Німеччину переможці поділили на чотири зони. Як і треба сподіватися, на совєтській зоні залишилося, порівнюючи, небагато людей. Тут залишилися тільки ті, які, з різних причин, вирішили повертатися додому. Найбільше це були примусово вивезені німцями робітники, хоч і серед них, навіть таких, які ненавиділи німців, багато хто зрозумів, що повертатися під комуністичну владу просто небезпечно, хоч, звичайно, були і такі що повірили пропаганді і заплатили за це своїм життям, або рабством в совєтських таборах. Проте, ще досить багато таких, яких обігнав фронт, або ті, що, з буд-яких причин спізнилися, ще якийсь час могли діставатися до західних зон.

Така маса цивільних біженців створила проблему для окупаційних адміністрацій . Спочатку ні англійці, ні американці не могли зрозуміти, чому так багато дюдей не хоче повертатися додому. Навіть французи, які теж дістали свою "зону", не могли дати собі ради.

На початку, не розуміючи правдивої ситуації, новоспечені адміністратори або"коменданти", англійські і американські військові, які опинилися перед незрозумілою проблемою і повіривши комуністичній пропаганді, за наказом почали виконувати умови, підписані в Ялті. Одночасно, нічого не знаючи про конференцію в Ялті, біженці були приголомшені, коли зрозуміли, що вони втекли від комуністів, перетерпівши всі труднощі і небезпеки, тільки для того, що б бути виданими демократичними "визволителями" на поталу тим самим комуністам. Дуже тяжко описати, що робилося в таборах, коли люди зрозуміли, що їх чекає. На вимогу більшовицьких представників, американці доручали якійсь військовій частині схопити і віддати совєтським представникам в першу чергу чоловіків. Тому жінки і діти оточували чоловіків тісною масою, тримаючись за руки. Розриваючи людські ланцюги, під стогони жінок і плач дітей, солдати вживали навіть приклади своїх рушниць, хоч дуже часто, побачивши такий розпач, вони відмовлялися виконувати цей жорстокий наказ. Чекаючи на чергову спробу репатріації, в таборах вивішували чорні прапори, люди готувалися до опору, а священники, без перерви, служили панахиди.

На щастя дуже скоро знайшлися люди, які зрозуміли правдиві наміри представників сталінського режиму і причину небажання стількох людей повертатися на "родину". Серед тих, що почали робити заходи перед американським урядом про припинення примусової репатріяції, поважну ролю відіграла Елеонора Рузвельт, вдова вже покійного тоді, президента Рузвельта. Коли генерал Айзенговер, своїм наказом припинив примусову "репатріяцію", совєтські представники вдалися до обману. Вони приходили із списками відомих їм людей, вимагали їх видачі, обвинувачуючи їх в коляборації або в кримінальних злочинах. Але і це тривало не довго. За совєтською інтерпретацією умов ялтинської конференції, всі цивільні біженці східньоевропейського походження теж підлягали примусовій репатріяції. Їхні агенти, яких не можна назвати інакше як людоловами, хапали усіх, кого могли і тримали в спеціяльно для цього створених таборах. Наприклад, в Марселі існувала велика совєтська військова місія і два табори для тих, кого вони змогли зловити. Це були, найчастіше, молоді люди, яких німці вивезли до Німеччини на працю. Вони чекали досить довго на кораблі, які мали їх везти додому. Присутність поважної кількости військових дуже часто приводила до бійок з колишніми "білими" офіцерами. Колишні офіцери, пам"ятаючи, як червоні зривали з них погони, в свою чергу зривали погони з совєтських офіцерів.

Тим часом і в Марселі почали з"являтися люди, які нелегально переходили кордон, втікаючи від перспективи бути поверненими додому. Серед них були і українці. Коли нас назбиралося аж вісімнадцять, ми офіційно створили свою організацію. Щоб не залежати від російської церкви, і не вживати їхніх приміщень для своїх зборів, де багато хто ставився до українців неприязно, ми нав"язали стосунки з французькою робітничою "христіянсько-демократичною" спілкою. Тут до нас ставилися дуже добре і дозволяли збиратися в їхньому приміщенні. Проте я не хотів цілком поривати з російською церквою з кількох причин. По-перше, це було місце, куди приходили люди з цікавими інформаціями. Крім того, тут був дешевий ресторан і досить велика бібліотека еміграційної літератури.

Дуже часто до ресторану приходили люди, які мешкали перед війною у Франції. Це були, як правило, колишні військові, учасники громадянської війни. Вони, не маючи іншої можливости воювати з комуністами, зголошувалися до німецької армії. Тому повернутися до місць свого попереднього перебування вони не могли, бо офіційно вони вважалися коляборантами і їх, як правило, судили заочно і засуджували навіть до смерти.

