rss
09/28/2020
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Пам’ять \ Постать \ “Все моє творче життя — “золотий вік”

У французькому місті Весден є так званий Міжнародний парк мистців, у якому нараховуєтся 1200 дерев. Від України, а саме від визнаного у світі українського мистця Михайла Біласа росте в тому парку дуб, що його посадив посол України у Франції  Юрій Кочубей.

Михайло Білас - майстер від Бога. Віг одночасно і правдивий народний мистець і професіонал найвищого гатунку, на його творчому рахунку понад 400 робіт. Всі його гоблени, ліжники, килими, верети, аплікації сервети, рушники - неповторні, існують в одному примірнику. Кожний твір він виготовляє власноруч, від ескізів і фарбування ниток - і до самого викінчення.

У Трускавці, де живе Білас, діє його персональний музей, що само по собі є унікальним явищем.Творчости Біласа мистецтвознавці присвятили сотні досліджень, які вийшли у світ багатьма мовами світу. В них автори наголошують на таких суто мистецтвознавчих визначенням, що притамані художнику, як "безпомилковий етичний слух, адекватний естетичному чуттю", "властивість активізувати сферу підсвідомости" і таке інше.

 Але пересічного глядача твори Біласа вражають своєю щирістю і віртуозною виконавською майстерністю.

Михайло Білас вишиває з п"яти років, збирає взори з чотирнадцяти. Свого часу здобув музичну і хореографічну освіту. Згодом - художню. Мав чимало персональних виставок в Україні і за рубежем. Працював у кількох будинках моделей. Йому пропонували чимало посад, але він відмовлявся - не цікаво. І сьогодні працює у Трускавці, створюючи одну работу за іншою. Мистецтвознавці стверждують, що в сучасному українському декоративно-прикладному мистецтві перше місце слід визнати за Михайлом Біласом - його твори, без перебільшення, перлини української культури.

 

- Пане Михайле, на відкритті однієї з персональних виставоке у Львові одна з ваших гімназійних товаришок пригадувала, як ви вишивали під час уроків, сидячи за останьою партою.

- Це неправда. Марійка щось переплутала. Я соромився це робити в гімназії, тим більше - під час уроків. Хоча, дійсно, вишивати почав дуже рано. У чотири роки побачив, як дівчина вишивае рушник, і відразу запам'ятав, як це робиться. І так все життя: раз побачу - і в пам'яти закарбовується. -Коли я в Києві працював головним художником Будинку моделей, у нас були майстрині, які гаптували, робили мережики. Я раз подивився, як вони те реблять, і на­вчився, бо маю добру здорову пам"ять.

- Чи є в світі місце, яке для вас воістину безціние?    

- Я народився в селі Криховичи До-линського району в 1924 році. Мій тато був там на посаді,  але ми дуже скоро переїхали в село Медвежа Дрогобиць­кого району. І  це  село скрізь їде зі мною все моє життя. Все те, що я тоді  побачив, почув, - воно назавжди зали­шилося в мені.У Медвежій я жив серед простих ліодей-хліборобів,  серед чесних, добрих, працьовитих людей, які зна­ли віру в Бога, працю на землі і любов до свого ближнього. Всі дитячі враження мали на мене величезний вплив. Чому в моїх роботах багато квітів? Та я ж ріс серед них! Шукають дитину,-шукають, а вона серед квітів спить...

 - А яка людина мала на вас найсильнійший вплив?

-Мама, звичайно. Ви знаєтє - ласка не псує дитину. Я ріс, щохвилини відчуваючи на собі велику мамину любов. І коли вже був дорослою людиною, приїжджав до неї, радів від кожної зустрічі і все цілував її руку, дякуючи за їжу. А коли побачив її в страшну годину на столі - страшно закричав і посивів в один день... Все в людини від мами,її значення в житті кожного з нас, особливо в житті худодника, - величезне.

- Ви сказали мені, що довго шукали себе?

- Я дуже довго шукав себе, тому що мені було багато дано щедрою рукою. Я працював в Дрогобичі в театрі і міг стати добрим актором, мав чудовий голос, танцював.  Але одного разу художник-аквареліст професор Масляк сказав мені: "Ти ж художник! Саме на це тобі слід спрямувати свої зусилля".

