Німецька армія увійшла до Києва 19 вересня 1941 року. Бої за місто тривали коло двох місяців, аж поки гітлерівці форсували Дніпро і оточили шістсоттисячну совєтську армію на лівому березі. Мешканці передмість, таких як Диміївка (тоді називалася Сталінкою) мусіли ховатися в підвалах, бо німці бомбардували місто артилерією через їхні голови. Люди виходили на вулицю під час перерв в бомбардуванні і могли бачити вантажні машини, навантажені тілами поранених і вбитих. 3 них дзюркотіла кров. В Ботанічному парку похідні шпиталі приймали поранених. Через брак медикаментів і часу найпоширенішим способом лікування була ампутація. Перехожі, йдучи бульваром Шевченка вздовж ботанічного саду могли бачити ями з відрізаними руками і ногами.

Крім багатьох будинків на Хрещатику, більшовицькі агенти замінували ще кілька визначних об"єктів Києва. Раніше німці знайшли совєтські міни під Київським університетом, будинком опери і Успенським Собором Києво-Печерської Лаври. Університет і оперу вдалося німцям врятувати, але, як мені пояснювали, вибухові речовини були закладені під Успенським Собором в такий спосіб, що німці, не бажаючи ризикувати своїми солдатами, самі спричинили їх вибух. Це дало можливість комуністичній пропаганді стверджувати, що Успенський Собор зруйнували німці.

Не знаю які запаси харчів були в Києві і що з ними сталося, проте велику кількість мішків з цукром і борошном було вкинуто в Дніпро. Навесні люди почали витягати з води ці мішки. Створена від вогкости шкоринка зберігала середину і її можна було використовувати. Цукор очевидно розтаяв. Таким чином, якась частино жителів з того скористалася, решта населення, а їх було менше від половини довоєнного, мусіла сподіватися тільки на свої власні можливости.

Треба нагадати, що вступ німців до Києва застав місто без води, без електрики, без влади і без поліції чи пожежників. В протилежність такому містові як Париж, де поліція в білих рукавичках керувало рухом, коли німецькі танки увійшли до міста, вибухи і пожежі примушували німців безпорадно метушитися і вдаватися до надзвичайних заходів. Казали, що привезені ними з Варшави машини для помпування води з Дніпра, не могли діяти, бо хтось кілька разів перерізав шланги. Ці акти саботажу розлютили німців і вони вдалися до звичайних засобів помсти, Солдати кинулися хапати людей як заложників. А людей на вулицях не бракувало.

Перелякані мешканці сусідних вулиць виходили довідатися про пожежу і попадали в заложники. Так сталося і з моїм братом. Він також вийшов розвідати ситуацію і був захоплений німцями. Усіх заложників повели за місто на розстріл. Проте в цьому хаотичному натовпі німцям було тяжко навести якийсь порядок і спритніші, при кожній нагоді,почали втікати.

На якомусь повороті вдалося втекти і братові, Він, переляканий, манівцями повернувся додому,

Не знаю, чи це правда, але чутки були, що Гітлер приїхав подивитися на пожежу і прийняв рішення, яке завершилося трагедією Бабиного Яру.

Ця подія закарбувалася в пам"яті у всіх мешканців тодішнього Києва.

З маминих оповідань виявилося, що і нашу, хоч і далеку, родину доторкнуло це нещастя. Син бабиної родички був одружений з єврейкою. Він і його дружина були артистами лялькового театру. Коли німецький уряд оголосив наказ усім євреям з'явитися на Лук"янівку, маючи тільки те, що вони могли нести на собі, Діна Пронічева, так вона називалася, думала що це її не стосується, бо не звикла почуватися єврейкою. Решта євреїв, виконуючи наказ, взяли з собою всі дорогоцінности і вийшли на вказане місце, думаючи, що німці збираються їх вивезти до якогось ґетта. Ніхто з них не передбачав того, що сталося.

Зібралися до подорожі і родичі Діни. Наміри німців стали зрозумілими тільки тоді, коли їх оточили солдати, наказали роздягатися і повели над яр. Не знаю, чи навмисно чи випадково, але Діна впала в яр не зачеплена кулями кулеметів, які вистрілювали усіх, кого солдати виводили наперед. Вона прикинулася мертвою, хоч інших навколо неї, які проявляли ознаки життя, дострілювали з револьверів. Дочекавши до ночі, Діна вилізла з яру, десь переховалася, і пізно вночі, напівроздягнена і голодна, прийшла до нашого помешкання. Тяжко, навіть, уявити собі її стан. Вона не могла говорити. Мама дала їй щось поїсти, дала якусь одежу, і Діна, не бажаючи залишатися надовго, щоб не завдати неприємностей мамі, порожніми вулицями прокралася до своєї хати, схопила малого сина і зникла. Де вона перебувала, невідомо, хоч були чутки, що вона короткий час працювала перекладачкою в Дарниці. Коли і там стало небезпечно, Діна покинула на сусідів хлопчика, знову зникла, її чоловік, Віктор, почав страшенно пити, він пропив усе в хаті, і його знайшли мертвим на вулиці.

