Продовження. Початок в №№146,147, 149-151, 154-158, 161, 163, 164, 166, 167, 169, 171, 172, 174, 175, 176

На будівництві працювало досить багато полонених німців. Нам в допомогу теж дали кількох полонених.   Серед них був молодий сімнадцятирічний хлопець, який часто помагав мені. Родом він був з Кенігсбергу. Він мені розказував про своє життя. Його забрали до війська при самому кінці війни. Коли з розпачу брали і таких молодих, як він. Так сталося, що  перед приходом червоної армії  його сестра мала якусь поважну операцію і не могла вставати з ліжка. Знаючи, що совєтські солдати ґвалтують жінок, її мама запаслася всякими медичними свідоцтвами навіть від совєтських лікарів. Але все це не помогло. До їхнього будинку прийшла ціла зграя солдат і попрямувала до  молодої дівчини в ліжку. Мама кинулася доньку захищати, але солдати застрелили її, а доньку  зґвалтували. Дівчина після цього померла. Розказуючи цю історію, хлопець казав, що тепер  не має  не тільки родини, але навіть не має, куди повертатися - його місто називаєть тепер Калінінград.

Колись, під час двохгодинної перерви на обід, зібралися робітники кількох компаній і почалася спільна розмова. Нарешті в розмові повстало питання - чи могла би Франція воювати з Америкою сам на сам?

Як не дивно, але всі присутні погодилися,  що звичайно може. А хтось пояснив, якщо треба десять німців на одного француза, то скільки ж треба американців? І це було після того, як німці перемогли французів за  три  тижні.

Ще один випадок стався під час мого перебування на будівництві. Автобус, яким ми їздили до праці, був в ремонті. Нас мали везти додому звичайним вантажним автомобілем. А що це була зима і перспектива їхати на морозі під голим небом лякала всіх, було вирішено протестувати і відмовитися від такого транспорту, аж поки не знайдуть іншого автобуса. На протязі дня кожний з моїх співробітників підходив до мене з попередженням не зрадити і не сідати на ваговіз.   Робочий день закінчився, було вже темно і мороз дошкуляв. Всі ми вийшли на дорогу. Інші бригади роз"їхалися, а для нас не було ні автобуса, ні вантажного автомобіля. Мерзли ми майже цілу годину. Нарешті приїхав ваговіз, Всі забули про плянований страйк, і без єдиного слова протесту, почали  лізти в авто. Я виліз останнім, але мав можливість насміхатися всю дорогу над французьким завзяттям.

Працюючи на будівництві і живучи в Аноті, ми мали можливість, у вільні дні бувати над Середземним морем, на французькій рів"єрі. Особливо приємно було взимку. Сідаючи на потяг чи автобус в горах, де сніг лежав по коліна і міг бути мороз, ми за пару годин виходили в літо. В Ніцці було тепло, навколо росли пальми і можна було купатися.

Недалеко від Ніцци є створене Наполеоном князівство Монако. Ця маленька держава має лише 0.61 кв. милі (1.56 кв. кілометрів) площі і перестане існувати, якщо князівська родина не матиме спадкоємця чоловічого роду. На такій невеликій території розмістилися три муніціпальних одиниці:  Монаковілле, Кондаміне і Монте Карло, зі спільним урядом. Населення, трохи більше як двадцять тисяч, говорить діялектом італійської мови , хоч французька мова переважає. Називають вони себе і свою мову "монегаск". Тим часом, Монако існує за рахунок туристів, відомого казіно в Монте Карло, радіо і поштових марок. Багаті люди з цілого світу  приїздять до Монте Карло грати в казіно і насолоджуватись кількома дуже дорогими, розкішними готелями  і ресторанами. Крім того, дякуючи дідові теперішнього князя Альберта І, який був аматором-океанознавцем, і, навіть, мав свій корабель для вивчення моря, в Монако створений дуже цікавий океанографічний музей. Між іншим, це єдина держава, що, теоретично, перебуває в стані війни з Німеччиною, бо ніколи не підписала з нею миру.