І зробив свій вибір. А було мені тоді 28 років. Коли я прийшов до Львівського декоративно-прикладного інституту і показав своє зібрання взорів у альбомі, всі бігала дивитися, що то за дивак прийшов. На вступних екзаменах я вперше малював з натури і з усіх робіт отримав "двійки". Пішов в училище Труша. Мені кажуть - беремо вас зразу на третій курс, а я відповідаю, що хочу на перший, бо я повірив, що не вмію рисувати.  «Зійшлися» на другому курсі. Я не ходив на загальноосвітні предмети, тільки на практичні, бо я мав вже освіту. І ви знаєте, Бог мене завжди направляв, мене постійно щось вело по життю. Побачив мене викладач Цьонь, зміряв оком і каже; «Намалюйте ескіз орнаменту, підберіть пряжу - будете ткати килим". Я нарисував, пішов в майстерню і там вперше в житті побачив верстат. І що ж? Від першої моєї роботи килими йшли на виставки. Я ткацтвом просто захворів. Працював навіть на канікулах. Викладачі заходять в майстерню - що ти тут робиш?

Але сталося так, що з училища я пішов. Якось я поїхав до мами, поверта-юся, а на дошці висить ,оголошення -зняти з Біласа стипендію (я отримував підвищену стипендію) -  хотіли в такий спосіб примусити мене ходити на всі лекції. Я то прочитав, вийшов - і більше ніколи в училище на повертався.

А в інститут вже пізно було поступати - екзамени  закінчилися. Мені сказали - пізно, списки пішли на затвердження в міністерство. Що я роблю? Беру свої роботи і їду до Києва, в міністерство Це був 89-й рік. Вони дають мені листа: «В разі відсіву прийняти студентом першого курсу». І уявляєте, в лютому один хлопчина з текстильного факультету бере академвідпустку. Я складаю десять іспитів: дев'ять - на «п'ять», марксизм-ленінізм - на «чотири». Так і почав вчитися.

- А що то за дивна історія про те, як ви захищали дипломну роботу?        

- Охоче розповім. Я захи­щав диплом, так, як ніхто до мене і після мене, зробив кілька дипломиів відразу. Для мене тоді меж не було - здава­лося, можу перевернути увесь світ. Дипломник має  подати ро­боту в матеріялі і ескіз. Я подав три роботи в матеріялі і привіз вантажною машиною всі ескізи. «Захищавея» з 10 годи­ни ранку майже до третьої дня.

- Багато хто від народження має таланти, але далеко не завжди людина може реалізувати свої можливости. Що для мистця є найважливішим на шляжу до того, щоб ралізуватися як творча особистіть?

- Єдина умова - наполеглива, постійна, нескінченна праця. Що я бачив у своєму житті? Я в усьому собі відмовляв, я знав тільки важку працю , в мене було її  доволі. Я творчо працюю понад сорок років. Безко­нечно, день у день, як скрипаль, який щодня мусить грати по вісім годин. Бог не всім дав однаково, але те, що дав, треба тримати в руках і розвивати постійно. У кожного художника за «золотим віком» іде спад.  У мене триває «золотий вік». Зро­бив стільки ескзів, що треба ще одного життя, щоб то виконати. Я як запрограмований як автомат, який постійно працює в одному напрямку. Адже текстиль з усіх  видів ужиткового мистецтва є чи не найтрудоміткішим. Нитку до нитки б'єш нігтями. А потім ще гребнем притискаеш. А потім глянув - недобре! І все починаєш спочатку.

- То ви вважаєте, що доля була до вас прихильною?

- Люди кажуть - не  родися краснем, а родись  щасливим. Доля не має нічого спільного з талантом. Моя доля жахлива. Я тривалий час, маючи колекцію, не міг її показати. Мене доводили до того, що я двічі хотів вчинити самогубство. Мені за­надто часто було дуже  зле. Звичайне  людське життя з багатьма його радощами минуло, мене не зауваживши. Але я добре знаю, що таке робота. Справжня  робота!

- Від яких справ я вас сьогодиі відірвала?

 - Якраз зараз працюю над гобеленом «Бойківське весіляя». Я такої роботи ще ніколи не робив. Тому сильно мучуся. Вже три місяці стою біля одної роботи. Але то є тільки центральня частина гобелену - в центрі сидять старі мама й тато, а поруч  стоять жінки,які співають весільні жалісні пісні, і  молода пара - поруч. А будуть ще  бокові частини - «Музики»,  «Танці». Мені Павличко казав: «В тебе такі перелюднені композиції.» Так! Тому, що я люблю, коли люди в русі, коли вони в строях. Але і робота біля цього - величезна.

А щойно я писав листа. Я дуже багато пишу листів, тому що не маю тут, в Трускавці, всіх тих, з ким відчуваю потребу спілкуватися, не маю, де піти. Я в листах всю душу виливаю, викладаю свої думки напапері.

- Пане Михайле, ви амбітна люди- на?

