Єпископам будь-якого народу належить знати першого серед них...

34-те Правило Апостолів

 

Відшуміли урочистості з нагоди 1020-ліття Хрещення Русі. Інші новини заполонили сторінки та ефірні хвилини ЗМІ. Вщух несамовитий гамір думок, заяв, оцінок, демонстрацій. Вляглася шалена інформаційна курява, піднята з нагоди цієї дати не тільки в Україні. От якраз тепер є нагода спокійно, зважено, об'єктивно розібратися не тільки у тому, що і як відбувалося цими святковими днями, але і подумати над проблемами, які гострими рифами проступають у церковному житті України.

Я далекий від будь-яких категоричних оцінок чи пропозицій. Церковні проблеми мусять залагодити самі українські церкви - їх ієрархи, передусім. Позиції та зусилля духовенства, вірних усіх церков, держави і, зрештою, усієї громадськості можуть ці процеси прискорити, чи загальмувати. Та довести їх до логічного фіналу - створення єдиної помісної Української Церкви з її найвищим, визнаним Православною спільнотою світу, ієрархом, що постійно живе і здійснює свою високу духовну місію у Києві - необхідно. Святкування 1020-ліття Хрещення Русі показало, що сьогодні повною мірою це не тільки не здійснено, але і, на превеликий жаль, з ряду причин є неможливим.

Ось з такою щільністю вулиці Києва були прикрашені біг-бордами з Президентом Ющенком та Патріархом Варфоломієм

У кінці липня на це свято в Україні зібралися і перебували недалеко один від одного чотири православних Патріархи, один український митрополит, один український кардинал - і це не рахуючи багатьох глав та представників інших помісних церков світу.

А хто був фігурою № 1 на цьому святі? Який ієрарх повною мірою у ці дні уособлював усю Українську Церкву, а не її окрему частину? Чи знає увесь, без винятку, український єпископат першого серед них, як це встановлюють священні Правила Апостолів? У пошуках відповіді на ці складні питання починаєш розуміти, що через проблему Українського Патріарха, як такого, висвічуються усі інші непрості проблеми становлення єдиної помісної Української Церкви.

Отож запрошую читачів до спільних роздумів.

 

Історична дата як нагода

Надзвичайну активність напередодні свята Хрещення та під час урочистостей продемонстрував Президент України Віктор Ющенко. Президентський графік у ті дні був повністю зорієнтований на графік святкових заходів. Вселенському Патріарху Варфоломію І було влаштовано такі почесті, які надаються далеко не кожному главі провідної світової держави. Для порівняння скажу, що кількість служивих, задіяних у заходах безпеки, вдвічі переважала склад тих, хто контролював безпеку під час недавнього візиту в Україну Президента США Буша, не кажучи вже про липневий візит до нас канцлера ФРН фрау А. Меркель - і сягала декількох тисяч осіб. Киян офіційно просили не виходити на свої балкони та не виглядати з вікон під час численних проїздів по місту кортежу Патріарха Варфоломія І. А вже біг-бордів, на яких були зображені Ющенко з Варфоломієм І, важко було й порахувати - вони були на кожному кроці.

Надзвичайно підкреслені увага та шанобливість до Вселенського Патріарха були такими явними, що здавалися демонстративними. І цю демонстрацію одразу ж віднесла на свій рахунок Москва. З Білокам'яної прозвучали вельми незадоволені заяви про те, що Президент України неприпустимо втручається у церковні справи, що гарячий прийом Патріарху Варфоломію І разюче контрастує з холодним прийомом, який українська влада та особисто Президент Ющенко влаштували Главі Російської Православної Церкви (РПЦ) Патріарху Алексію ІІ . У повний голос заговорили про те, що своєю державною супершанобливістю Ющенко хоче схилити Вселенського Патріарха до канонічного визнання УПЦ КП і навіть цей акт має, начебто, відбутися на самому святі.

