Продовження.

Початок в №№146,147, 149-151, 154-158, 161, 163, 164, 166, 167, 169, 171, 172, 174-178

Так сталося, що Володимир Винниченко досить скоро після нашої візити помер. Тому для мене наша розмова з поважним, хоч і контроверсїйним учасником української революції, залишиться значною подією.

Тим часом, життя в таборах "переміщених осіб" почало налагоджуватись. Завчасно на умовлену адресу в Париж мої батьки відіслали листа і ми налагодили контакт. Вони перебували в таборі Майн-Кастель.

Потроху люди почали органі-зовувати своє життя. Почали створювати школи для дітей, хоч не завжди було досить кваліфікованих вчителів серед мешканців табору. Як і треба було сподіватися, люди поділилися на організації і партії, почали друкуватися газети, і розвивалося церковне життя.

Незабаром мої батьки відвідали нас у Франції, хоч невідомо, чому їм не дали дозволу приїхати до нас разом. Тому першим відвідав нас мій батько а пізніше приїхала і мама.

Так продовжувалося якийсь час. Але всі розуміли, що перебування в таборах є справою тимчасовою і треба думати про влаштування життя якось інакше. Невелика частина біженців хотіла залишитися в Німеччині, але більшість почали вибирати собі країну для постійного життя.

Деякі держави приймали іміґрантів дуже охоче. Наприклад, Австралія посилала своїх міністрів до Европи з метою запрошувати людей до своєї країни. Ми мали розмову з австралійським представником в консуляті Великобританії в Марселі. Він нам довго пояснював про переваги, які ми будемо мати, якщо виїдемо до Австралії. Радо приймали нових іміґрантів і більшість країн Південної Америки. Проте Америка і Канада залишалися найбільше бажаними країнами, куди люди хотіли би виїхати на постійне життя. Але через існуючу тоді систему квот, які обмежували іміґрацію, зробити це було не так легко.

Не знаючи, куди зможуть виїхати батьки, ми мусіли бути готовими на інші можливости. Один час була чутка, що Америка не буде приймати людей старших від п"ятидесяти років. Арґентина була однією з країн, куди ми вважали за можливе іміґрувати. Тому на всякий випадок я подав прохання на виїзд до Арґентини.

Чекати довелося досить довго, бо в Арґентині кожного іміґранта мусить затвердити парлямент. Коли, нарешті, ми дістали листа від арґентинського уряду, мої батьки вже одержали дозвіл на виїзд до Америки. Хоч Арґентина, як країна для іміґрації, вже нас не цікавила, бо вся наша увага була звернена на виїзд до Америки, мені дуже прикро, що лист від арґентинського уряду десь загубився. Наш дозвіл на іміґрацію до Арґентини виглядав надзвичайно гарно. Він був надрукований на гарному папері і оформлений в кольорах, як виглядають дипломи. Текст починався, як я пам"ятаю, такими словами: "Уряд і парлямент незалежної республіки Арґентини запрошує і дозволяє (наше прізвище) ступити на вільну землю Арґентини..." Цей документ мав особистий підпис президента Хуана Перона.

Можливо, що і інші країни видавали так гарно оформлені дозволи на іміґрацію, але це запрошення було дуже зворушливим,

Потроху табори в Німеччині почали порожніти. Люди, шукаючи своєї долі, виїздили на працю до Бельгії і Франції. Цікава доля спіткала відомого футболіста Скоценя. Він виїхав до Бельгії, підписавши контракт на працю в шахті. Як і треба було сподіватися, він почав грати в місцевій робітничій команді. Тут його помітили французькі шукачі талантів і нелегально забрали до Франції, Футбольна дружина міста Ніцци, де він почав грати вцентрі, виграла того року чемпіонат Франції. Хоч він уже був не молодий, як для футболіста, і вже скаржився мені, що у нього починають боліти ноги, він, виїхавши до Канади, скоро став тренером канадійської збірної дружини. І він, вже як канадієць, очолював її виступ в Англії на святкуваннях на честь королеви Елізабети під час її коронування.

