Продовження.

Початок в №№146,147, 149-151, 154-158, 161, 163, 164, 166, 167, 169, 171, 172, 174-179

І справді він, як виявилося, був добре обізнаний, в протилежність іншим французам, з подіями на сході Европи і добре знав про діяльність совєтських агентів. Тоді я почав йому оповідати більше про себе, про наше життя під комуністами і про становище в Україні. Наша розмова закінчилася дружньо і ми умовилися зустрітися знову. З часом ми заприятелювали. Я вже знав, де я можу його зустріти в будучий час. Знайомство з ним помагало нам оформлювати справи українців, що з"являлися в Марселі нелегально.

Коли у нас народився перший син Лесик, він подарував мені колиску, бо його дитина вже її не потребувала. Знайомство з агентом Другого Бюро, і, як я думаю, його довір"я до мене, зробили мене свідком, як ця установа працює. Тут я побачив, як навіть серйозну справу в цивілізованій країні, можна полагодити спокійно, без залякування і терору.

Одного разу мій знайомий приїхав до моєї установи автом з кількома іншими агентами. На його прохання мене відпустили, і ми всі поїхали до порту, де працював Юрко Щербань, мій приятель, про якого я вже згадував. Виявилося, що французька поліція заарештувала чоловіка, підозріваючи його в кількох убивствах. Вони думали, що це учасник буковинського батальйону, який в свій час зник і з"явився як лейтенант НКВД. Юрко Щербань мусів його знати і був потрібний, щоб засвідчити його особу, а я мав бути перекладачем. Коли ми всі посідали в приміщенні Другого Бюро, привели заарештованого. Проте одразу стало очевидно, що це не може бути той, кого поліція шукала. Це був кубанський козак, який поводився підозріло, бо посварився з жінкою і хотів від неї сховатися. Коли всі присутні переконалися в цьому, хтось запропонував спуститися до бару, що був на першому поверсі і випити по чарці. Це ми і зробили з задоволенням.

Разом зі мною в нашій установі працював молодий хлопець на ім"я Андре Азема. Він народився і все життя прожив в Марселі, недалеко від місцевої опери. Коло опери традиційно існує гурток знавців музики і Андре теж належав до цього гуртка. Мені було приємно бути в товаристві з ним і іншими знавцями оперового мистецтва. Разом з ними я слухав майже всі вистави Марсельської опери. Я насолоджувався не тільки музикою і співами, але і розмовами поміж присутніми підчас перерв. Виявилося, що ця група знавців опери відома по цілій Франції. Від них залежав успіх чи невдача. Співаки, особливо ті, що починали свою карьеру, не звертали увагу на тих глядачів, що сиділи в перших рядах і платили великі гроші. Навіть опера в Парижі не була для них важливою. Вони прислухалися тільки до марсельської гальорки. Ці музикознавці йшли на ту саму виставу кожний раз, як була якась зміна: чи новий співак, чи інший диригент. Всі вони знали один одного, всі купували найдешевші квитки. І приходили до опери, на гальорку з пляшкою вина і, як звичайно, з хлібом і сиром. На сцену ніхто з них не дивився. Вони кожну ноту знали на пам'ять. З закритими очима, вони уважно слухали, а підчас перерви починалися розмови, коментарі і критика. Мені було дивно чути, як глибоко вони аналізували співаків, їхні голоси і давали їм свою оцінку. Нарешті хтось починав, посилаючись на тількищо проспівану арію: "А чи ви пам'ятаєте як в такому-то році такий то її співак взяв цю ноту далеко вище?"

Якщо марсельська гальорка зааплодує, кар"єра молодого співака була забезпечена. Між іншим, я був присутній, коли в Марселі виступав український співак Мінський. Його досить прихильно сприйняла гальорка. Пізніше він виїхав до Америки, але про дальшу його кар"єру я не знаю. Квитки на гальорку не продавали наперед. Треба було стояти в черзі перед самою виставою. Купуючи квитки я, дивуючи інших, використовував свій досвід в совєтських чергах, і, звичайно, міг пролізти наперед швидше інших.

