rss
02/19/2019
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#345

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Діаспора \ Українсько-шведські історичні взаємини та українські поселення у Швеції

Де б не був посіяний хліб - на якомусь острові чи на великій землі, - він залишиться хлібом. Так і українець, де б він не народився - на рідній землі чи на чужині, - він також залишається українцем. І неодмінно його тягне до берегів своїх батьків, дідів. Він вивчає рідну мову, пісні, мистецтво. І поки в нього б'ється серце, він уважає, що нема на світі кращої землі за ту, з якої походять його корені. Поселившись в тій чи іншій державі, українці звикли до чужої мови, культури, але в серці завжди берегли Україну.

Пересічний українець, чи то в Україні, чи в діаспорі дуже мало знає про українців Швеції, а переважно взагалі не знає. А повинен знати, адже це часточка України. Чи знаємо ми про українців Швеці? Переконаний, що дуже мало. І не через пасивність їх до свого походження, а через невеличку громаду, яка нараховує заледве дві тисячі осіб. Але навіть ця маленька горстка українців зберегла українську присутність у цій державі, а їхня активність у громадсько-культурній справі не гірша від активності своїх співвітчизників у Сполучених Штатах Америки чи Канаді.

Хоча Швеція немає безпосередніх кордонів з Україною, зате мають глибокі історичні відносини. З давніх давен маємо докази про торгівельні і загарбницькі походи варягів, які відіграли значну роль в утворенні першого зародку нашої держави - Київської Русі. Варяги мали зв'язки з Київською Руссю ще від XIII - IX століть. Це були зв'язки до часів, доки ще не було чіткого державного формування ні в нас, ні в Скандинавії. Правдоподібно, що сама назва Русь походить зі Скандинавії.

Стовідсоткового достовірного доказу про походження назви "Русь" немає, але деякі факти вказують на це. Чимало варягів походило з району Швеції, що називають "Руслаген", де місцевості "Бірка" (Birka) і "Сігтуна" (Sigtuna) були центрами поселення. Фіни називають Швецію "Руотсі" і це також вказує на свого роду мовну спільноту.

Варяги мали своє коріння в чотирьох скандинавських країнах: Данії, Ісландії, Норвегії і Швеції. Данські, ісландські і норвезькі варяги робили свої походи переважно в західному напрямку (Англія, Ірландія). Це були торгівельні та загарбницькі походи.

Походи варягів у південно-східному напрямку проходили ріками Дніпром у Візантію (Шлях варягів у греки), до Константинополя, який звали "Міклягорд". Переправлялися також уздовж Волги, через Каспійське море аж до Багдаду в гонитві за коштовностями. Походи варягів у Візантію залишили дуже багато слідів. Одним із найкращих джерел про ці походи є "Літопис Нестора".

Якщо розглядати, які впливи на розвиток мови мали зв'язки з варягами, то слід взяти до уваги безліч поодиноких слів, імен, назв як в українській, так і в шведській мовах, спільного походження. Про саму назву Русь згадано вище, а ось декілька прикладів: власні імена "Вальдемар - Володимир", Гельга - Ольга, горд - город, (господарство, огороджене парканом), Д'євул - диявол, мйуд - мед, букстав - буква), сабель - шабля, свін - свиня. Наведені приклади вказують на мовний процес у зв'язках між скандинавськими і нашими мовами. Закономірно, що мови, які розвиваються, засвоюють слова з сусідніх мов, з якими мають зв'язки.

Як бачимо, відносини між Україною та Швецією прадавні і це також підтверджується за "Рунстенами" - кам'яними могильними пам'ятниками. Візантійський цісар Костянтин VII на сторінках своєї книги "Як керувати імперією" подає інформацію про діяльність варягів у Київській Русі приблизно з 900 року. Існує декілька правдоподібних версій. Одна з них про князя Володимира Великого, який у зв'язку з міжусобицями за Київський престіл деякий час перебував в екзилі у Швеції. Якщо це відповідає правді, то виходить, що цей князь був першим політичним втікачем.

На початку існування київсько-шведських зв'язків, зокрема у ІХ столітті, це були суто економічно-загарбницькі, а згодом розвивалися і перейшли до династичних відносин. Відомо, що в тих часах, коли панівні сім'ї породичалися між собою. Так син Володимира Мономаха Мстислав Гарольд одружився з дочкою шведського короля Стенчіля - Христиною, а князь Ярослав Мудрий взяв за дружину дочку короля Швеції Оляфа Шитконунга - Інгегерду. Портрет-ікона Інгігерди зберігається в експозиції Софіївського Собору, закладеного її чоловіком. Молода княгиня захотіла прийняти православну віру і при хрещенні їй дали ім'я Ірина. Досі зберігається у Києві, поблизу Софії, вулиця Іринівська, названа на її честь. На жаль, історія не зберегла якихось конкретних даних про українсько-шведські взаємини після доби Ярослава Мудрого.