Побоювання РПЦ щодо такого розвитку подій було таким сильним, що, за деякими даними, Глава РПЦ Патріарх Алексій ІІ розіслав прохання не приїжджати до Києва главам інших помісних церков світу. Чи внаслідок цього, чи ні, але деякі ієрархи православних церков таки не прибули до Києва. У тому числі - підкреслю - не прибув жоден інший Патріарх, окрім двох вищезгаданих. Вдумайтеся - 12 з 15-ти світових помісних Православних церков прислали своїх представників, але особисто самі їх першоієрархи були у Києві відсутніми. Дехто в Україні, бажаючи згладити враження, пропонував врахувати похилий вік багатьох з них, як поважну причину неприїзду.

Сам же Алексій ІІ приїхав, але не одразу 25 липня, як Патріарх Варфоломій та інші делегації. Його запізнення якось особливо не обговорювалося, хоча уважний погляд на графік святкових заходів з повною ясністю показує причину запізнення московського ієрарха - Глава РПЦ прибув в аеропорт «Бориспіль» якраз тоді, коли Вселенський Патріарх в присутності Президента України, зарубіжного та українського духовенства під стінами Михайлівського Золотоверхого собору біля пам'ятного знаку відслужив поминальну службу жертвам Голодомору. От на такому дійстві Патріарх Алексій ІІ не хотів бути принципово, оскільки повністю поділяє загальну позицію офіційної Росії - голод, мовляв, був, а Голодомору як геноциду українського народу, не було.

Кожен з головних осіб цих святкових днів прагнув не тільки відзначити річницю Хрещення, але і, судячи з усього, використати її у своїх цілях. Яких саме - давайте розбиратися.

 

Трикутник Константинополь - Київ - Москва в історико-релігійному вимірі

Святий Рівноапостольний Князь Володимир-Хреститель сьогодні з круч Володимирської гірки цілодобово вдивляється на Дніпро, пильнуючи, чи не прямують до Києва якісь нехристи, чи вороги святої Віри та Київської Русі-України. Своїм хрестом він осіняє сьогодення та минуле. А у цьому минулому існує легенда, що обрав Київський князь Володимир християнство, начебто, за пишний, яскравий обряд та милозвучний спів богослужінь. Легенда ця настільки гарна, наскільки, смію сказати, й наївна.

Цими біг-бордами прихильники УПЦ вітали московського гостя-господаря

По-перше, державну релігію не обирають за суто естетичними критеріями. Релігія для будь якої влади і владоможця - це, окрім іншого, засіб морально-психологічного, духовного контролю над своїми підданими. А, по-друге, пам'ятаючи про запозичення християнства з Візантії, чомусь забувають, що термін «візантійський» впродовж століть був синонімом хитрощів, витонченого інтриганства, політичної лицемірності. Ось таким забудькам нагадаю, що могутня тоді Візантійська імперія у ІХ-Х століттях використовувала християнство, як надзвичайно ефективний засіб розповсюдити свій вплив на сусідні, особливо, так звані «варварські» народи. Такими у той час вважала християнська Візантія, і язичників-русичів.

Відчувши на собі під час облоги Константинополя у 907 році міцні лещата воїнів князя Олега, візантійці зрозуміли, що цю могутню сусідню країну потрібно мати не у ворогах, а у спільниках. Уклавши з Руссю торгову угоду, вони стали активно засилати до русичів своїх християнських місіонерів. Почавши з особистого прийняття християнства княгинею Ольгою, вони закінчили тим, що переконали князя Володимира оголосити християнство державною релігією Русі. Візантійський імператор Василь ІІ не пошкодував задля цього й сестри Ганни, віддавши її за Київського князя, що сприяло союзницьким відносинам обох країн.