Багато людей виїхало до Південної Америки. До Арґентини, Бразилії і Венесуєли. До Уругваю виїхали люди цілою групою. Представник уряду їх зустрів і повіз на наділену їм землю. По якомусь часі, уряд хотів переконатися як влаштувалися нові іміґранти. Урядовці були здивовані, побачивши заможну на вигляд колонію і веселих дітей, що бігали майже голі. Як виявилось пізніше, наші поселенці спочатку були заскочені незвиклими обставинами і незнайомим кліматом. Але роздивившись, вони побачили, що навколишні ліси мають багато ягід. Серед них знайшлися спеціялісти, які дуже скоро налагодили виробництво самогону. Місцеві тубільці зацікавилися цим продуктом і почалася жвава торгівля.

До Австралії теж виїхало чимало дипістів. Більшість влаштувалося на новій землі досить добре. Один професор університету, намагаючись виїхати з Европи якнайскорше, переконав австралійських представників, що він знається на вівцях, хоч я сумніваюся, що київський професор зблизька бачив овець, хіба що тільки на картинках.

Його в Австралії зустрів власник великого вівчарського господарства. В першу ніч він був переляканий, коли побачив в призначеному йому приміщенні велику чорну гадюку. Йому пояснили, що це в Австралії звичайна річ. Гадюк тримають в хаті, як котів, щоб ловили мишей.

На другий день господар своїм літаком довіз його на пасовиська, де він мав доглядати величезну отару. Скільки там було овець ніхто, мабуть , не рахував. Професор якийсь час насолоджувався самотністю, гарними краєвидами і свідомістю, що він так далеко від совєтського уряду.

Потроху він налагодив приятельські стосунки з австралійськими тубільцями. Час від часу вони приходили до нього і просили дозволу взяти вівцю. Він з охотою їм давав, бо овець було так багато, що порахувати їх не було можливости. Через якийсь час господар прилетів його провідати і привіз необхідні запаси. Тоді господар розповів професорові про долю попереднього сторожа. Той пробував захищати інтереси свого господаря і не давав овець тубільцям. За це тубільці сторожа забили.

Працюючи в нашій компанії, мені доводилося бувати часто на будівництві різних електричних об'єктів. Це дало мені можливість побачити і пізнати південь Франції так, як цього не може досягнути звичайний турист.

В Альпах ми будували велику підстанцію для приймання електроенергії від Італії. Італія, як переможена держава, виплачувала військові репарації Франції електрикою. Там, де ми перебували в горах, не було близько жодних ресторанів, тому компанія умовилася з місцевим фармером, який мав велике господарство. Для робітників кілька жінок готували їжу. Тому їм не важко було прогодувати додатково і нашу групу. Тут ми насолоджувалися правдивою "французькою", "провінційною" кухнею. Кожну страву ми запивали місцевим вином, бо господар мав свої виноградники і його вино було не гіршим від найкращих вин, які продавалися в крамницях. Сам господар не працював на землі. Він більше часу проводив, ловлячи рибу або полюючи в горах. З тварин, яких він приносив, або з риби, жінки на кухні робили дуже смачні і різноманітні страви.

Ще інша підстанція будувалася недалеко автобусної дороги від Ніцци до Парижу. При дорозі був невеликий готель і ресторан, який обслуговував пасажирів, коли вони спинялися перепочити. Тут ми наймали кімнати і харчувалися в ресторані. Господареві готелю дуже сподобалося моє прізвище. Він його вимовляв Тюрк-а-л"о. Для французів це звучало, як "турок у воді". В своєму барі він придумав коктейль, і під цією назвою пропонував його пасажирам.

В горах нам довелося познайомитися з цікавим явищем. Рано вранці, коли ми починали працю, були приморозки. До металевих частин і інструментів не можна було доторкнутися - такі вони були холодні. Ми були в тіні високої гори. Десь коло одинадцятої години із-за гори виходило сонце. За п'ятнадцять хвилин все нагрівалося так, що до металевих частин доторкнутися було неможливо, таке все було гаряче.

