Продовження.

Початок в №№146,147, 149-151, 154-158, 161, 163, 164, 166, 167, 169, 171, 172, 174-177

Не маючи надії на працю інженером, я збирався працювати в ній електриком. Але сталося інакше. Був гарний літній день. Кілька інженерів, між ними був і головний інженер, після двогодинної перерви на обід зібралися в кімнаті на розмову. Кожний, мабуть, смачно пообідав, випив вина і всі були в доброму настрої. Коли з'явився я, моя мова їх зацікавила. Вони почали мене розпитувати, звідки я, де вчився і працював. Я, відповідаючи на їхні запитання, розказав про свою роботу в Німеччині і про свій досвід вже у Франції. Після нашої розмови один із них запропонував мені працю креслярем. Я одразу погодився, бо, після паризького досвіду, це перевищувало всі мої сподівання. В цій компанії я працював аж до виїзду до Америки. Щасливий, я прийшов до праці в понеділок вже одягнений не як робітник, що вже стало для мене незвичним.

В офісі панувала дружня атмосфера. Для ілюстрації хочу розповісти про своє перше завдання на новій праці. Мені доручили перевірити і закінчити зроблену кимось іншим схему керування новою системою водопостачання князівства Монако. Як ми бачили, маленька країна не мала місця для двох резервуарів з водою. Для розміщення резервуарів Монако мусіло орендувати землю у французького господаря. Переглядаючи схему, я побачив, що така система працювати не буде. Я мусів покликати мого зверхника і сказати свою думку. Він підійшов і, з виглядом зверхности, відштовхнув мене з крісла, сам сів, розказав мені напівнепристойний анекдот, і почав пояснювати мені ситуацію. Подивившись на рисунки, він скоро зрозумів, що я маю рацію. Поки ми, вже вдвох, думали що робити далі, до нашої кімнати зайшов головний інженер. Ми йому сказали про проблему в проекті. Він, незадоволений, що його турбують в такій справі, теж сів, щоб показати свою зверхність і знання. Дуже скоро і він зрозумів, що система працювати не буде. На моє запитання: "Що ж мені робити?" - він наказав мені залишити розв"язку проблеми тим, хто буде будувати систему. Я зітхнув з полегшенням, а мій авторитет трохи зріс.

Що б краще зрозуміти моє задоволення від нової праці, я подам, як приклад, пригоди нашого сусіда. Його досвід найкраще покаже, яких неприємностей може зазнати людина у Франції тільки через прізвище. Сусід наш мав прізвище Петрусенко. Він приїхав до Франції з батьками малою дитиною. Тут він виріс, був вихований як росіянин, і нічого не знав про Україну. У Франції він вчився і закінчив інженерну школу. Недалеко від нас було найбільше в Марселі індустріяльне підприємство, що називалося "Кодер". В ньому будували і ремонтували всякого роду вагони. Петрусенкові дуже хотілося дістати в ньому працю. Кілька разів він подавав заяви, і кілька разів йому відмовляли. Тоді, довідавшись що хтось із подібним досвідом і освітою був прийнятий на таку посаду, на яку він претендував, Петрусенко подав скаргу до суду. Але і це йому не помогло. "Кодер" виграв справу і Петрусенко праці так і не дістав. Вже пізніше, коли я попрацював якийсь час, на моє прохання, він був прийнятий до нашої компанії.

 

Розмова з Винниченком

Я вже не пам"ятаю, що нас тоді спонукало, але знаючи, що Володимир Винниченко живе в Мужені, ми, маючи вільний день, вирішили поїхати туди і спробувати його відвідати. Про його життя у Франції ми знали лише з розмов з росіянами, які зневажливо називали його "гетьманом". Але це тільки заохочувало нас познайомитися з поважним письменником і політичним діячем українського відродження. Поїхали ми з Валею до нього автобусом. Їхати треба було від Аноту досить довго. Крім того, ми мусіли розпитувати місцевих людей, де він живе, бо адреси ми не мали. Нарешті, нам показали невелику хатину серед квітяних плантацій і ми постукали в двері. Відчинила двері здивована дружина Винниченка Розалія Яківна. Коли ми пояснили їй, хто ми є і що ми хочемо розмовляти з її чоловіком, вона запросила нас до хати. Пана Винниченка вдома не було. Але це був час, коли він повертався додому з праці, і пані Розалія чекала на нього з обідом. Ми мали час розглянутися довкола. Від неї ми довідалися, що Винниченко працює у якогосось фармера, який вирощує квіти. Скромна хатина виглядала чисто, але мебльована дуже бідно. Деякі столики і шафки були просто звичайними пакувальними скриньками, покриті рушниками або килимками. Де пані Розалія готувала їжу, ми не встигли роздивитися, бо до хати прийшов сам Володимир Винниченко. Він був заскочений нашою присутністю і одразу почав розпитувати, хто ми такі. Вислухавши наше оповідання і, довідавшись, що ми з України, він був розчулений до краю. Йому було надзвичайно приємно, що молоді люди з України його пам"ятають, знають і цікавляться його особою.

Почалася розмова. Я, звичайно найперше запитав його, чи не пам"ятає він мого батька. Він, подумавши, відповів, що прізвище йому здається знайомим, але про розмови з ним він не пам"ятає. Винниченко почав оповідати про своє життя і громадську діяльність. Говорив він дуже обережно, слідкуючи за тим як ми реагуємо на його слова. Мушу признатися, що ми тоді ще не знали про його стосунки з українським загалом у Франції, особливо про оцінку його поведінки деякими українськими діячами підчас суду над убивцею Симона Петлюри, Тому його обережність нам стала зрозумілою тільки пізніше. Він, не знаючи, що ми знаємо про нього, і, як ми до того ставимося, обережно пробував окреслити свою позицію, висловнену в його політичних творах.