До цього періоду язичницька Рідновіра дозволяла русичам молитися своїм богам і ні перед якими закордонними ієрархами не кланятися. Після прийняття християнства у добровільно-примусовому стилі, який відтоді став улюбленим стилем на широких просторах Русі та похідних від неї держав, уперше Русь стала під духовну руку іноземців, а саме візантійців. Звичайно, християнство відіграло видатну роль в об'єднанні розрізнених слов'янських племен Давньої Русі в один народ. Воно стало могутнім засобом розвитку духовності народу, його моралі та світогляду. Наголошу - християнство збагатило і розвинуло народ Русі, продовжує це робити і сьогодні..

Але об'єктивність вимагає вказати і на те, що з того часу давньоруські священослужителі, а через них і вірні почали підпорядковуватися і підкорятися ієрархам, які сиділи далеко від Києва. А це закінчувалося не лише церковним, але і політико-психологічним підкоренням, особливо з часів, коли Київ потрапив «під руку» Москви.

На Русі після Хрещення було проголошено створення Київської митрополії, організувалася митрополича кафедра, а найвищий керівник першого та наступних Київських Митрополитів мешкав у Константинополі та звався Вселенським Патріархом.. Важливо підкреслити, що з моменту утворення і протягом декількох століть Київська Митрополія напряму підпорядковувалася Вселенському Патріархату. Як добре знають читачі, ні Московського патріархату, ні самої Москви тоді ще просто не існувало. Та російських церковних діячів це абсолютно не бентежить.

Підкреслю таку деталь. Під час святкування 1020-ліття Хрещення по всьому Києву були розвішані транспаранти, що Україна є спадкоємницею Русі. З Москви зазвучали сердиті голоси і категоричні застороги «не приватизувати спільне минуле». Але сьогодні в історичних працях РПЦ ви можете прочитати наступне: «Русская Православная Церковь имеет более чем тысячелетнюю историю... это подготовило величайшие события в истории русского народа - крещение князя Владимира и в 988 году Крещение Руси. Русская Церковь в домонгольский период своей истории была одной из митрополий Константинопольского Патриархата».

Вселенський Патріарх Варфоломій І у Києві спирається на патріарший посох, носити якого здавна є патріаршим привілеєм

Отож, РПЦ у дусі російської офіційної історіографії вважає, що за Володимира у Києві жив народ не руський, а русский, тобто, російський, а Київська Митрополія Х століття була, звісно, також «русской». То, дійсно, хіба дозволено Києву привласнювати історію, яка відбувалася на київських землях, якщо це вже давним-давно і впевнено здійснила Москва? Відомо, що першими Київськими митрополитами були греки, тому й віру у народі звали «грецькою». Отож, Іларіон, котрий першим з негреків був 1051 року Собором єпископів Русі обраний на посаду Київського митрополіта, в історії РПЦ вважається не русичем, а «русским».

Що стосується інших релігійних святинь Русі - і Києво-Печерської, і навіть Почаївської лаври, яка знаходиться на Хмельниччині, то в РПЦ це трактують так: «В ХIII веке было положено начало Почаевской Лавре. Эта обитель и ее игумен преподобный Иов многое сделали для утверждения Православия в западнорусских землях». Отож, з точки зору РПЦ, на землях давньої та середньовічної Русі все було «русским», чи «западнорусским», а українському місця нема ніде - навіть на Поділлі, не кажучи вже про Київ. Мешканці Хмельниччини дуже здивувалися б, дізнавшись, що вони, виявляється, не українці, а «западнорусские». Отже, хто приватизує історію і як саме її трактує? Питання риторичне.

Але повернемося до становлення Християнської Церкви на давньоруських землях. Через два століття після прийняття Християнства Митрополичу кафедру було спочатку вивезено з окупованого ординцями Києва у 1239 році, а згодом остаточно перенесено до Москви. 15 грудня 1448 року, в умовах розорення завойовниками Києва, Москва оголосила про свою автокефалію. Першого власного митрополита, який, тим не менше, величався «Митрополит Київський і всієї Русі» Москва обрала без згоди Вселенського патріархату. Чи був він тоді канонічним? У 1598 році Москва здобула у Вселенського патріарха Діонісія ІV статус Патріархату - як стверджують, за двісті червінців та 30 соболів - п'ятого за чергою у світі, хоча претендувала на третій за значимістю. Перший московський Патріарх Іов своєю канонічною територією вважав «усю Русь», що означало включення до Московського князівства й історичних земель Київської Русі. Усі наступні російські патріархи вважали так само.

