Розмова з головним режисером і художнім керівником львівського Національного драматичного театру імені М. Заньковецької, народним артистом України Федором Стригуном

Нещодавно у Львівському драматичному в театрі імені М. Заньковецької відбулася чергова прем'єра - вистава "Суботня вечеря" за повістю Шолом-Алейхема "Тев'є-молочник". Поставила її народна артистка України, актриса цього театру Таїсія Литвиненко за сценарієм, який сама і створила, запросивши на роль Тев'є головного режисера та художнього керівника "заньківчан" Федора Стригуна.

У навколотеатральній тусовці кажуть, що в тому, що Литвиненко сподвигла Стригуна на такий крок, - її сила. І не лише як дружини - особистості, яка зуміла переконати: цей спектакль вона зможе зробити. Свого часу Таїсія Литвиненко зізнавалася: "Сильною важко бути... І проти течії складно пливти, а інакше я не вмію, бо так учив мене мій батько". Сьогодні ми запросили до тематичної розмови Федора Стригуна.

У можливості ще раз сказати - батьки є батьки. Болі батьківські, незалежно від національності та раси, однакові. Мені не випало в житті зіграти короля Ліра, то ті почуття, якими хотів би наповнити його образ, можу втілити в особі Тевеля. Адже конфлікт батьків і дітей - вічний, як і вічна проблема пошуків порозуміння між одними й іншими. Природно, що батьки хочуть застерегти дітей від усіх бід. Однак забувають, що діти розуміють щастя по-своєму і часто це розуміння з батьківським не збігається. Я своїх синів Юрка та Назара не змушу жити так, як, мені здається, для них буде краще. Бо дитина, як і чого би ти її не вчив, поки юшкою не вмиється - життєвої мудрості не осягне. І так було і буде в усі часи. Тев'є каже: "Не треба грошей, краси, розуму - щастя треба". Бо можна мати все - а щастя не мати. От про це "Суботня вечеря".

А чого боятися? Якщо так думати, то тоді не треба ставити "Отелло", "Річарда ІІІ", "Безталанну", бо їх уже ставили всі театри України, зрештою, як і Шолом-Алейхема, бо ця вистава йде в театрах ще з 20-х років минулого століття. Та й потім "франківці" поставили спектакль за п'єсою Григорія Горіна, в яку автор включив фрагменти з інших творів письменника, а Таїсія Литвиненко свою інсценізацію створила винятково на основі повісті "Тев'є-молочник".

Майстерність потрібна, досвід... Зараз, щоправда, глядач звик сміятися з Тев'є, бо зі Шолом-Алейхема зробили коміка. А я прочитав його повісті та дійшов висновку: він - надзвичайно трагічний письменник, глибокий, величезний філософ і зболений настільки (всі його персонажі зболені), що вас аж затоплює тим його болем. Бо за великим рахунком, не тільки болі батьківські, а й інші (коли людина наділена здатністю відчувати) однакові - чи ти німець, чи ти єврей, українець чи росіянин. Шолом-Алейхем говорив: "Страшніше за все - це біль, про який не розкажеш". І це так...

Знаєте, Тася спершу хотіла ставити цю виставу на камерній сцені - своєрідне випробування для її п'яти студенток, які в ній задіяні. Однак я, познайомившись із її інсценізацією та задумом, побачив, що це вартує великої сцени. Тим паче, що досвід постановок на великій сцені в Таїсії Йосипівни вже є. Та й дітям варто велику сцену відчути. Дружина погодилася тільки за умови, якщо гратиму Тевеля. Скажу чесно, трохи вагався, бо нині вже більше режисер, аніж актор, але спокуса співпережити, розкрити природу конфлікту батьків і дітей виявилася сильнішою.

Якось у нас із Тасею так виходить, що у творчості (байдуже акторській чи режисерській) поет - більше вона, я - капрал. Я взагалі дуже жорсткий чоловік стосовно мистецтва. Але співпраця нам вдається, як вдалось і спільне життя. Коли думаю про театр імені Заньковецької, в якому стільки років пліч-о-пліч, то думаю, що ще й тому нам так легко разом працювати, бо обоє зацікавлені актуальними життєвими темами. Не кажу, що наш театр кращий за інші (хороші вистави є в кожного), але веду мову про принциповість, про позицію театру. А своїй позиції, яка коріниться в народному театрі, що його організувала ще 1918 року Центральна рада - ті романтики-ідеалісти, які ще не знали, що їх розстрілюватимуть, саджатимуть у тюрми і засилатимуть у табори, - театр імені М. Заньковецької ніколи не зраджував. Якщо запитаєте, в чому полягає цей наш крок попереду інших театрів, то скажу: у правді. І тільки в ній. Правді почуттів, відчуття життя, правді про наші думки, ситуації, про нас самих. І прем'єри "Суботньої вечері" це стосується також.