Довший час мені довелося працювати на будівництві електричної станції недалеко невеликого міста Алес. Часто доводилося бувати в містах Нім і Авінйон. Місто Нім дуже старе, засноване ще за римських часів. Тут збереглися кілька історичних будівель. Наприклад Нім відомий своїм амфітеатром. Збудований ще до нашої ери римлянами він зберігся краще від Колізею в Римі. Еліптичної форми "Арени" вміщують тридцять тисяч глядачів і використовуються тепер для бою биків. Амфітеатр був збудований для гладіяторських поєдинків, але можна було наповнити його водою і тоді глядачі насолоджувались морськими битвами. Це єдине місце у Франції, де бій биків дозволений, Крім того, в Німі можна бачити добре збережену будову римського храму. Він називається "Квадратним будинком". Будинок збудований в стилі Партенону. Тепер в ньому містится музей. В Німі є гарний парк , проектований тим самим архітектором, який будував Версальський палац коло Парижу. Далі на захід від Німу - пасовиська, де плекають коней і спеціяльної породи биків для "кориди". Одиного разу ми з Валею на запрошення знайомого лікаря бачили це цікаве видовище. Наші місця були дешевші, а квитки на почесні місця в передніх рядах коштували три моїх місячних платні.

Авінйон - теж старе історичне місто, має старовинний замок, де перебував папа Римський під час так званого "французького" періоду в історії католицької церкви . Він конкурував з іншим папою у Ватикані, аж поки дійшлося до згоди і залишився тільки один папа в Ватикані.

Крім того, Авінйон відомий ще знаменитим авінйонським мостом, хоч правильніше було би назвати пів- мостом. Ще в чотирнадцятому столітті хтось почав будувати міст через річку Рону. Невідомо чому, але міст ніколи не був закінчений. Так він і стоїть досі збудований до середини річки. Тепер він існує для прогулянок і танців молоді. Про нього складають пісні, а туристи залюбки його фотографують.

Ще одна особливість цієї місцевости. В сьомому столітті араби, яких через історичну помилку називають маврами, завоювали Еспанію, їхні армії перейшли Піренейські гори і напали на Францію. Тут десь коло міста Нім їх було спинено. Я не знаю, як це сталося, але в цій околиці існує цікавий звичай. Звичайно хлопці свистять, коли іде гарна дівчина, а тут навпаки дівчата свистять, коли бачать перехожого хлопця.

У вільний час ми поступово відвідували і вивчали увесь південь Франції. Від Марселю до Монако і італійського кордону так звана "рів"єра" цілком заслужила свою репутацію відпочинкового раю для багатих людей з цілого світу. Крім великих міст Ніцца чи Канни, відомі в Америці через фестивалі кінематографічного мистетства, є багато менших мальовничих поселень.

Великі міста, відомі своїми розкішними і дуже дорогими готелями і ресторанами, приваблюють міліонерів, хоч на кожному кроці можна зустріти маєтки таких людей, як Герцог Віндзорський чи Ага Хан, вздовж берега Середземного моря є чудові, часто рибальські поселення з невеликими готелями і недорогими ресторанами. Крім того, є багато невеликих заток, які називаються каланками і часом доступні тільки з моря або дуже стрімкими скелястими стежками. Кожна з таких каланок має невеликий пляж для тих, що шукають самотности.

Недалеко від Марселю є острів, який називається Іф. На ньому стоїть фортеця, збудована королем Франсуа І. В сімнадцятому столітті її вживали як державну в'язницю. Цей замок став відомий через роман Олександра Дюма "Граф Монте Крісто". Дірка в стіні своєї келії, яку ніби заарештований довбав чотирнадцять років, існує досі, Традиційно, кожний відвідувач може через неї пролізти, у сподіванні на щастя...

Несподівано, підчас праці, мене викликали до передпокою, і сказали, що зі мною хоче говорити якийсь чоловік. І справді, коли я вийшов, до мене привітався якийсь незнайомець. Він, відхиливши комір свого вбрання, показав мені ознаку агента " другого бюро" і сказав, що він хоче зі мною поговорити. Хоч ми вже жили у Франції кілька років, мене завжди турбувала свідомість того, що ми не сказали правди про своє життя. Як я вже зазначав, ми твердили, що до війни ми жили в Польщі. Коли цей чоловік представився як поліцай, я найперше подумав, що він хоче говорити зі мною в цій справі. Мене з праці відпустили і ми вдвох пішли до найближчої поліції і сіли в порожній кімнаті. Не чекаючи на його запитання, я сам почав йому оповідати про обставини нашого приїзду до Франції і пояснював причину, яка змусила нас говорити неправду. Він з посмішкою, але уважно мене вислухав і сказав, що все це йому зрозуміло і що він хотів зі мною говорити не в цій справі. Він пояснив, що його завданням є запізнати як можна більше людей східньоевропейського походження.

Далі буде