Тож і не дивно, що глава РПЦ Патріарх Алексій ІІ підкреслив, що прибув до Києва не у гості, а «додому», тобто на свою канонічну територію. Цим самим він офіційно підтвердив, що там, де в Україні є володіння УПЦ, там є територія російського церковного панування і не митрополит Володимир, а Патріарх Алексій є там вищим господарем..

 

Наскільки Вселенським є Константинопольський патріарх?

Щоб точніше уяснити собі, ким є сьогодні у Православ'ї Вселенський Патріарх Варфоломій І, що прибув до Києва на свято, згадаймо історію Вселенського патріархату.

Він виник після перенесення столиці Римської імперії до Константинополя і рішення імператора Костянтина у 324 році зробити християнство державною релігією Візантійської імперії. Своїм засновником цей Патріархат вважає Апостола Андрія - того самого, що на Київських схилах прорік будущину Києва - а серед видатних його єпископів знаходимо Отців Церкви Григорія Богослова та Іоанна Златоуста. Константинопольський патріархат у Православ'ї вивищився серед чотирьох найдавніших Патріархатів - долучимо до списку ще Олександрійський, Антиохійський та Єрусалимський. За минулі століття до четвірки найдавніших долучені ще 5 канонічних Патріархатів - Московський, Грузинський, Сербський, Румунський, Болгарський. Зазначу, що Московський виник аж через 1138 років після Константинопольського

Сам титул «Патріарх», як глава помісної Церкви, було введено до вжитку рішенням ІV Вселенського (Халкедонського) Собору у 451 році.

Особливо пишається Константинопольський патріархат визначенням Другого Вселенського Собору (381 рік), який третім правилом записав: «Константинопольський єпископ нехай має перевагу честі після Римського єпископа, тому що місто це є новим Римом». Це правило не додавало Константинопольському єпископу влади, його навіть не було виведено з-під ієрархічної залежності від свого митрополита - єпископа Іраклійського. Але, як твердить сучасна реклама, жага ніщо, імідж - все. З того часу авторитет і престиж Константинопольської кафедри став стрімко зростати, що й дозволило врешті-решт наректи цей Патріархат Вселенським.

Святіший Патріарх Філарет

«Другому Риму» вже не одне століття протистоїть Москва, як «Третій Рим» з претензією очолити світове Православ'я. Ось і під час святкувань у Києві доводилося не раз чути зневажливі нотки щодо Вселенського Патріарха, у тому числі й від деяких запопадливих наших співвітчизників. Так, редактор «Новой николаевской газеты» В. Чіченін заявив, цитую мовою оригіналу: «Московський православный патриархат во главе с Патриархом Всея Руси Алексием Вторым сегодня является гораздо более масштабной и по территориям и по количеству прихожан ветвью православия, чем вселенская православная церковь...». На що один з читачів, також, до речі, російськомовний, без особливих церемоній рубонув йому : "Вселенская церковь - это все каноничные православные церкви мира, а не Константинопольский патриархат. Стыдно, Чиченин, не знать элементарного. Не пишите на темы, в которых ничего не понимаете, вы же пожилой человек, должны заботиться о добром имени».

Сьогоднішній Вселенський Патріарх Варфоломій І дипломатичніше, але чітко визначає свою роль: «У нас є привілей бути старшим братом у світовій православній церкві. Константинопольський патріарх представляє у світі Православ'я, є його виразником і несе за нього історичну, канонічну і теологічну відповідальність. Прерогативою Вселенського патріарха є координація роботи світового православ'я».

