Розповідають, що секретар РНБО України Євген Марчук був вражений, коли його польський колега Марек Сівец виклав на стіл переговорів список 99 сіл, польське населення яких було забито за один день - 11 липня 1943 року. Несподіванкою чомусь стало не те, що українська сторона неготова була до такої розмови, а те, як ретельно підготувалася до неї польська сторона. Польські історики вивчали цю проблему масово і довго, щонайменше десятиліття, українські - поодинці, керовані винятково власним ентузіязмом.

Створена наприкінці минулого грудня розпорядженням Президента Кучми робоча група експертів для проведення додаткових наукових досліджень трагічних подій на Волині 1943-44 рр. на перше своє засідання зібралася тільки 4 березня. У назві цієї групи мене щиро дивує слово "додаткових". Воно виглядало б достойніше на тлі стелажа (на сьогодні, на жаль, уявного) з десятками наукових томів з історії краю від часів Пілсудського до Сталіна.

Спитайте навмання у першого-ліпшого політичного достойника, та наприклад, у фахових істориків при владі - спікера ВР та гуманітарного віце-прем'єра, - коли вони вперше занурилися в подробиці волинських подій 1943 року, - і отримаєте відповідь або невтішну, або нечесну. Направду, я теж, як і величезна більшість моїх колег, донедавна так само належала до тих, напевно, 80 відсотків нашого суспільства, які не готові були відповідати на подібне запитання.

Тільки лінивий каже: "Історія розсудить". Принаймні цю історію не можна сьогодні залишити історикам, віддати їм для препарації засохлу кров минулого і залишити на них тягар висновків. Не можна тому, що поки живі причетні до тих подій і їх очевидці, діти невинно убієнних, - це ще не історія, це якоюсь мірою сучасність. І польська держава підносить це питання як першочергове з-поміж інших проблем міждержавних взаємин, зокрема, і з цих міркувань.

Відомо, що батьки міністра закордонних справ Польщі Владзімежа Цімошевича загинули на Волині. Загалом, за даними доктора Гжегоша Мотики, найвідомішого польського дослідника волинської трагедії, 50-60 тисяч поляків, серед них діти, жінки, старі, були вбиті на Волині, ще 30-40 тисяч - на Східній Галичині. Українські історики мають інший підрахунок втрат - щонайменше 30 тисяч. Але для науковців обох країн незаперечним є факт: поляків Волині винищували масово, і кількість польських жертв тут неспівмірно більша з кількість жертв українських.

Наші втрати Мотика обчислює у 15-20 тисяч, з них від п'яти до десяти тисяч - на Волині та в Галичині. Страшно уявити, скільки неприкаяних тіней блукають цими лісами, нашіптуючи прокляття...

Відтак, причини того, що сталося на Волині, важко збагнути, навіть розуміючи, що то був такий час, коли у кожного за дверима, як у Бога, стояла сокира, і що то була така земля, називати яку після війни своєю прагнули і українці, і поляки, і німці, і радянські, і що то друга Річ Посполита робила українців на цих убогих теренах людьми другого сорту.

Саме принизливу антиукраїнську політику польської держави на Волині вітчизняні дослідники ставлять першопричиною трагедії 43-го. Польські ж науковці та політики переконані: винуватець масових убивств - бандерівська фракція ОУН, зокрема її тамтешній провід.

Водночас, як можна зрозуміти з дискусії під час недавнього українсько-польського форуму в Острозі "Події на Волині: як жити з цим тягарем?", чітких документальних свідчень переходу від теорії так званого інтегрального націоналізму до практики етнічних чисток не знайдено. Два вищезгадані чинники фіксують не тільки різницю в підходах української та польської історіографії до цієї болючої теми, а й різні відповіді двох націй на запитання "хто винен?" Очевидно, що звести їх до спільного знаменника неможливо.

Наважуся, однак, висловити думку, що попри первинність морального тягаря, спогад про Волинь-1943 є сьогодні також питанням політичним.

Сьогодні Польща майже інтегрована в західний світ, вона навчилася піддружувати із ЗСА і користатися з цього, вона значно потужніша й впевненіша, вона активніше відстоює свої інтереси на міжнародній арені, ніж, скажімо, п'ять років тому. Саме тому Варшава не робила Києву історичних закидів і не прагнула так широко й резонансно вшанувати на державному рівні якусь попередню річницю волинської трагедії, скажімо, 55-ту, хоч, слід думати, попіл волинських жертв і тоді не менш гучно стукав їй у груди.