- Та-а-к. Мало того,- гонорова Кожна людина мусить то  мати. Мусить знати собі ціну. І знати ціну іншій людині. Треба вміти поважати себе І поважати іншу людину. Треба вміти любити. Я про це сьогодні в листі писав. Любити -це також Богом дане. Яка б не була  любов, вона мусить бути оперта на чесність, на  правдивість і на порядність. Але я не хочу любити. Я  мав велику любов і я її пережив. Любов - це стрес, це вир, це страшна, неможлива мука. Коли час мене вилікував від кохан­ня, я сказав собі: "Все. Ніякої вже любові. Є тільки одне мистецтво". Мені тоді було 28-29 років. Я впевнений, що людина може любити один тільки раз.     

- Що для вас у житті взагалі нецікаве?

- Я ніколи не цікавлюся, хто як живе, маю на увазі побутову інформацію - з ким, як. Мені того не треба, то в «банал». Я мушу деколи піти на якісь події - трохи посидів і пішов. Мене не цікавлять зви­чайні розмови.

-Чи маєте ви ворогів?

- Маю і ворогів. Це нероби, яким руки виростають з одного місця. Я нікому не раджу, як треба працювати, й не критикую нікого, кожний працює, наскільки йому Бог дав,  і страждаю від того, коли хтось сам нічого не вміє, а тільки дошкуляє тому, хто вміє і робить.

- Ви можете бути заможною люди-ною, продаючи свої роботи, але ви цього не робите і  живете надзвичайно скромно. Чому?

- Знаєте, колись одна пані на Всесоюзній (була така) художній раді, розглядаючи мої ескізи, сказала: "С вашими способностями вы будете деньги грести лопатой". У скрутну хвилину я не раз згадував ті слова. Я ніколи не мав грошей, хоча працюю тяжко. А який художник має гроші? Мистець має гроші?Але я маю музей. І хочу встигнути створити три музеї. Один є в Трускавці, один буде у Львові і один - в Коломиї. Я будь-якої хвилини можу про­дати твір і матиму великі гроші - мені їх пропонують, але я колись вирішив не розсівати своїх робіт. Хай вони зберігаються якщо не в одному, то при­наймні  не в багатьох місцях.

-Вам, мабуть, надзвичайно подобається червоний колір?

-Помітно, чи не так? Але не червоний, а колір крові. Проте вигляду крові, запаху крові в не зношу. Насильство будь-яке абослютно бридке мені. Я навіть квітів не зриваю. Маю щось 75 кущів троянд, але зрізати їх - то каторга для мене.

До речі, про кольори. Я сам фарбую пряжу, тому що ніхто  не зміг це зробити краще, ніж автор.  Адже кольорів безліч. Немає чорного кольору, нема білого.  Є білі холодні з фіолетово-синім нальотом, а е тепло-білі з жовтим відтінком. Є чорний - воронячє крило», а є чорний а гнилизною... У підборі кольорів навіть собі самому важко догодити.

-Як ви даєте собі раду з побутом? Дівчата-музейниці  кажуть, що далеко  не в кожної господині  такий порядок у хаті, як у вас, а ваші борщ і пляцки -  це просто своєрідні твори мистецтва.

- Побут дійсно багато часу забирає. Треба витягнути з криниці воду, треба кицям і псові дати їсти. Позамітати, щось  приготувати. Деколи нагодую всіх, а потім думаю - а собі що? А нічого, досить кави, бо шкода часу. Але якщо й вже беруся пекти або варити, то в мене це дійсно добре виходить.

Люблю просту їжу, але таку, щоб її приготували небайдужі руки. Борщ, наприклад, готую так, щоб навіть гама кольорів і пахощів була досконалою.

Я людина настроєва. І тому змінюю навіть інтер'єр в хаті відповідно до настрою, сезону, свят. На Різдво в мене хата різдвяна (ялинку, до речі, ніколи на ставлю, в нас "дідух" є, прикрашаю кімнату пташками, що їх зроблено з видуванок ланцюгами з кольорового паперу....), на Великдень в мене хата великодня, і сервети вбликодні, і гобелени...

- Розкажіть, будь ласка, про те, як ваш музей відвідав Президент України Леонід  Кучма.

- Пан Президент був тут під час відпочинку у Трускавці. Затримався у мене, як я зрозумів, бо мені його супроводжуючі кілька разів на годинник показували. А він їм сказав: «Буду тут стільки, скільки тре­ба». З ним дуже легко і приємно було  спілкуватися. А коли я його провів, ми попрощалися, та до нього зразу присту-пили люди, які під музеєм стояли. Пита-ють Президента: «Коли будемо краще жити?» А він відповідає: «Коли будемо працювати так,  як  Білас».      

Приємно мені, що Президент так швидко зрозумів сенс мого життя, що він з повагою поставився до людини, яка знав ціну праці. Тим більше, що я. все життя працюю в одному напрямку, в українському характері, за що мені не раз важко дово­дилося. Але я цьому своєму напрямку ніколи на зраджував, і так буде до кінця  моїх днів.

Людина слова. Людина справи

Одержима Теодейт

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com