Діна стала єдиною людиною, яка врятувалася, будучи серед мертвих. (Крім ще одного молодого хлопця ). По війні Діна повернулася до Києва, чудом знайшла свого сина і доньку, вийшла заміж і, як мені казали, живе тепер в Ізраілі.

Навесні сорок другого року я з товаришем вирішив відвідати Бабин Яр, щоб на свої очі побачити місце скорботи стількох людей. Прийшли ми зі сторони Подолу. Ідучи стежкою через лози, нас зупинив німецький солдат. Почекавши кілька хвилин, ми почули постріли, і солдат, переконавшись, що дорога вільна, дав нам знаком зрозуміти, що ми можемо йти, Хоч, зрозуміло, нам не було охоти дуже розглядатися, одначе ми зауважили на піску слід від тіла, яке тягнули по землі. Отже індивідуальні розстріли продовжувалися. Але це не спиняло цілу зграю людей, які викликали огиду і зневагу, копирсатися в піску і в навколишніх кущах, шукаючи дорогоцінностей. Розстрілювані, зрозумівши що їх чекає, і не бажаючи залишити свої родинні надбання німцям, розкидали навколо ланцюжки, перстені, золоті гроші і інші цінности. Там, де німці наказували людям роздягатися, і де, очевидно, приречені скидали на купу свої документи, ще лежали гори пашпортів. Що сталося з одежею, я не знаю, але треба думати, що її давно позабирали ті самі люди, які порпалися в навколишніх кущах.

Мало хто з теперішніх мешканців Києва пам"ятає колись єдиний міст через Дніпро. Був він на тому місці, де тепер міст метро і називався Ланцюговим, або, як його звичайно називали, "Цепным" мостом. Ним йшов трамвай від Поштової площі через обидві Слобідки до Дарниці.

Відступаючи, совєтська армія мусіла цим мостом перейти на лівий берег. Був це безперервний потік людей, машин, коней і танків. Йому не було кінця, А сапери дістали наказ міст зірвати. Не маючи можливости перечекати всіх, вони, виконуючи жорстокий наказ, його зірвали. Все, що було на мості в той момент попадало у воду. Скільки тут загинуло людей не знаю.

Нарешті, опір послабшав і німецькі війська увійшли до міста. Були випадки і зайвого, непотрібного геройства, які межували з звичайним хуліганством. Наприклад, коли відділ німецької піхоти, прямуючи на Поділ від Хрещатика, наближався до Поштової площі, кілька матросів рятувальної станції встановили кулемет на даху будинку і почали стрілянину. Очевидно всі вони були знищені на місці. Як оцінити цей божевільний вчинок, я не знаю, а імена їх залишилися невідомими.

Тим часом німці почали розташовуватися в місті. Вони зайняли під свій штаб готель "Континенталь", близько Хрещатика, недалеко від колишньої Думської, а тоді Калінінської площі. В цьому будинку і стався перший вибух, замінованого більшовиками Хрещатика. Це вказує на те, що вибухами хтось керував, бо під час цього першого вибуху загинуло, як казали, п"ять німецьких генералів. Дальші вибухи зруйнували кіно, де німецькі солдати оглядали фільм, і запалили решту Хрещатика. Київ горів, а німці безпорадно метушилися, бо не знали де буде наступний вибух і коли вони припиняться.

Ще перед тим. як німці увійшли до Києва, він вже не мав ніякої влади, декому із свідомих мешканців стало очевидним, що не можна залишити місто на призволяще. На заході, звичайно, в таких випадках на місці залишається місцеве самоврядування, з яким будь- який окупант не може не рахуватися. Не можна було віддати безборонний Київ на поталу переможцям. Почалися переговори між людьми і нарешті зібралися, під проводом професора Оглобліна десять охочих, щоб організувати якусь видимість самоврядування.

Так вони і зробили, Професор Оглоблін відмовився від посади голови міста, тому на чолі новоствореної міської управи став Володимир Багазій, пізніше розстріляний німцями.

До цієї групи належав і мій батько, який став керівником промислового відділу і мій хрещений батько Тодос Садовський. Він помер одночасно із своїм сином ще в тому самому році від туберкульозу.

Нова управа виконала своє завдання. Німецька влада мусіла деякий час рахуватися з нею, і це дало їй можливість провести деякі необхідні заходи. Наперекір німецьким наказам, які забороняли привозити до міста буд-які харчі, вдалося наладнати кілька їдалень, почали працювати деякі підприємства. Хтось зумів відновити електричну станцію, в місті з'явилася вода. Почала виходити українська газета, українська мова панувала в київській адміністрації,

Був, навіть, наказ неукраїнському населенню приносити і віддати радіоприймачі. Це тривало не довго. Через тиждень чи два, новим наказом, усі мешканці, незалежно від національности, мусіли здавати радіо. Це була, мабуть, перша ознака, що німці не будуть толерувати ніяких ознак українства.

Далі буде