rss
02/26/2020
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#369

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Подорожі \ У Франції

Продовження.

Початок в №№146,147, 149-151, 154-158, 161, 163, 164, 166, 167, 169, 171, 172, 174

Спочатку все було добре. Я познайомив Миколу з своїми американськими знайомими. Він малював їм портрети і за це діставав подарунки цигарками і консервами.

Відчувши, що малювання портретів може їх прогодувати, вони, мабуть за ініціятивою "Щуки", вирішили, що ми більше їм не потрібні. Ідучи повз вікно їхньої кімнати, я несподівано почув розмову, коли "Щука" висловлювалася досить образливо на нашу адресу. Я одразу наказав їм негайно забиратися з нашої хати. Через якийсь час "Щука", з виглядом святої, із складеними як до молитви руками, прийшла до нашої кімнати вибачатися і просила якийсь час почекати, поки вони знайдуть собі притулок.

І справді за кілька днів вони виїхали. Недалеко від нашої хати мешкала самітня француженка в своїй хаті. Я не знаю, на яких умоваах вони погодилися перейти до неї жити, але дуже скоро виник якийсь конфлікт і француженка їх вигнала. Тоді вони звернулися до єврейського допомогового комітету і заявили, що вони євреї. В ті часи більшість людей не мали жодних документів і в такому випадку їм вірили на слово. Їм дали працю, і помогли знайти якесь приміщення.

Тим часом Микола почав малювати досить гарні картини. Він прибрав собі еспанське прізвище і спеціялізувався на сценах з бою биків. Його картини сподобалися місцевому адвокатові і, коли їх євреї вигнали за якесь непорозуміння, він їм поміг влаштуватися легально у Франції. Пізніше Микола розвівся з жінкою і став знаним "французьким" малярем. Він і досі мешкає в Марселі.

Незабаром і нам довелося мати справу з єврейським комітетом. В той час люди з цілої Европи з "являлися і часом потребували допомоги чи поради. Не дивлячись на те, що я сам так коротко був у Франції, часто і мені доводилося бути порадником і перекладачем. Одного разу, в якійсь справі я мав нагоду відвідати цей комітет. Розмовляючи з працівниками, все це були, здебільшого, люди російськомовні, мене познайомили з людиною з Києва. Після короткої розмови виявилося, що цей чоловік знав мого батька ще з двадцятих років, На жаль його прізвища я не пам'ятаю. Він мені розказав про ті труднощі, які він пережив, ідучи пішки від Києва до Марселю. Тепер він працював в комітеті, який допомагав євреям перебути якийсь час в Марселі перед виїздом до Палестини і майбутнього Ізраелю.

Як відомо, коли почався рух євреїв з Европи до Палестини, англійці якийсь час робили перешкоди. Південь Франції став місцем, звідки люди сідали на кораблі. Марсель був заповнений євреями з усієї Европи.

Франція, не бажаючи дратувати англійців, не дозволила кораблям користуватися послугами марсельського порту. А якщо кораблі спинялися і брали пасажирів в невеликих затоках, яких є так багато на південному березі, французький уряд робив вигляд, що він нічого не бачить і не знає. Невеликі затоки на півдні Франції називаються Каланками. Я, звичайно, не знаю скільки людей виїхало до Палестини в такий спосіб, але я думаю, що через Марсель перейшла більша частина майбутніх ізраїльтян. Одночасно проводилося активне вербування добровільців до майбутньої армії Ізраїлю. Їм пропонували платню, відповідну до платні в американській армії. Багато людей, які звикли до війни і не уявляли собі, що вони будуть робити в мирний час, спокушалися на таку пропозицію і зголошувалися до служби в Ізраілі.

Як бачимо, такі важливі і цікаві події відбувалися в той час, що наше особисте життя відходило на другий плян. Тим часом я почав працювати для компанії, яка ремонтувала кораблі. Вона називалася "Societe Provensale de Construction Navales". Найчастіше для нас, як правило, треба було направляти електричну систему. Навіть, якщо на кораблі був свій електрик, це тільки утруднювало нашу працю, бо він, переважно, в п"яному стані, робив в дорозі такі поправки, які спричиняли потребу солідного ремонту.

Не можу не сказати кілька слів про матросів. Мені довелося побувати на багатох кораблях різної "реєстрації". Але, незалежно від того якій країні був приписаний корабель, склад і вигляд матросів, звичайно, був той самий. Від кочегарів ( тоді ще були кочегари) до електриків це були, в більшости, п"яниці. Чи шведи, чи араби, чи греки, чи чорні африканці, чи, навіть, французи, всі вони говорили сумішкою мов і виглядали однаково. Але, кораблі приходили з цілого світу і ми мали нагоду купувати у матросів. дешево каву, ром і інші екзотичні речі, які вони привозили з далеких країн на- продаж.