У воєнних архівах Швеції зберігається задокументоване листування Богдана Хмельницького зі шведським королем Густавом Х. Документи цього періоду зберігаються в державному архіві під назвою "Козакіяда".

У XVII - XVIII ст. виникла потреба об'єднання і військової співпраці між українськими гетьманами і шведськими королями у війнах проти Польщі і Московії. Усім нам відомий союз і війна гетьмана Івана Мазепи та шведського короля Карла ХІІ з московським царем Петром І. До речі, перша українська політична еміграція до Швеції була наслідком Полтавської битви. Це були козаки на чолі з гетьманом Пилипом Орликом, які прибули в цю країну в 1715 році. Серед тих козаків було декілька старшин високого рангу. Син гетьмана Орлика Григорій здобув освіту в Люндському університеті у Швеції. У 1997 році в ювілей п'ятдесятиліття заснування Української громади Швеції в місті Крістіянштадті, на будинку, де проживав Пилип Орлик, було встановлено пам'ятну дошку на його честь.

Наступна хвиля українських емігрантів прибула до Швеції у другій половині ХІХ та початку ХХ століть. Це були жінки-дівчата з тодішнього району Австро-Угорської імперії - Галичини. Більшість з них повернулися назад на свої рідні землі, а деякі асимілювалися у шведське суспільство.

Однією з перших публікацій, яка з'явилась у Швеції під час Першої Світової війни, була брошура депутата Австро-Угорського парламенту Цегельського "Шведи і українці". Швеція у період Першої та Другої Світових воєн була нейтральною.

Під час Першої Світової війни й більшовицького перевороту, так званої "жовтневої революції", Україна мала в 1918 році невеличке дипломатичне представництво у Стокгольмі. Одним із секретарів цього представництва був Йосип Майданюк, котрий народився 11 листопада 1886 року в Кам'янці-Подільському, а помер 20 квітня 1961 року в Стокгольмі. Йосип Майданюк студіював у художніх академіях Києва та Одеси. Пізніше був професором малярства у Львові. Був засуджений царським урядом до кари смерті та перевезений у Фінляндію на острови "Олянд". За допомогою йому студентів пощастило втекти до Швеції.

Варто згадати одного з найвидатніших співаків Стокгольмської королівської опери тенора Модеста Менцинського. Про життя і творчість цього співака написав книжку Іван Деркач, а також Михайло Головащенко (1995 р.). Модест Менцинський помер і похований у Стокгольмі в 1935 році. Він також заснував школу співу в Стокгольмі. Рояль, на якому грав Менцинський подарував його внук Ганс Менцинський до музею Соломії Крушельницької у Львові.

Значна кількість наших співвітчизників почала прибувати до Швеції у період між двома світовими війнами. Під час так званої "зимової війни" між Фінляндією і колишнім СРСР у фінський полон потрапило чимало червоноармійців, серед яких було багато вояків-українців. Це спонукало ОУН до створення Української репрезентації в Гельсінках, яку очолював Б. Кентржинський. Це була свого роду організація, що ставила перед собою завдання допомагати нашим полоненим та рівночасно проводити інформаційно-визвольну діяльність. Саме там видав свою книжку "Правда про Україну" Б. Кентржинський шведською мовою. Майже весь наклад книжки закупило радянське посольство, щоб запобігти розповсюдженню дійсно важливої правди про Україну.

Нова емігрантська хвиля з'явилася під кінець Другої Світової війни. Тут краще згадати про дві хвилі: одна зі східного напрямку - з Фінляндії, а друга з південного - з Європи.

З Фінляндії прибули до Швеції так звані "куркулі" зі своїми сім'ями. Це були українські селяни з Херсонщини. Під час примусової колективізації тих, що не виморили голодом, насильно вивезли на Північ до Карелії. Там їх викинули з ешелонів на сніг, дали сокири і пили та наказали будувати "нове щасливе радянське життя". Але під час радянсько-фінської зимової війни "фінські війська захопили ці території і наші земляки потрапили під фінську владу.

Як відомо, ця війна закінчилася поразкою для Фінляндії. Умови капітуляції з боку СРСР супроти Фінляндії були дуже суворі. Крім великих відшкодувань Фінляндія була зобов'язана репатріювати до СРСР усіх "воєнних злочинців" та всіх громадян колишньої Совєтської імперії. У це число були включені і наші "куркулі" та їхні сім'ї. Багатьом українцям пощастило виїхати до Швеції.