Звичайно, наша розмова не могла продовжуватись довго, бо він, мусів повертатися до праці. Ми не могли затримувати його , бо він і так, мабуть, спізнювався.

Роздумуючи над долею такої непересічної людини, що була рушійною силою українського відродження, людини відомої далеко поза межами України як політик, поет, письменник, драматург, публіцист і, навіть, маляр, було дивно бачити його в скромній хатині, куди він повертався, втомлений фізичною працею, Забутий усіма, і приятелями і ворогами, він тримався гідно, почуваючи перевагу свого інтелекту, певного в собі, хоч і без зазнайства,

Таким зробило його нелегке життя і постійна боротьба за свої принципи, яким він ніколи не зрадив. Людиною такого рівня міг би пишатися будь-який народ. А Україна не сміє забути діяча, який в бурхливі роки війн і революцій вивів нашу націю на державні рейки. Попробуємо зрозуміти Винниченка, як письменика і політика, таким, яким зробила його доля.

Володимир Кирилович Винниченко народився 27 липня 1880 року в селі Великий Кут, на Херсонщині. Його батько, не маючи своєї землі, працював на поміщика. Приблизно через десять років після народження В. Винниченка, родина переїздить до Елісаветграду, Перебування в Елісаветграді уможливило малому хлопцеві вчитися в гімназії. Стосунки в школі, де культивувалася зневага до української мови, як мови "хохлацької чи "мужицької", як також зневага до селянських дітей, в протилежність до дітей "панської крови", викликали у нього протест і формували його політичний і соціяльний світогляд. А коли він натрапив на Кобзаря Тараса Шевченка, його життєвий шлях остаточно визначився. Навіяні Тарасом образи гордих, непокірних запорожців, гайдамак , покривджених українських селян і зганьблених чужинцями дівчат, примушують молодого хлопця взятися за перо, Він пише вірші, оповідання і сатири, за свої писання він був виключений зі школи як "отруєний мазепинською ідеологією". Самотужки продовжує освіту і в 1900 році вступає до Київського Університету на правничий факультет.

В той бурхливий час Винниченко кидається в підпільний революційний рух. Скоро стає на чолі недавно створеної партії РУП (Революційна Українська Партія). В 1902 його вперше заарештовують, Пізніше ця партія називалася Українська Соціял-Демократична Революційна Партія.

Одночасно він пише багато відозв і брошур, які він сам, навіть будучи у еміграції, нелегально перевозив на Наддніпрянщину. Підчас однієї з переправ його заарештовують. На цей раз він сидів два роки, і тільки революція 1905 року рятує його від довголітньої каторги.

Всі роки підпілля, еміграції і арештів Винниченко продовжує писати. Він стає відомим , як письменник, драматург і політик. Його романи перекладають іншими мовами, а його драматичні твори з успіхом пішли на сцени російських і західноевропейських театрів.

З вибухом революції в 1917 році Винниченко кидається у вир подій, Його обирають разом з Михайлом Грушевським до проводу УНР (Українська Народна Республіка). Він стає віце-президентом України. На цій посаді, як автор "Універсалів", сприяє проголошенню незалежности України і об "єднанню українських земель. На чолі делегації їде до Петербургу захищати інтереси України перед урядом Керенського. Не дивлячись на близкість ідеології, його тверда позиція українського патріота, зробила Володимира Леніна із своїм оточенням найбільшим критиком Винниченка.

За гетьманату Винниченка заарештовує поліція. Тоді, у відповідь на протести, гетьман Скоропадський своїм наказом його звільняє і викликає на розмову.

Разом із Симоном Петлюрою, Винниченко очолює повстання проти гетьмана і стає в проводі Директорії.

В 1919 році над Україною повстала нова небезпека. З півдня насувалася армія Денікіна. В Одесі висадився французкий десант, теж ворожий до України, з півночі почали наступ більшовицькі війська. В Галичині почався наступ польських армій. На Україні становище стає безнадійним. Через розходження з Симоном Петлюрою Винниченко покидає Директорію і, вже який раз, їде на еміграцію. Як відомого діяча його кличе Бела Кун, диктатор короткотривалої комуністичної влади, для посередництва між Угорщиною, Україною і Москвою. Едуард Бенеш, президент новоствореної Чехо-Словаччини, запрошує його для консультації.

Проте найбільше контроверсійною залишається його подорож до Москви в 1920 році. Про переговори з комуністичним урядом Григорій Костюк в своїй передмові до останнього роману Винниченка "Слово за тобою, Сталіне", пояснює це бажанням рятувати залишки окремішности і одягнути "Комуністичну Україну в "українську" одежу".

Повернувся Винниченко з нічим. Жив спочатку в Австрії, Німеччині, пізніше у Франції. До замаху на Симона Петлюру прибутки від своїх книжок і драматичних творів, дозволяли йому жити пристойно. Після суду над убивцею Симона Петлюри, Шварцбардом, коли Винниченко, можливо, згадавши свої старі розходження, пробував свідчити на суді проти Петлюри, його починають бойкотувати і потроху недостача прибутків примушує Винниченків виїхати на південь і оселитися в Мужені.

Далі буде