Я про славу ніколи не думав... Та й потім, як ти досягнеш своєї слави? Де? Усі ж цікавляться тільки тим, що поставив Голівуд і Росія. На це працюють усі телеканали. І байдуже, що ці "розкручені" імена у творчому вимірі - бульбашка, що талантом там і не пахне. А час такий, що були б гроші... Ну є вони. А далі що? Хто ти як творець, як громадянин? Тобто в поняття слави я нічого не вкладаю, бо не знаю, що це таке. І його не розумію. Розумію що таке праця, задоволення, яке від неї отримую, що таке, коли люди співпереживають твоїм героям чи з ними конфліктують. Ось це мені страшенно подобається, а слава... Повірте, Кіркоровим я не хотів би бути за будь-які гроші.

А театр сьогодні не те місце, де псевдозіркам добре. Це треба дійсно бути фанатом своєї справи, щоб стати актором театру, адже професія ця тепер - непрестижна. Сьогодні найбільші біди театру - його бідність, оподаткованість. У театрі залишається тридцять копійок із заробленої гривні... То як прожити? Ми хоча б як національний театр маємо більш-менш нормальну зарплатню, якісь спецзамовлення, а інші? Усі говорять про культуру, але реально нею займаються одиниці. Владі взагалі театр не потрібен. Зараз час такий, що Шуфрича вважають більшою зіркою, ніж був Іван Миколайчук. І, попри все, театр живе, глядач до нього йде, отже, потребує ще чогось, окрім "фастфудівського" харчу з телеекранів. Думаєте, глядач іде дивитися на нас? Аж ніяк. Тільки на себе: він сміється з себе, плаче над собою, шукає перегуків із власним серцем, розумом, почуттями.

В усі часи людину хвилювала конкретна людська ситуація. Шекспір писав конкретні історичні хронології, точну правду, що аж додумалися до того, що це, мовляв, не він писав, а Єлизавета, оскільки тільки королева могла знати такі секрети. Чехов теж писав про своє оточення, про своїх друзів. Зрозуміло, що жодних проблем театр не вирішував і не вирішуватиме. Але порушувати ці проблеми - наше покликання.

Ні. Я втомився від іншого - від байдужості, яка мене оточує, від нігілізму, який процвітає довкола. Байдужість, звичайно, в суспільстві була завжди. Ще сто років тому Карпенко-Карий сказав: нині публічність байдужа до старого літературного репертуару, всі хочуть весело жить, сміяться, їм і на сцені подавай веселе та жінок. А на винятково веселому ґрунті виростає цинізм до прекрасного і вбиває усе святе в людській душі. Сьогодні суспільство втрачає маяки, орієнтири. Йому вже складно зрозуміти, як то чоловік міг піднятися на гору, подивитися на Дніпро і сказати, що хоче бути похованим тільки тут. Бо це для нього було чимось більшим, аніж просто гарний краєвид - це був символ, історія, це було все святе, що є в народу. Поки ми цих святих речей не осягнемо, поки ці символи не почнуть відгукуватися в душі, доти мучитимемося.

Сьогодні ніхто не думає так, як думав Скарбек, що будував оце приміщення, а потім узяв і подарував його, як Семеренко, який дав гроші на "Кобзар" Шевченка, інші меценати культури. За сто років у Львові не побудовали жодного театрального приміщення, хоча такі постали в усіх містах України. Сучасники, на жаль, уже інші, ніж були покоління до нас. А саме завдяки цим попередникам театр імені Марії Заньковецької став таким, яким є сьогодні. Це найбільше щастя "заньківчан", що німці зруйнували приміщення театру в Запоріжжі і його урядовою постановою 1944 року перевели на постійну працю до Львова. І дуже важко тут було "заньківчанам", поки Львів їх прийняв і полюбив. Для цього працювали, як каторжні, не місяці - роки. Їх обпльовували й обгавкували, але вони не опустили рук, витримали.

Урешті-решт, студію свою відкрили, яку почали поповнювати місцевими кадрами, ліквідовуючи розрив між собою і глядачами. І велика заслуга театру імені М. Заньковецької в тому, що він став львівським національним, але не став вузькорегіональним галицьким театром. Він залишився живим українським театром на всю Україну, зі своїми проблемами, з усталеними нормами поведінки, які ніде не записані, але яких усі дотримуються, і головне - зі своєю позицією. Театром, який упізнають, на який чекають навіть там, де не були десятиліттями.

І в цьому теж. Але головне - у любові та вірі. Якщо говорити глобально, то я страшенно люблю свій народ, вірю в нього, вірю в Україну, її майбутнє. Я так сильно Україну люблю, що подекуди її аж ненавиджу. Однак любов завжди визначальна...