У 1939-1945 роках був жорстокий і жахливий період нашої історії. Незабаром перед і після капітуляції Третього Райху велика кількість українців, колишніх в'язнів німецьких концтаборів, прибула до Швеції. У таборах для перевезених колишніх в'язнів (у Швеції)і примусово вивезених на працю до Німеччини, траплялися прикрі інциденти. Були випадки побиття, а той і вбивств українців, як помста за наклепницьку співпрацю з німецькими фашистами. Українців вважали за "німецьких побігайців". Отже, головний стрижень поселення українців у Швеції - це колишні "куркулі" та їхні нащадки, в'язні німецьких концтаборів і "остарбайтери". Крім цього пощастило потрапити до Швеції і поодиноким нашим землякам різними окружними шляхами. Декілька сімей прибуло туди з Югославії, Австрії та Польщі.

У травні 1947 року в Стокгольмі зійшлася дрібка українців, які створили "Українську громаду". Першими засновниками організації були Б. Кентржинський, Роман Рудник, Кирило Гарбар, Теодор Гивель, Петро Горват, Василь Дегтяр, Герасим Іванків, Григорій Кіх, Корній Лисенко, Олесь Лозовий, Яків Пікулик, Микола Пузир, Григорій Пукало, Богдан Скобович-Околот, Василь Стасюк, Іван Страшко, Валеріян Федорчук, Степан Чупак. На жаль, деякі засновники Громади вже відійшли у вічність. Але їх слава про жертовну працю на громадській ниві вічно залишиться у нашій пам'яті.

Першим головою громади був Василь Федорчук. З 1977 по 1997 роки головував Богдан Залуга. Нині головує Ірина Сушельницька.

Головним завданням Української громади було та є інформаційно-просвітницька робота. Деякий час, чотири рази на рік як квартальник, заходами громади виходив журнал "Скандинавські вісті". На жаль, останнім часом часопис не виходить.

Життя у післявоєнні роки для українця-біженця в західноєвропейських країнах було нелегким. Радянська пропаганда інтенсивно працювала, щоб створити "нового совєтского чєловєка". Все, що хоч трошки не вкладалося в рамки цієї ідеології, навіть поза межами кордонів СРСР, відразу отримувало тавро "буржуазний націоналіст".

Під цю пору у Швеції проходить "моральна чистка". Деякі історики, після відкриття державного і воєнного архівів, суворо засуджують офіційну політику "нейтральної" Швеції. На світло виходять факти, які демаскують як і нейтралітет країни, так і її "гуманітарну мораль". Так ось Швеція була видала в СРСР інтернованих солдатів з Балтійських країн, які в німецькій формі боролися за свободу своїх народів, а пізніше як втікачі шукали притулку у Швеції. А ще майже 1000 інтернованих червоноармійців, серед яких було чимало українців, які різними шляхами через Норвегію і Фінляндію потрапили до Швеції, були запроторені в спеціальні табори. Офіційно комендантами тих таборів були шведи, але в дійсності всю владу мали совєтські політруки "спецназу", або як тоді називали - відділи загонів Смершу. Всіх тих нещасних видали шведи назад у СРСР. Згодом вони стали рабами ГУЛАГу або були фізично знищені.

Від кінця Другої Світової війни до нинішнього часу погляди шведського уряду відносно прийняття переселенців-утікачів з інших країн були різними. Звісно, в першу чергу, це залежало від ринку праці. Коли Швеція знаходилася в економічній експансії - можливості приїзду та влаштування на працю для чужинців були сприятливі. А коли економічний розвиток країни погіршувався, тоді зменшувалася потреба в прийомі емігрантів. Відносно українців, які шукали притулку у Швеції, то їм дуже часто доводилося шукати інші країни, бо Швеція прямо відмовлялася надавати їм політичний притулок.

Коли в Римі в 1966 році святкували 1000-ліття прийняття християнства, з Польщі поїхало туди багато польських громадян, між яким було більше тисячі українців. Приблизно 600 наших прочан, в основному студентська молодь, не повернулася назад до Польщі, а залишилася по дорозі в Австрії. Це, очевидно, перевантажило можливості австрійському урядові надати належний прийом утікачам, яких, крім українців, було набагато більше.