Бачиться, відтак, і друга спонука активности Варшави у нинішньому штурмі історичної справедливости. Це політична слабкість самої України. Сьогодні не маючи політичної злагоди, ані національної ідеї, ані суспільного підйому, ані чітких зовнішньополітичних орієнтирів, Україна є країною розчарувань. Польському президенту Олександру Кваснєвському дорікають за його оптимізм в українському питанні. Поляки так стрімко рвонули вперед, у світле европейське майбутнє, що вже начебто забули скрипіння нар у комуністичному таборі, тож забрьоханий сусіда їх дратує хоча б тому, що не може набрати достатньої сили, аби продертися крізь давно розщеплені дроти.

Україна поки що не готова відповідати на такий політичний, моральний, історичний виклик. Крім інформаційного невігластва, про яке ішлося вище, маємо й організаційний безлад, що особливо прикро в порівнянні з обґрунтованою, послідовною і впертою політикою Варшави щодо 60-річчя волинської трагедії.

"Політичний мейстрім на сьогодні не вироблено, - погоджується доктор Максим Стріха, експерт Інституту вільної політики, партієць "Собору". - Ставлення до волинських подій висловлюється переважно в індивідуальних заявах окремих політиків, насамперед виразно правого спрямування... Я ще не чув, наприклад, думки Віктора Ющенка та інших лідерів опозиції. Натомість дуже просто формувати думку представникам пропрезидентських фракцій: вони і десять разів можуть покаятися - їм однаково, перед ким і за що каятися".

Якщо говорити винятково про політичний вимір цієї проблеми, то нашій владі можна дорікнути за відсутність зустрічної ініціятиви у спілкуванні з Варшавою. Голова Верховної Ради Володимир Литвин повідомив журналістам, що він отримав від голови Сейму звернення про необхідність прийняття або двох узгоджених заяв щодо волинської трагедії, або однієї, спільної, і свій варіянт тексту, мовляв, наш парлямент відправив польській стороні. Україна немов соромиться щось пропонувати першою.

А звернення в цій проблемі світської влади до духовної дивує своєю вибірковістю. Так, похвально, що Володимир Михайлович під час візиту до Ватикану попросив Папу Івана Павла II звернутися до українського і польського народу із закликом про примирення. Але чому таке прохання не адресовано Сабодану та Філарету, невже православні не помоляться за душі католиків?

Єдиними "письменниками" з політичного істеблішменту, хто знайшов за потрібне висловити свою оцінку в пресі подіям на Волині, є спікер Володимир Литвин та керівник адміністрації президента Віктор Медведчук. У їхніх статтях (першого - у "Дзеркалі тижня", другого - у "Дні") навіть крізь підкреслену обережність у експресії помітно різні тенденції пошуку винуватців трагедії.

Медведчук, який на останній зустрічі з цього питання - з Мареком Сівцем, у Луцьку - чомусь підмінив у статусі шефа Радбезу Марчука, Медведчук, партія якого в останні три місяці створила ледь не Клюб інтернаціональної дружби, форсованими темпами тісно заприятелювавши з польськими соціял-демократами, що нині біля влади в цій країні, - отже, Медведчук непрозоро киває в бік ОУН, покладаючи відповідальність за трагедію винятково на "праворадикальні українські політичні сили".

Отак наче Слава Стецько мусить встати зараз і покаятися за жертви невизнаної досі Українською державою УПА. Слід сказати, що під час дискусій щодо форми вшанування жертв волинської трагедії стали на прю дві позиції: МЗС, вивчивши досвід історичних примирень між іншими европейськими народами, радить обопільно вшанувати пам'ять жертв, АП іде у фарватері пропозицій Варшави, наполягаючи на формулюванні "жертвам злочинів ОУН-УПА". До речі, такі слова буде вкарбовано і в напис на пам'ятнику, що постане в польській столиці 12 липня. Що ми напишемо на пам'ятнику, який у ті ж дні відкриють у Луцьку, не знає ще ніхто з українців.

Це розумно - не втрачати якнайтісніший політичний зв'язок з Польщею, це шляхетно - зуміти піти на історичне примирення через катарсис, це сміливо - визнати жахи власного минулого. Але як би при цьому не забути одну засадничу річ: ми - українці. І оголошення на догоду нинішньому політичному епізоду всього національно-визвольного руху як злочинного стане серцевим нападом для українства, для української ідеї. І можна було б стерпіти такий удар, якби не знаття, що не тільки українські вареники замішані на крові, але й польські пірогі - не на йогурті.