Ніхто з чужинців не має права жити в Монако більше як півроку. Тому багаті люди, що залюбки живуть тут, часом роками, при наближенні свого терміну, ідуть на прогулянку і перетинають кордон. За півгодини можна перейти всю країну від краю і до краю. Погулявши "за кордоном" можна повертатися назад до Монако і починати знову новий шестимісячний побут. Перебування за кордоном засвідчує солдат при брамі. В той час ціла армія Монако складалася з п"ятнадцяти, чи може трохи більше, солдат, одягнених в кольорові уніформи. Вони охороняють князівський палац і пильнують входи до країни. Ними командував полковник. (Чому не генерал?)

В казіно в Монте Карло я мав невелику пригоду, якої не можу забути. Казіно існує для багатих людей. Адміністрація має право заборонити гру в казіно, кожному хто, на їх думку, не може ризикувати програшем. Щоб обминути неприємних розмов і можливої заборони, ми, звичайно, купували вхідний квиток, як туристи без наміру грати. Але, зайшовши до середини,  такий "турист" міг робити все, що хотів. Одного разу, як завжди, ми зайшли до середини і спостерігали гру. Проте, як завжди, я пробував грати на невеликі суми. Коли я поставив 200 франків (40 центів ЗСА, тоді це був мінімум) на номер 28 на рулетку, я виграв. Заскочений, я схопив виграш і, не думаючи,  поклав знов 200 франків на номер 28. Як не дивно, але цей номер виграв ще раз. Знаючи, що сподіватися виграшу на той самий номер буде нерозумно, я поклав знову 200 франків на номер 28 на іншому столі. І цей номер вийшов ще раз. Хоч я виграв свою місячну платню, але через маленькі суми грошей мій виграш залишився непоміченим. Якби я заграв на більшу суму, всі газети світу писали б про мій виграш, бо ще ніколи не траплялося, що б хтось виграв тричі підряд на той самий номер. Після цього я спостерігав гру в кості. Навколо столу стояло багато людей, багато жінок в роскішних суконках. Грою провадили кілька круп"є в білих  рукавичках. Все це виглядало дуже імпозантно. Гра йшла навколо столу. Коли прийшла моя черга, головний круп'є запитав мене, чи я хочу грати.  Підбадьорений своїм попереднім виграшем, я погодився і поклав двісті франків на якийсь квадрат. Цієї гри я не знав, і не знав правил. Круп"є подав мені шкіряний мішечок з кубиками і я їх покотив на стіл. Круп'є поклав ще двісті франків на мої гроші і знов подав мені шкірянку. Це продовжувалося п'ятнадцять разів. І кожний раз сума подвоювалася. Я розумів, що це не може продовжувавсь без кінця, але не знаючи правил, я соромився зробити щось не так, як треба. Переді мною лежала купа грошей і мене оточив цілий натовп. Я почував себе дуже незручно.

Нарешті я кинув кості шістьнадцятий раз і програв. Круп'є загорнув всі мої гроші, а натовп розійшовся, мабуть насміхаючись над моїм неуцтвом. Роздумуючи над цією подією пізніше, я вважаю, що в той день я використав усе щастя, призначене мені долею в азартних  іграх на все життя,