Звичайно, в ісламському Стамбулі, як нині називається Константинополь, православному лідеру, оточеному мусульманським середовищем, важко. Його постійно прагнуть обмежити і невелика резиденція Вселенського Патріарха у стамбульському кварталі Фанар нагадує фортецю, яка вперто прагне вистояти, знаходячись уже не одне століття у круговій обороні. Турецька влада називає патріарха «грецьким», категорично відмітаючи його Вселенськість, чим відверто тішить недоброзичливців ієрарха.

Тим часом, 67-річний Архієпископ Константинополя, Нового Риму, і Вселенський Патріарх (таким є повний титул Константинопольських патріархів) Варфоломій І (у миру Деметріос Архонтоніс, син грека-перукаря з острівного села Агіоя Теодорія) уже 17 років обіймає цю найвищу у світовому Православ'ї посаду. В юності, як громадянин Туреччини, відслужив у турецькій армії, потім довгі роки вчився та ніс церковну службу. Володіє сімома мовами, навчався у декількох престижних навчальних закладах Швейцарії, Мюніха, у тому числі і у Папському Східному інституті Григоріанського Римського університету. Досконало знає канонічне право Православ'я, захистив дисертацію з цих питань, багато друкується. Саме тому його позиція щодо канонічних суперечок в українському Православ'ї ґрунтується не тільки на дипломатичній обережності, але і глибокій фаховій компетентності.

Вселенська Православна Церква історично склалася і сьогодні існує як сукупність канонічно визнаних помісних церков. Кожна автокефальна (незалежна) православна Церква є у той же час частиною Вселенської Православної Церкви. Сьогодні у світі їх 15, але 15-ту -Православну церкву в Америці - Константинопольський патріархат не визнає, оскільки автокефалію американським одновірцям надала РПЦ. Вселенський Патріарх же підкреслює, що подібна акція є виключним правом лише його Патріархату. 9 з 15-ти Помісних Церков світу очолюються Патріархами, інші - архієпископами, чи митрополитами.

Окрім автокефальних, існують ще 6 автономних церков, серед них і УПЦ. Невизнаними, а, відтак і такими, що не входять до складу Вселенської Православної Церкви є 9 православних церков, серед них і УАПЦ.

Під час відзначення 1020-ліття Хрещення Русі Президент Ющенко зробив усе, щоб підкреслити: Вселенський Патріарх Варфоломій І є першоієрархом світового Православ'я і саме він очолює і уособлює усю Повноту Вселенської Православної Церкви. Якщо хтось думає інакше - це його проблеми.

 

Наскільки правомочним є Патріарх УПЦ КП?

Унікальність сучасного становища УПЦ КП полягає у тому, що вона офіційно не називається навіть і серед невизнаних православних церков. А це означає, що окремою церквою її все ще відмовляються офіційно вважати. Цей факт підтверджує, що Московському Патріарху та РПЦ у цілому поки що вдається нав'язати світовому Православ'ю свою точку зору на УПЦ КП не як окрему, хоч і невизнану, церкву, а як на розкольників УПЦ під проводом Митрополита Володимира (Сабодана).

Предстоятель УПЦ КП Святіший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет свідомо не брав участі у церемоніях та акціях цих святкових днів - щоб не дати приводу бажаючим загострити ситуацію і зірвати свято.

Виникла парадоксальна ситуація - в Україні є Патріарх православної церкви, ця церква реально існує, має парафії, храми, монастирі, мільйони вірних, усі атрибути Помісної Церкви, але такою поки що офіційно не визнана, у тому числі і Вселенським Патріархатом. Позиція РПЦ, а за нею і УПЦ украй категорична: «Київський Патріархат» є «розкольниками», які відкололися від канонічної УПЦ, а тому їх не можна визнавати нікому і ні в якому випадку. Самого ж Філарета РПЦ та УПЦ підкреслено називають завжди за світським прізвищем -«Філарет (Денисенко)» і ніколи не іменують Патріархом,до того ж у Москві патріарх Алексій ІІ піддав його анафемі.