Задля того, щоб зробити австрійському урядові полегшення у вирішенні питання біженців і щоб збільшити українську діаспору у Швеції Українська громада подала заяву до шведського уряду з проханням, щоб Швеція надала політичний притулок хоча б якійсь частині (прохали щоб 50-100 чоловік осіб-українців). На жаль, уряд Швеції не дав на це згоди. На вищезгадане прохання прийшла відповідь від тогочасного прем'єра Інгвара Карлсона, який повідомив, що "... на жаль не можемо прийняти". Хоч рівночасно Швеція після постанови уряду кожного року зобов'язалася давати політичний притулок двом тисячам осіб! Саме з цієї причини у період 1970-1990-х років у багатьох випадках доводилося нашим співвітчизникам шукати притулку в інших країнах.

Тут варто згадати про плідну і тісну співпрацю Української громади Швеції з українською діаспорою в Канаді, зокрема з соціальним відділом Комітету українців Канади. Завдяки їхній допомозі їм пощастило відвернути репатріацію приблизно двадцяти осіб, яких хотіли виселити зі Швеції назад на "родіну" або до Польщі. Наприклад, двічі доводилося захищати та відвертати втікачів-українців, коли на виселення вже їх ескортувала шведська поліція назад на летовище чи пристань порому.

Як було вже сказано, організоване громадське життя у Швеції почалося у травні 1947 року. З часом створилися локальні організації в місцевостях більшого скупчення українців, зокрема у Стокгольмі та Мальме. У Стокгольмі в 1950-тих роках було відкрито український інформаційний центр (УІЦ) під керівництвом Б. Кентржинського та співпрацею Юрія Бориса і Богдана Залуги. Активно працював Український академічний клуб (УАК), який об'єднував десяток українських студентів. Була також створено Міжнародна студентська біженецька організація "Екзильстудентська центральна організація в Скандинавії" (ЕЦОС). До її складу входили студентські організації так званих східних країн - колишнього СРСР, а між ними організації Балтійських країн, Польщі, Чехословаччини, Угорщини.

Завдяки інформаційному центру, в п'ятдесяті роки проходила дуже активна діяльність в українському громадському житті. Тут слід зауважити, що знання шведів про Україну було на той час мінімальним. Але завдяки діяльності цих організацій це знання дещо поширилося, хоч і не досконало. Навіть так звані "експерти", які цікавилися Радянським Союзом, були під впливом московської пропаганди. На жаль, ще й сьогодні серед шведських журналістів домінує вплив Москви.

Хвиля розколу, яка проходила в західній діаспорі "бандерівці - мельниківці", зачепила й українську громаду в Швеції. Була створена громада ім. Пилипа Орлика, але після кількалітнього існування бажання злагоди та примирення "бандерівці" i "мельниківці" знову об'єдналися.

Визначною подією в українському громадському житті у Швеції стало святкування 1000-ліття хрещення Русі в 1988 році в місті Люнді, а саме в Люндському Соборі, який своїм віком відповідає Софіївському собору в Києві. У цих святкуваннях брали участь владики Української Автокефальної Православної і Греко-Католицької Церков. Пізніше в міській залі Люнду відбувся ювілейний концерт.

Варто також відзначити святкування п'ятдесятиліття створення Української громади, яке відзначали у 1997 році. У святкуванні взяли участь архиєпископ Української Греко-Католицької Церкви владика Гринчишин, кореспондент Всесвітньої служби українського радіо Олександр Дикий, представники посольств та посадові особи шведської науки, культури й політики.

Відносно релігійних відносин, то шведські українці можуть пишатися злагодою. Своєї церкви не мають, зате запрошують з нагоди Різдвяних та Великодніх свят на зміну, православних і греко-католицьких священиків.

Уже декілька років проводиться навчання української мови у трьох університетах Швеції - Люнді, Стокгольмі та Упсалі. У майбутньому планують, щоб у місцевостях більшого проживання українців були створені дитячі садки та можливість навчання української мови у шведських школах.

Останніми роками кількість української діаспори у Швеції збільшилася. На обліку їхнього представництва на нинішній день є приблизно 350 осіб. Українська громада у Швеції має зв'язки майже з усіма організаціями в діаспорі, є членом Європейського конгресу українців (ЄКУ).

П'ятдесят років - це часовий простір двох генерацій. Завдяки провідникам-патріотам ця невеличка Українська громада у Швеції і по сьогоднішній день діє активно і прищеплює молодому поколінню любов до Батьківщини своїх предків.

«Союзівка»-2008: довгождана зустріч у «Нью-Йоркськіх карпатах»

Дмитро Павличко: “На правителів Москви поява Світового Конгресу Вільних Українців подіяла як на биків червона плахта”

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com