Дуже часто перед тим, як повертатися назад до окупованої Німеччини і приставати до біженських таборів, такі люди потребували притулку на день чи два. Вже маючи хату, ми мали можливість це робити. А уже скоро я познайомився з американцями. Одного разу до церкви прийшов американський содат. В їхніх відзнаках ми не розбиралися, тому не відразу зрозуміли, що він хоче. Побачивши в мені охочого слухача, він зрадів і розказав мені про себе. Говорив він ламаною російською мовою.

Народився він у Детройті в родині робітника. Серед батькових предків були німці. З боку матері предками були грузини, хоч він не був в тому певним. Працював робітником на заводі "Форда". Вечорами вчився теології в університеті. Коли почалася війна, він пішов до війська православним капеляном. До церкви в Марселі він прийшов, шукаючи можливости висвятитися на православного священника. Крім російської мови, він знав мови німецьку, сербську і грецьку. Це було моє перше знайомство з американцем. Я його запросив до своєї хати. Він охоче погодився і приїхав джипом з кількома своїми приятелями. Валя, як годиться, почастувала їх якоюсь стравою. Всі вони були в захваті від того, що Валя їм приготувала. Їм набридло їсти військові харчі і вони просили дозволу відвідати нас частіше щоб насолоджуватися "домашньою кухнею". Після цього вони приїздили до нас не раз, кожний раз привозячи торби з американськими консервами і дефіцитними тоді цигарками.

Все це було дуже добре, але часом у мене перебували нелегальні гості. Особливо я трохи перелякався, коли одного разу приїхала ціла компанія американців і, випивши по чарці, почали співати на терасі німецькі пісні. Це було тоді модним серед американських солдат, а у нас в хаті якраз ночували три особи, засуджені на смерть французьким судом.

Але були і інші гості. Неможливо передати ніякими словами ту різноманітність людей і пов"язані з ними пригоди. Для прикладу згадаю лише одну родину, з якою ми мали близькі стосунки і доля якої мені відома.

Одного разу мене попросили наші знайомі з російського ресторану при церкві, прийняти, на якийсь час, до своєї хати родину, яка втекла з одного з совєтських таборів. Бажаючи помогти жертвам комуністів, я погодився, не знаючи, в яку халепу ми вскочимо. Родина складалася з "старої" жінки (всі жінки старші за сорок років були для нас тоді старими), її дуже гарної доньки і чоловіка, якого будемо називати Миколою. Коротко історія їх така. Стара, яку ми згодом, стали називати "Щукою", з донькою пережили облогу Ленінграду. По звільненні вони поїхали, як і багато інших, на південь на відпочинок. І по дорозі познайомилися з Миколою і одружили його з донькою, як пояснювала "Щука" пізніше, тільки для того, щоб він носив їм валізки, один час "Щука" пробувала засватати мого брата Ярослава до своєї доньки, кажучи, що Миколу можна буде дуже легко вигнати. Микола, правдивого прізвища я ніколи не довідався, був малярем. Він закінчив Ленінградську художню академію і був, крім того, лейтенантом в армії підчас війни з Фінляндією. Якось опинилися на території окупованій німцями-і вирішили їхати до Европи.

Все що я оповідаю про цю родину є результатом "фільтрування" цілого потоку інформації, яких ми чули від "Щуки". Слухаючи її оповідання, важко було зрозуміти, що було правдою,а що фантазією. Такої завершеної брехухи можна зустріти тільки раз на життя. Вона мала, як вона казала, близьких родичів серед високої німецької аристократії, як також, між англійськими лордами. Її батько був відомим лікарем-хірургом в Японії, де вона і народилася. Вчилася вона в Полтавському інституті "благородних дівиць", (шоб зробити мені приємність, вона запевняла, що в Полтавському інституті викладали українською мовою). Багато інших історій я не пам"ятаю, хоч правдою є те, що вона знала французьку мову, яка їм дуже помогла влаштуватися пізніше.

Вже не знаю як, але десь, подорожуючи з Німеччини до Франції, їх заарештувала поліція за спекуляцію, бо вони мали із собою якусь кількість американських консервів. Вони опинилися у в"язниці. Щоб з в'язниці звільнитися, мабуть за порадою "Щуки", Микола написав листа до совєтської місії, поскаржився на французів за арешт. Крім того, він, перебуваючи у в"язниці, вкрав у свого сусіда по камері, француза, якийсь винахід. Не знаю, чи той винахід мав якусь вартість чи ні, але совєтські представники їх дійсно звільнили, але посадили до одного з таборів в Марселі. Звичайно, повертатися додому вони не мали охоти, тому, вибравши зручну хвилину, вони втекли з табору.

Далі буде