На вході до Києво-Печерської Лаври Патріарха Алексія ІІ зустрічають В. Янукович, Митрополит Володимир, архієпископ Олександр (Драбинко), секретар Предстоятеля УПЦ. Лозунг за їх спинами коментарів не потребує.

 

Не зайве згадати, що до 90-х років минулого століття Митрополит Філарет займав у складі тоді ще єдиної РПЦ дуже високі позиції і був одним з трьох претендентів на Посаду Патріарха Московського та всієї Русі - після смерті Патріарха Пімена. Але російське духовенство обрало тоді на вищий пост Алексія ІІ, а Філарет очолив УПЦ , як Митрополит. Але ще за рік до проголошення Акту про державну незалежність України, у 1990 році Митрополит Філарет направив Патріарху Алексію ІІ прохання надати УАПЦ автокефалію. З цього все і почалося. Харківський Собор змістив Філарета з посади Предстоятеля УПЦ і обрав ним Митрополита Ростовського та Новочеркаського Володимира (Сабодана). Філарет же у підсумку очолив новостворену УПЦ КП у ранзі Патріарха. Ще раз акцентую - Предстоятель будь-якої автокефальної, незалежної церкви може бути, а може і не бути Патріархом, а, скажімо, носити сан Архієпископа. А ось Предстоятель автономної, але не автокефальної Церкви, Патріархом стати ніяк і ніколи не зможе, оскільки у нього є свій Патріарх - Глава тієї помісної Церкви, до якої ця автономна Церква належить, як невіддільна частина.

Тут не місце входити у деталі багаторічної суперечки між РПЦ, УПЦ та УПЦ КП з приводу канонічності чи не канонічності тих чи інших дій цих ієрархів у оцінках один одного. Констатую лише те, що більшість церков світу - у тому числі і свого часу РПЦ - проходила етап невизнання, звинувачень у розкольництві, не канонічності тощо. А потім, рано чи пізно, визнання такої реально існуючої Церкви все ж відбувалося. Останній приклад - визнання Алексієм ІІ і всією РПЦ зарубіжної РПЦ, яку 9 десятиліть з московського амвона проклинали, називали розкольниками у всіх російських храмах.. Тепер же, як нібито й не було цього невизнання, зарубіжна РПЦ стала в очах та оцінках РПЦ і канонічною, і братньою.

Тож УПЦ КП та Патріарх Філарет переконані - колись так буде і з УПЦ КП. Коли, як, у якій формі - час покаже. На сьогодні ж УПЦ КП прагне - і Президент Ющенко це активно підтримує - увійти не «під руку Москви», тобто до складу УПЦ чи РПЦ, а «під руку» Константинополя» - як це тисячоліття тому і зробив Київський Патріархат при своєму виникненні після Хрещення Русі.

Ця обставина додатково дратує РПЦ і, відповідно, УПЦ.

 

Наскільки самостійною є УПЦ?

Відкидаючи докори у несамостійності, УПЦ завжди підкреслює свою самостійність в управлінні, яка дарована їй Москвою і РПЦ це підтверджує. Таке положення у статуті УПЦ, дійсно, є. Але сам статус УПЦ як автономної, але не автокефальної Церкви, статутні положення про те, що основні моменти її діяльності та рішень мають затверджуватися у Москві красномовно підтверджує - так, УПЦ в певних рамках має свободу управління, але за рамки, накреслені РПЦ виходити ніяк не може.

Предстоятель УПЦ Блаженіший Митрополит Київський і всієї України Володимир (Сабодан) є Главою УПЦ, але не Главою Українського Православ'я - як, справедливості ради зауважу, і Глави УПЦ КП та УАПЦ. Якщо Митрополит Володимир стоїть на точці зору, що він зберігає і дарує українським православним вірним канонічну Православну Церкву, то чому він не ставить собі за мету подарувати Україні помісну автокефальну Церкву та загальновизнаного у Вселенській Православній Церкві Патріарха?

