Місто Марсель, засноване три тисячі років тому греками, і ще досі має на цвинтарі старовинні гробниці з античними грецькими прізвищами. Воно стоїть навколо зручної колись затоки, яка тепер називається "Старим Портом", але вживається тільки рибальськими човнами. Від старого порту починається головна вулиця міста, Канеб"єр. До моря підходять кілька гірських хребтів. Тому місто поширюється долинами, як пальці від центру.

Хата, яку ми винайняли, містилася в одній з тих долин, досить високо на горі. Садиба мала кілька оливкових і фігових дерев і більше як чотириста кущів винограду. З тераси ми мали дуже гарний вигляд на місто внизу і сусідні гори. Ця хата дозволила нам покинути безперспективну працю у пана Берченка і бути ближче до міста. Недалеко від хати було видно канал, що був частиною водопостачання міста, збудованого ще за римських часів

В Марселі не було багато інженерних компаній, тому я плянував до них звернутися, коли я засвою краще французьку мову. Тим часом мені запропонували працю в добродійній місії Квакерів. Квакери, це напів-релігійна організація, де вони називають себе просто "приятелями".

На чолі місії був англієць, власник чоколядової фабрики. Але тут він себе цілком присвятив добродійній діяльности. Пізніше, коли Франція вже не потребувала допомоги, ціла місія виїхала до Польщі продовжувати свою добродійну працю. Не знаю, як їм повелося в уже, на той час, комуністичній, Польщі.

Квакери мали в Марселі великий склад, куди привозили величезну кількість всіляких речей у великих пакунках. Все це були переважно речі, подаровані в Америці людьми для допомоги зруйнованій війною Европи, хоч велику кількість харчів, особливо консервів, дарували американські компанії. При складі була майстерня, де жінки переглядали прислану одежу, поправляли, якщо було потрібно, і готували до розподілу в монастирях, сиротинцях, школах і інших установах, які потребували допомоги,

Серед жінок, які працювали в майстерні, була дуже тендітна полька, колишня секретарка графа Потоцького. Її історія теж цікава. Батьки цієї пані були заможними людьми і любили подорожувати. Так сталося, що вона народилася в Алжирі підчас однієї з подорожей батьків. Отже, офіційно країною її народження стала Франція, бо Алжир належав до Франції. Пізніше, вже по війні, щоб виїхати з комуністичної Польщі, вона звернулася до французького представництва і французи, визнавши її француженкою по народженню, вивезли її, разом з іншими, через Одесу до Франції. Інтелігентна жінка, яка говорила дуже гарною польською мовою, ніяк не могла пристосуватися до становища робітниці. Мені вона казала про свою працю так:

- Як ктось цось нє добже зробє, то я розпрує".

Складом завідував вже не молодий француз. Крім нього, взяли до праці ще чотирьох робітників, між ним і мене. Ми мусіли вантажити авта і розвозити речі і харчі за призначенням. Крім того, ми мали і двох шоферів - росіянина на прізвище Десятов (він, як і багато хто з росіян, з прізвищами на "ов", писав своє прізвище Desiatoff, наслідуючи німецькі закінчення і думаючи, що це виглядає шляхетніше), дворянина з Петербургу, колишнього "вольноопределяющегося" в армії тимчасового уряду Керенського, і людини, здається, народженої в Уругваю, хоч він мені показував пашпорти і від інших південно-американських країн. Це була, по своєму, теж цікава людина. Він говорив з виразним еспанським акцентом і мав знайомих по цілому місті. Він мав знайомих серед поліції і серед звичайних робітників. Це траплялося часто, але одного разу я був здивований до краю. Ми поїхали далеко, до незнайомої частини міста. В одному місці нам довелося спинитися, бо дорога була розкопана. В створеній ямі працювало кілька робітників. Коли наш шофер вийшов з авта, я побачив, що робітники радісно його оточили і віталися з ним, як з давно загубленим рідним братом. На жаль, я не пам"ятаю прізвища, яким він себе тоді називав, але це був явний авантюрист. Наскільки я тоді зрозумів, його основним заняттям була спекуляція золотом і валютою. Він приїздив на працю своїм автом, що тоді ще було рідкістю у Франції, мав дуже гарне помешкання, за яке він платив більше як його платня шофера. Працював він у квакерів, як виглядало тільки через можливість красти.

