхто не вб'є, але будуть нас тримати московські попи і московські прислужники та різні зрадники у болоті ще десятки років, бо їм здається, що вони можуть нас повернути назад. А ми назад не повернемося.

Перебуваючи у Львові, думками був не тут, а думав про Харків, про Донецьк, про Одесу. І тому перша моя пропозиція до нашої резолюції, яку там готували, звучить так: "Конгрес звертається до прем'єр-міністра України Юлії Тимошенко з проханням внести до бюджету України наступного, і взагалі наступних років, кошти на організацію та діяльність у Харкові, Одесі та Донецьку, при університетах названих міст, Міжнародних інститутів, які працюватимуть з українською діаспорою в галузях освіти, культури та економічних зв'язків за прикладом Міжнародного інституту при Національному університетові "Львівська політехніка". Якщо ми хочемо справді зробити крок вперед у розвитку світового українства і нашої державності, то ми повинні аналогічні конференції та конгреси проводити в тих областях України, де це є значно потрібніше.

Нещодавно у Донецьку ми проводили СКУ і там комуністи виставили проти нас восьмикласників з однієї школи, які стояли і кричали: "Геть Світовий конгрес з Донецька". Я вийшов до цих дітей і питаюся їх: "А ви чули про такого поета (набрався зухвалості і називаю своє прізвище)"? А вони у відповідь: "Аякже. Ми вивчаємо його у 8 класі". Я сказав: "Я вас прошу - ідіть додому, а ці червоні прапори віднесіть в комуністичні організації, які вам їх дали". Діти стояли розгублені й не знали що робити. Тому ми повинні пам'ятати, що Україна не звільнилася до кінця від того геноциду, від того переслідування, від тої зарази від якої ми не можемо звільнитися, бо ми так довго були в неволі, що бути абсолютно вільними тепер на свободі не можемо і не вміємо. Не вміємо, тому що хапаємося за все, а не виконуємо найголовнішого - не визначаємо, що сьогодні є для нашої держави і для діаспори найголовніше.

Практично нічого. Нещодавно я був у Міністерстві закордонних справ, де засідала національна комісія з питань закордонного українця. Коли почав знайомитися питанням закордонного українця і побачив, що є таке посвідчення, то відразу почав питати, що цей документ означає для його власника. Виявляється, нічого не означає. У посвідченні написано, що цей чоловік за походженням є українцем, належить до закордонного українства, але що ця книжка може дати цьому чоловікові? Ви можете його на кордоні показати при перетині, але це тільки забере час у прикордонника. Тому я пропонував на цьому Конгресі ще й такий запис зробити до нашої резолюції: "Конгрес звертається до Президента України Віктора Ющенка з просьбою виступити у поданні законодавчої ініціативи з метою встановлення закону про право для власників цього посвідчення на безкоштовне навчання у ВНЗ України та на пільги у візовому та медичному обслуговуванні у консульських та медичних установах України. На комісії ми будемо розглядати цю пропозицію, бо я вже її і там висловив. І нарешті. Для мене було великою несподіванкою, коли я недавно був у Канаді і дізнався, що італійська громада в цій країні, яка нараховує більше мільйона, має право обирати від своєї громади до парламенту Італії своїх представників. І чому б нам, українцям, які так потребують сьогодні діяльності єдиного організму українства світу не піти тим же шляхом. Тому пропоную текст: "зважаючи на те, що сьогодні за кордонами України живе двадцять мільйонів українців, Конгрес звертається до Президента України з просьбою прийняти Закон про права української діаспори обирати до українського парламенту від громадян різних країн, а також громадян України, які працюють за кордоном, по одній особі від східної, західної (Канада, США, південна Америка, Австралія) та середземноморської європейської групи країн. Ми у Верховній Раді маємо комісії, які там займаються діаспорою, однак ці люди так далеко від нинішнього розуміння життя в різних країнах, що вони фактично і нічого не роблять. У парламенті комісією роботи і зв'язків з діаспорою мали б керувати представники діаспори. Якщо ми дамо власникам цієї книжки право безкоштовного навчання в Україні, тоді молодь зарубіжна прийде і буде просити цю книжку.

Ви напевно знаєте як українські письменники Іван Франко, Василь Стефаник та інші перестраждали той час, коли наші галицькі селяни сідали на шіфи і їхали до Канади та Америки. Як ми страждали тоді і як переживали, що віддаємо величезну частину своєї нації кудись у прірву, у невідомий світ. Ця трагедія обернулася для України тим, що ми сьогодні фактично намагаємося показати, скільки для української державності зробили діти і онуки тих людей, які виїхали тоді зі своєї землі. Вони попрощалися з рідною землею, з Біблією і Кобзарем. Я не закликаю вертатися в Україну. Мають вернутися ті, які втратили родину, які хочуть тут померти, але мають дістати вищу освіту в університетах Риму, Лісабону чи Афін. Мають українські діти стати носіями української культури. За одинадцять років нашого життя в Іспанії, Португалії чи Греції ми не видали жодної книжки українського класика мовою того народу, серед якого живемо. Як про нас можуть думати ті люди, коли ми цього не робимо. Ми маємо кошти, але ми цього не робимо. Ми не купили землі, ми не побудували церков, а винаймаємо костели. Ми приїхали ніби на тимчасово. Я там був і знаю - багато не вернеться і я хотів би, щоб вони сто років там були, щоб вони ридали за Україною так, як ридали мої родичі й діди в Канаді та Америці, і так щоб вони ставали закордонною силою української держави. Мене критикують за це, - я хочу щоб вернулися, - але я хотів би, щоб ця ситуація, у яку ми сьогодні потрапили, щоб вона попрацювала на Україну, український народ і нашу державу.