Відповідь проста - для цього потрібно добитися для Церкви статусу національної, тобто автокефальної, помісної, єдиної Церкви, а для цього повністю виокремитися зі складу РПЦ. Якби Митрополит Володимир тільки ворухнувся б у цьому напрямку, його очікувала б доля Філарета - відлучення, ярлик «розкольника», анафема тощо.

Але тоді питання - якщо Болгарська, Сербська, Грузинська чи Румунська Православні Церкви, які мають набагато менше вірних, ніж офіційно декларує УПЦ, подарували своїм країнам посаду та статус Патріарха як свідоцтво незалежної помісної національної Церкви, а УПЦ цього не зробила і зробити не збирається, то виходить, що доля Української Православної Церкви при будь-якому керівництві є доля частки церкви сусідньої державви, а «стелею» для канонічного українського православного першоієрарха має бути сам Митрополита?

Чи Україна не заслуговує на національну помісну Православну Церкву та свого Патріарха - визнаних світовим Православ'ям та перебуваючи з ним у євхаристійному спілкуванні?

Чи згодяться з цим українські вірні, особливо патріотично налаштовані? Очевидно, що цей парадокс рано чи пізно має бути вирішеним - на користь єдиної Помісної Української Православної Церкви з Патріархом на чолі.

В УПЦ є канонічність, але немає Патріарха. В УПЦ КП є Патріарх, але поки що нема канонічної визначеності. Як поєднати ці дві частини єдиної проблеми і, головне - як її розв'язати?

 

Патріарх Алексій ІІ: В Україні, як вдома.

Московський Патріарх стоїть спиною до Патріарха Вселенського

Патріарх Московський і всієї Русі Алексій ІІ приїхав до України, як висловився сам під час зустрічі його у Лаврі, вперше за останніх 16 років. Перш, ніж приїхати Глава РПЦ зробив усе, щоб київські події розгорталися, як мінімум, не всупереч російському сценарію. Можна констатувати, що свого він добився. Світові ієрархи, як і наполегливо просив їх Алексій ІІ, дружно проігнорували київські урочистості, приславши замість себе других-третіх осіб, чи взагалі не приславши нікого, як Кіпрська Церква, чим помітно знизили їх представницький та іміджевий статус. Глави та представники УПЦ КП та УАПЦ - тобто якраз ті, які проголошують боротьбу на національну Церкву - були відсторонені та ізольовані від урочистостей, церемоніалів, акцій та контактів з високими гостями. Варфоломій І не тільки не зустрівся з ними, але і не сказав жодного обнадійливого слова на адресу тих, хто очікував його хоча б обережного сигналу про готовність Константинополя взяти під свою руку УПЦ КП та УАПЦ. Глава РПЦ не взяв участі у жодному церемоніалі, з яким був незгоден, не помолившись навіть за мільйони українських християн, убитих Голодомором. Проходячи повз шеренги вірних, добре організоване скандування російською мовою: «Наш Патриарх - Алексий» почув і вдоволено посміхнувся - уміють працювати «автономні хохли». У Києво-Печерській Лаврі він відчував себе господарем і вголос сказав про це, підкресливши, що він на своїй канонічній території. І це підкреслювалося тим, що повсякденний господар Лаври «з максимально широкою автономією» Митрополит Володимир шанобливо схилявся перед Главою РПЦ та цілував йому руку. Алексій ІІ руки нікому не цілував, навіть Вселенському Патріарху, котрий все ж офіційно і символічно вище Московського ієрарха. При зустрічі він ритуально обняв Варфоломія, а на головному Богослужінні тих днів - Божественній літургії біля пам'ятника князю Володимиру не соромився й залишати Варфоломія за своєю спиною.