Про Францію і французів можна писати дуже багато. Але це не належить до моїх намірів, хоча кілька слів, все таки, належиться сказати. Ця цікава країна і люди, що тут живуть, мають багато позитивного і гарного. Проте, як і всюди, можна знайти і риси негативні. Найперше треба сказати, що, буваючи серед французів, рідко можна перебути день, не почувши прокльонів на адресу всіх чужинців. Французи переконані, що у всіх нещастях і непорядках в країні винні тільки чужинці. Дуже часто, особливо від людей з невеликою освітою, можна почути нарікання на чужинців якщо розмова іде якраз з чужинцем. Вони не вважають це образливим, бо, як можна ображатися, коли це "правда"? Проте, всі ці скарги проголошуються без злости і можна навести купу прикладів, які доводять, що Франція таки залишається цивілізованою країною. Під час подорожей, особливо у провінції, завжди знайдуться люди, які охоче, з приємною посмішкою, допоможуть подорожуючим чужинцям. Відвідуючи Францію вже з Америки, ми умовилися з моєю донькою Оленкою зустрітися в Ніцці. Вона приїхала до Франції після подорожі через Італію. Далі ми вже їхали автом вдвох до Парижу. В старовинному місті Ліон, заснованому римлянами ще сорок три роки перед початком нашої ери, ми шукали готель. Оленка вибрала готель, в старовинній дільниці міста. Вона не хотіла спинятися в новіших готелях, щоб побачити "правдиву Францію", Рано вранці, шукаючи якогось ресторану для сніданку, ми вийшли на вулицю, яка йшла берегом річки Саони. Тут багато людей готувалися до базару, і були вже відчинені бари, але ресторанів не було, Щоб не витрачати часу, ми вирішили лише замовити каву в барі. Хоч це була рання година, в барі вже сиділи двоє чоловіків і були вже на підпитку. Ми сіли коло столика на вулиці. Коли господар приніс нам каву, я почав його розпитувати, де можна поснідати. Він подумав, попросив нас зачекати і за короткий час приніс нам сніданок. Він не мусів того робити, але, зрозумівши, що ми поспішаємо, побіг до недалекої пекарні і приніс нам свіжі круасани до кави. Це був жест доброзичливої людини.

Маючи гроші, не знаю, чи є на світі країна, де можна жити приємніше і почувати себе краще, як у Франції. Франція має величезний запас освічених людей, хоч елементарна освіта, для загалу не може бути зразком для інших. Політехнічний Інстітут, де Франція виховує свою еліту, можна вважати найкращим учбовим закладом країни, а може і світу. Він залишається під наглядом військового міністерства і не належить до міністерства освіти. Майже всі французькі генерали і високі урядовці є вихованцями політехніки.

Дуже цікавою є так звана "Французька Академія". Ця інституція наглядає і слідкує за чистотою французької мови, не має ні свого приміщенння, ні адміністрації. Вона складається з сорока так званих "Безсмертних академіків", збирається на наради в одному з кафе. Відомі письменники, такі як Бальзак і Ґюґо, також колись належали до "безсмертних".

Цікаво, що не зважаючи на свою репутацію розпустництва, французька мова не має брутальних, непристойних слів. Навіть таке звичайне слово як "мерде" (г.... по-українськи), набуло визнання і стало частиною французької мови тільки після того, як один відомий ґенерал попав в оточення під час першої світової війни і відповів цим словом німецькому ґенералові на вимогу здатися.

Найбільшою образою вважається назвати когось "chameau", по- українські "верблюд". На цю тему згадується дотепний анекдот,

Один чоловік, при сварці, навіть, назвав жінку "шамо". Жінка подала того чоловіка до суду. Суддя питається: "Чи то правда?" "Так",- каже чоловік. За це він мусів заплатити кару. Чоловік заплатив і питається у судді: "Я охоче заплатив кару за те , що назвав жінку верблюдом. А чи є закон, який забороняє називати верблюда "мадам"?" "Ні, такого закону нема". Тоді чоловік повернувся до жінки і каже: "До побачення, мадам!"

Про французьку літературу один мій знайомий казав так: "Французька література стоїть на першому місці в світі, а на другому місці нема нікого". Він тим хотів сказати, що нема в світі літератури, яка б дорівнювалася французькій літературі. Проте я чув від поважних французів скарги, що письменники пишуть один для одного, бо широкі народні маси їх не читають.

Дуже похвальною, на мою думку, є тенденція зберігання старих будівель. В Парижі більшість палаців колишніх вельмож використовуються для державних установ. Будинки модернізуються не руйнуючи зовнішнього вигляду. Часом, щоб не перебудовувати будинку, ліфти в готелях такі маленьки, що ледви вдвох можна туди втиснутися.

Далі буде