По закінченні будівництва мені дали безкоштовний квиток на потяг до Парижу, як для всіх, бо працювали ми для компанії з осідком в столиці і тому мали право на квиток "додому". У вагоні я мав резервоване місце. Коли я його знайшов, виявилося що на моєму місці сидить молодий француз напідпитку і спить. Мої спроби його розбудити закінчилися тим, що, почувши мою мову, він виголосив прокляття на адресу всіх чужинців, і не думав поступитися. Цю сцену спостерігав інший пасажир того самого купе. Він підійшов і попросив ввічливо але настирливо молодого чоловіка звільнити моє місце.   Тоді хлопець встав, але, висловлюючи своє незадоволення ліг на підлогу і спав до самого Парижу. Не зважаючи на цей невеликий інцидент, дальша подорож виявилася досить цікавою. Той пан, який мене захистив, виявивсяодним із редакторів газети "Юманіте", отже представник комуністів. Він почав розмову з іншим пасажиром, який повертався до Франції з якоїсь колонії і мав погляди консервативні, як і належалося представникові колоніяльної адміністрації. Їхня розмова була цікавою і всі інші пасажири купе слухали, як заворожені, цілу ніч.

Я хотів використати подорож до Парижу, сподіваючись знайти там якусь працю і познайомитися з українцями і організаціями в столиці,

Одночасно я міг взяти учась в засіданні христіянсько-демократичних професійних спілок, як представник українців Марселю. На бенкеті, яким закінчився з"їзд, моїм сусідом за столом опинився колишній професор історії Варшавського Університету. Ми мали з ним дуже цікаву і повчальну для мене розмову. Він, наприклад, сказав, що на півночі Польщі нема ворожнечі до українців. Що така ворожнеча існує тільки на півдні, де історично українці і поляки мали конфлікти. Він, навпаки, наголошував на тому, що обидва народи мають багато спільного. За його словами, в польському королівстві було тільки дев'ять старовинних князівських родин, які мали історичне право бути вибраними королями Речі Посполитої. Серед цих родин була литовська родина Радзивілів, дві родини польського походження, а решта були родини українських князів. Такі як Вишневецькі, Острозькі,Чорторийські і інші,

Будучи в Парижі, я хотів використати цю обставину і відвідати брата Ярослава в недалекій Бельгії. В той час ще потрібно було мати візу на відвідини цієї країни. Щоб дістати візу,  я звернувся до Бельгійського посольства. Мені у візі відмовили, мотивуючи це тим, що мій пашпорт, зразка часів Лігі Націй, закінчував свій термін менше, як за шість місяців, Очевидно, що їхати назад до Марселю і чекати на продовження пашпорту я не міг. Тому я вдався на хитрощі. На другий день  я, прибігши  цей раз до консуляту,  сказав, що мене післали з амбасади до них по візу. Бельгійський консул, побачивши, що я задихався поспішаючи, сам вже напіводягнений, нашвидку поставив мені потрібну печатку. Поїхав я потягом. На кордоні поліція перевіряла документи, а митники переглядали валізки. Така сама процедура відбулася по другий бік кордону. Від Брюселю до Лювену, де вчився мій брат Ярослав, всього сімнадцять кілометрів і можна було їхати міським трамваєм. Як відомо, Бельгія невелика країна але двомовна. Брюсель знаходиться у французькмовній частині, а Лювен у фламанській. На трамваї я попросив кондуктора французькою мовою вказати мені де висідати. Він подивився на мене і заявив, що він мене не розуміє. Спочатку я розгубився, але скоро зрозумів кондуктора. Я пояснив йому, що я з охотою розмовляв би з ним його мовою, але я не тутешній, я не француз, трохи знаю французьку мову і тому звертаюся до нього по- французьки Тоді він вибачився і ввічливо розказав мені по-французьки, де мені висідати. Я вийшов в Лювені на вулицю, коли  вже починало смеркати. Лювен - це старе середньовічне місто з вузькими покрученими вулицями. Щоб полегшити собі пошуки університету, я підійшов до гурту і запитав дорогу. Треба було бачити як всі вони оточили мене  з погрозами, як ти смієш в нашому місті звертатися де нас по-французьки. Довелося мені повторити своє пояснення. Це їх заспокоїло і вони, мені дорогу показали. Для мене це була наука, як люди захищають свою мову. Чи ми дочекаємося колись почути таке обурення від українців, коли до них будуть звертатися не по-українськи?

Далі буде