Щодо УПЦ КП та УАПЦ, то Алексій ІІ закликав «заблудших овець» повернутися до московського стада. На цьому конструктивність його пропозицій щодо подолання розколу в Українському Православ'ї і вичерпалася. Вселенського Патріарха він прийняв у «себе» у Лаврі, дав йому там обід, переговорив, очевидно, про недопустимість брати під константинопольську руку «розкольників» і з тим поїхав до свого основного дому - до Москви. Він мав усі підстави бути задоволеним - інтереси РПЦ відстояв, УПЦ підтримав, УПЦ та УАПЦ заблокував.

 

Патріарх Варфоломій І: підсумки візиту

Вселенський Патріарх Варфоломій І на Володимирській гірці Києва (справа - Митрополит Володимир).

Вселенський патріарх теж міг зітхнути з полегшенням - з 25 по 28 липня у Києві він, дозволю собі так сказати, у кравчуківському стилі вдало «пройшов між крапельками». Усі церемонії відбув, з Патріархом Московським не посварився, у контактах з УПЦ КП та УАПЦ не «засвітився», про необхідність єдності в українському Православ'ї сказав, але реального шляху не намітив - не ризикнув торкатися гострих кутів. Державні почесті нечуваного масштабу та орден від Президента Ющенка отримав, на історичній Володимирській гірці, де ступала нога Андрія Первозваного - Божественну Літургію відслужив. Киян благословив - і з тим відбув, відчуваючи, напевне, що вже ніхто й ніде його так більше не зустрічатиме й не шануватиме, як ці наївні українці, які очікують, що він наважиться посваритися зі всемогутнім Главою РПЦ, за яким - уся могутність та підтримка Російської держави. Які сни йому сняться в мусульманському Стамбулі, де його турецька влада напівпрезирливо вважає грецьким ієрархом і не думає вважати вищим за Російського ієрарха - важко сказати. У всякому випадку, якщо він раптом оголосить про прийняття УПЦ КП та УАПЦ під омофор Константинополя - я дуже здивуюся. Це буде означати одне з двох - або Ющенко зробив йому пропозицію, від якої неможливо відмовитися, або ж на світі й сьогодні можливе диво.

 

Чого досяг Президент Ющенко?

Ющенко використав урочистості з нагоди 1020-ліття Хрещення для наступного:

1. Активно впроваджував у суспільну свідомість думку, що Україна є спадкоємицею Русі - у 988 році Князь Володимир хрестив не «русских», а русичів, з яких і походять українці.

2. Обнявши і трикратно, по-християнськи, поцілувавши Патріарха Варфоломія І, влаштувавши йому суперприйом, а потім холоднувато-церемоніально поручкавшись з патріархом Алексієм ІІ, від якого у подальшому демонстративно дистанціювався, він чітко показав, що визнає першого своїм головним церковним ієрархом, а другого - лише гостем серед інших гостей.

3. Він зробив усе від нього залежне, щоб Вселенський Патріарх зрозумів - Київ його шанує, визнає, готовий носити на руках, а взамін просить про одне - допомоги у введенні УПЦ КП та УАПЦ у сім'ю Православних Церков світу та створенні передумов для подальшого об'єднання українського Православ'я як церкви національної та незалежної.

4. Він чітко показав РПЦ - віддаємо належне, але бути частиною Московського патріархату - це не завтрашній день Української Церкви.

5. Своїм Указом заснував нове державне свято - День Хрещення, який сприятиме розвиткові української Церкви та справи.

 

Післямова.

Переваливши святкування 1020-ліття Хрещення, Українське Православ'я бачить перед собою ті ж лабіринти, які ще потрібно довго проходити.

Побажаємо ж успіху усім християнським патріотам - священослужителям, вірним, можновладцям, громадськості у побудові тієї Церкви, яка в майбутньому обов'язково постане - єдиної, національної, незалежної, помісної Православної Церкви - без усіляких поділів та розділень.

Віктор Рибаченко, Київ, світлини автора.

Адреса для відгуків та спілкування :

[email protected]