Більшу частину дня ми всі чекали на розпорядження їхати кудись, щоб відвезти харчі і одежу до якогось монастиря чи школи, за цей час мої французкі співробітники розривали пакунки з одежею і харчами і відкладали на бік потрібні їм речі. Коли нам казали навантажити авто замовленим крамом, було не важко покласти до авта помітно крадені речі. Виїхавши на вулицю, ми спинялися коло крамниць, де наш шофер мав спільників і частину вантажу продавали, а краденими речами ділилися. Я теж мусів брати, при розподілі запропоновану мені частину одежі і різноманітних консервів, бо інакше вони не мали б до мене довір"я. Таким чином нам не бракувало деякої одежі, особливо светрів і всіляких американських консервів. Коли ми, нарешті, коло мїсця нашого призначення опинялися, як правило, виходила якась монашка або вчителька і, не перевіряючи, підписувала папір про одержання вантажу і щаслива від подарунків усім дякувала.

Я не хочу ображати усіх французів, але, спостерігаючи поведінку моїх співробітників, мимоволі згадувалося оповідання про те, як французів навчили їсти картоплю. Відомо, що першим европейцем по той бік океану, який спробував картоплю, був король Еспанії Пилип Другий. По дуже короткому часі картопля з'явилася у Франції. Але французи відмовлялися їсти незнайомий їм плід. Знаючи вдачу своїх підданих, король вирішив піти на хитрість. Він наказав насипати гору картоплі і поставив коло неї варту. Вартовим було наказано робити вигляд, що вони не помічають крадіжок. Кажуть, що за одну ніч всю картоплю розікрали, і французи навчилися її їсти.

Другий шофер, Десятов, хоч і не був таким злодієм як наш південноамериканець, правда, він і не мав такої можливости, бо їздив невеликим автом і розвозив менші замовлення. Я теж часто його супроводжував. Але ці подорожі з ним перетворювалися на політичні дебати і дуже часто кінчалися сваркою. Не дивлячись на нашу політичну ворожнечу, ми з ним продовжували бачитися і сваритися аж до його смерти.

Від нього я отримав багато інформацій про життя російської еміґрації, а, особливо про перебіг революційних подій в Петербурзі перед остаточною перемогою більшовиків. Наприклад, розповідаючи про свої пригоди на початку революції, він згадав про такий випадок, який, при інших обставинах, міг би змінити розвиток світової історії. Перебуваючи в армії тимчасового уряду "вольноопределяющимся"( так називалися добровільці в армії Тимчасового Уряду, особливо з дворян, які не хотіли називатися просто солдатами), він став учасником такої події. Його військова частина дістала наказ оточити Смольний, де тоді містилася "ставка" більшовиків і заарештувати Леніна. Військо оточило Смольний інститут і чекали на наказ. Але Керенський не наважився на такий крок і, в останню хвилину, дав наказ розійтися. Дуже скоро після цього події розгорнулися так, що Керенський мусів сам втікати за кордон, передягнений на жінку.

Рідна сестра Десятова, разом із своїм чоловіком, мали курячу ферму в невеликому містечку Мужен, над Середземним морем. Мужен відомий своїми плантаціями квітів, які вирощувалися для потреб значної індустрії парфумів у Франції. Мальовниче містечко, як і ціле побережжя Середземного моря від Марселю до Монако, або так звана "Французька Рів"єра", приваблювала здавна своїм кліматом і своїми пляжами багатих людей. В Мужені теж якийсь англійський лорд мав великий маєток, куди часто приїздив відпочивати Уінстон Черчіль. В Мужені жив і працював український письменник і політичний діяч часів Української Народної Республіки Володимир Винниченко. Але про нього я згадаю пізніше. По кількох місяцях, як я вже згадував, квакери свою місію в Марселі зачинили і виїхали до Польщі. Я попробував, без успіху, шукати якоїсь інженерної праці і мусів погодитися на роботу електрикам. Такої праці тоді не бракувало. Довелося працювати в кількох компаніях. Позитивною стороною праці електриком було те, що я був змушений вивчати французькі правила електричних мереж і поширювати свої знання в тих ділянках, яких мені бракувало.