Мене познайомили з дуже добрим корабельним механіком, росіянином. Це був старий емігрант, механік одного з тих російських військових кораблів, які здалися по революції англійцям чи французам, і з того часу він плавав на французьких кораблях. Не було такого порту в світі, де би він не був. Але ні одної країни він не знав і не бачив. Він знав дорогу лише до першого бару. Повертаючись з плавання, яке тривало звичайно шість місяців або і більше, заробивши добрі гроші, він виходив назустріч цілого натовпу своїх знайомих, які його вже чекали, і, в найближчому барі починав їх частувати і повертати позичені гроші. Гуляння продовжувалося, аж поки всі зароблені гроші пропивалися. Тоді він знов починав позичати гроші у своїх прятелів, аж до наступного плавання.

Серед вірмен я теж мав чимало знайомих. Багато цікавого можна було довідатися від людей з різноманітним досвідом. Виявилося, що і серед вірмен, під впливом комуністичної пропаганди почав розвиватися рух повороту на свою батьківщину. Як відомо у Франції живуть більше як триста тисяч вірмен. На початку століття, вірмени опинилися на території, в якій були зацікавлені англійці, турки, росіяни і, навіть, німці. Турки, на тій частині Вірменії, яка опинилася під їхнім пануванням, почали різанину, яку вірмени вважають своїм "голокостом".

У Франції вірмени цілком розчинилися у французькій культурі, Вони стали частиною всіх прошарків суспільства. Серед них є вчені, артисти, співаки і комерсанти. Але клич батьківщини був сильним для багатьох.

Створилися комітети, які почали заходи перед французьким і совєтським урядом про поворот до совєтської Вірменії значної кількости людей.

Знаючи, що комуністичний уряд робить перешкоди і не дозволяє своїм громадянам виїздити за кордон, французи вирішили віддячити тим самим і не хотіли давати дозвіл на виїзд, мотивуючи це тим, що вагітні жінки виношують майбутніх французьких громадян. Тоді вірмени організували демонстрацію протесту. Вагітні жінки йшли попереду з плякатами, на яких було написано: "Заберіть своїх громадян, але випустіть нас на батьківщину".

Проте, не дивлячись на совєтську пропаганду, у багатьох бажаючих ще були сумніви. Від своїх знайомих вірмен я чув такий анекдот: два приятелі вирішили їхати до Вірменії. Той, що поїхав першим, умовився з товаришем, що по приїзді до Вірменії він одразу напише приятелеві листа. Незалежно від того, що він буде писати про становище в країні, якщо лист буде написано синім чорнилом це буде означати, що все добре і він рекомендує товаришеві їхати теж. Якщо ж лист буде написаний червоним чорнилом, це означатиме що ситуація погана, незалежно від того, що буде написано в листі.

Через якийсь час прийшов лист з Вірменії, в якому товариш був в захваті від баченого і лист написаний синім чорнилом. Читаючи далі була примітка: вибач товаришу, я нігде не зміг знайти червоного чорнила.

Я знав заможних вірмен, навіть власників фабрик, які виїхали до Союзу. маючи при собі чимало золотих речей і грошей Як передавали, у всіх, перед висадкою, забрали все золото і валюту, і дали їм взамін рублі.

Зрозуміло, що повернутися назад до Франції ці люди не могли. Кілька років пізніше, генерал Де Ґоль відвідав Совєтський Союз і був у Вірменії, Колишні мешканці Франції кидалися під колеса його автомобіля і просили забрати їх назад до Франції.

Щось подібне трапилося і з тими "старими емігрантами", росіянами і українцями, які повірили комуністичній пропаганді і теж вирішили повертатися "на родину". Мій приятель Анатолій Калогномос, грек за походженням, мав куму. Кума, росіянка, мала салон в місті Ніцці. Вона успішно шила багатим жінкам суконки, жила дуже добре, але теж намірилася їхати до Росії, повна ентузіязму навчати російських жінок одягатися за французькими модами. Перед від'їздом я мав з нею довгу розмову в хаті Калогномосів, коли вона приїхала попрощатися. Все, що я їй розказував про життя в Союзі, вона відкидала як "фашистьську пропаганду" і поїхала, обіцяючи написати в листах "всю правду". Калогномоси дістали від неї одного листа із Свердловська. Ніякого ентузіязму чи захоплення в листі вже не було. Це був її перший і останній лист, де вона встигла написати про свою працю в крамниці "індпошиву" ("індивідуального пошиву, так називалися колись майстерні, де люди могли замовити собі одежу, або дати стару одежу на переробку) в місті Свердловську. Її дальша доля мені не відома.

Далі буде

У Франції

У Франції

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com