Найчастіше треба було ремонтувати, або відновляти електричні системи, пошкоджені під час війни. Серед об"єктів, на яких мені довелося працювати, були і кінотеатри, і залізничні станції, і школи. Одна із шкіл, яка потребувала ремонту після того, як її звільнили американські військові, була цікава тим, що в цьому будинку був у свій час вчителем фізики Андре Ампер, відомий французький вчений. Його іменем названо одиницю електричного струму. Меморіяльна дошка з іменем Ампера, нагадує про це коло вхідних дверей.

Короткий час я працював у контрактора, росіянина на прізвище Сорокін.

Ця праця була цікава тим, що високовольтна електрична лінія, яку ми відновляли, переходила через кілька невеликих поселень і безконечні виноградники. Вже не кажучи про те, що ми їли винограду до схочу, я міг спостерегти цікаву для мене річ, В одному поселенні був середньовічний замок, яких є так багато у Франції. Цікаво було те, що в ньому ще жила його власниця, графиня. Мені було дивно бачити ту повагу. з якою зустрічали місцеві люди цю, на вигляд звичайну жінку, яка ходила на закупи сама з кошиком в руках. Вони з пошаною їй вклонялися і називали "madam la corntesse" або "пані графиня". І це майже через сто п"ятдесять років після французької революції!

Капітан Сорокін, як він оповідав, командував військовою частиною, "караулом", як він казав, яка охороняла царя Миколу Другого, коли він сам перебрав командування фронтом в першій світовій війні, і мав свій штаб в залізничному вагоні, що відомо з історії. Крім того. він згадував про спроби англійського короля забрати царя Миколу Другого і всю родину потайки до Англії. Цар Микола на це не погоджувався, бо вірив в лояльність своїх підданих і сподівався що "русский мужик" його захистить від більшовиків.

Закінчення Другої світової війни і перемога Росії, як вони вважали, зробили велике враження на російських "білих" еміґрантів. Хоч частина їх залишалися переконаними ворогами комуністичного уряду в СССР, вони готові були навіть воювати проти більшовиків. Особливо це стосується донських і кубанських козаків, які мали кілька дивізій, організованих з великими труднощами через заборону Гітлера давати зброю чужинцям, і які воювали на південному фронті проти більшовицької армії.

Але велика частина, побачивши, що комуністи, ще краще від царів, розбудовують російську імперію, забули про свої політичні розбіжности, і цілком піддалися більшовицькій пропаганді. Була створена російська еміграційна організація під назвою: "Союз Советских Патриотов". На чолі цієї організації в Парижі став колишній царський адмірал.

Немає сумніву, що цьому сприяла загальна ситуація у повоєнній Франції, де комуністи мали великий вплив. Це дозволяло совєтським людоловам вільно діяти по всій країні. Місто Марсель, як і багато інших міст Франції, мало мером комуніста, а три робітничих професійних організацій (комуністична, соціялістична і демократично христіянська), змагалися за провідництво серед робітників.

Мій брат, Ярослав, попрацювавши коротко на будівництві, вирішив продовжувати медичну освіту. Він виїхав до Парижу шукати щастя. Це не було легко. Перебуваючи в Парижі, Ярослав часто харчувався в безкоштовній їдальні, яку утримувала добродійна організація. В цій їдальні він мав нагоду зустрічатися з іншими колишніми російськими аристократами і, навіть, з колишніми губернаторами, які, перебиваючись на тимчасових роботах, теж були змушені користати з безкоштовних харчів. Переживши всі труднощі і перешкоди, він витримав і досягнув свого. Він закінчив медичну освіту в університеті Лювені, в Бельгії. Лювенський університет є одним із найстаріших університетів в Европі.