rss
01/24/2020
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#368

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Подорожі \ У Франції

Продовження.  Початок в №№146,147, 149-151, 154-158, 161, 163, 164, 166, 167, 169, 171, 172, 174, 175

Ідучи з праці,  одного разу я побачив гарний, великий корабель під червоним прапором. На ньому написана була назва "Россия". Коло корабля стояв письмовий стіл, за столом сиділи двоє осіб в уніформі НКВД і перевіряли документи у пасажирів, які підходили до них.

Оглядаючи корабель, я дивувався, як добре він зроблений і не міг повірити що це совєтська робота. І справді, на другий день в газеті я прочитав пояснення своїм сумнівам.  Виявилося, що це німецький корабель "Европа", який був забраний більшовицьким урядом як частина військової репарації.

Цим кораблем і виїхала кума Анатолія і багато інших старих емігрантів  разом з відомим російським еміграційним письменником Николаєм Рощином.

Друкуючись в російській газеті, він, мабуть, намовив  багатьох повертатися на "родину" . З усього вйдно, що він і сам вірив  пропаганді, якою були повні його статті, бо теж виїхав разом з іншими.       

 Він обіцяв розвінчувати "фашистську брехню" і писати тільки правду про життя  в Росії. Його статті друкувалися в російській газеті в Парижі. Першого листа він  написав з Одеси. Він був в захопленні від  зустріччі, яку йому влаштували в Одесі. Через кілька днів він написав з Москви, де  йому дали помешкання в "будинку письменників".  Але великого ентузі-язму вже не було.  Третього листа газета дістала з Кубані.Стаття була написана дуже обережно, підробляючись до совєтського способу писання. Більше від нього не було листів. Його дальша доля мені не відома.

Працюючи в Марсельському порту, я міг спостерігати за розвитком подій у В"єтнамі і перебіг намагань французького уряду затримати Індо­китай під своїм контролем.

Як відомо, перед війною Індокитай був французькою колонією. Франція панувала тут майже сто років. Під час війни цією територією  заволоділи японці.  По війні Франція вважала спочатку, що Індокитай є її власністю, і має повернутися під її контролю.

 Але місцеві націоналісти не хотіли повертатися під французьке панування. Їхній провідник Хо-ші-мін, хоч і не  був спочатку комуністом, радо приймав допомогу від совєтського та китайського комуністичних урядів.   Спочатку Франція відмовлялася від пропонованої Айзенгавером допомоги, вважаючи війну у В'єтнамі своєю внутрішньою справою. Але після поразки французів під Дієн-Бієнфу війна у В"єтнамі перетворилася у війну з світовим комунізмом. Коли Північний комуністичний В'єтнам почав війну з Південним В'єтнамом,  який складався з кількох незалежних частин, йому на допомогу прийшла Америка. Війна у В'єтнамі стала дуже не популярною і викликала протести і демонстрації. Американські генерали не могли провадити війну як належалося б, бо всі військові рішення приймалися у Вашингтоні. Війна закінчилася для Америки поразкою.

Ми могли спостерігати за кораблями, які один за одним відпливали до В'єтнаму, навантажені військовими і іншим необхідним вантажем. Син сестри, давніше згаданого Десятова, повернувся з Німеччини, де він теж  воював на боці німців. Повернувся він додому потайки і ховався від сусідів, аж поки вирішив зголоситися до Чужинецького Легіону. Він дуже успішно воював у В'єтнамі, заробив, крім усіх можливих медалей, право на науку у військовій академії,  і по закінченні її почав кар'єру звичайного французького офіцера. Від нього ми мали відомости про перебіг війни і про національний склад французького війська. Напочатку в Легіоні було багато українців, але пізніше почали переважати німці. Був час, коли комуністичну пропаганду на фронті гучномовці виголошували не французькою, а німецькою мовою.

В той час у Франції ще були картки на продовольчі товари. Цю обставину використали комуністи в уряді для пропаганди. Не знаю, як це було зроблено, але раптом почалися труднощі з хлібом. Про це писали в газетах, ігноруючи те, що американські кораблі везли до Франції всілякі харчі майже щоденно. Ми могли спостерігати їх в порту.

І раптом було оголошено в комуністичних газетах ( інших газет в Марселі тоді не було),  що СРСР  прийде на допомогу. Особливо старалася дуже войовнича газета "Rouge Midi" ("Червоний Південь"). Газета "Le Provancaill", одна з перших газет у світі, колись не була  комуністичною, але по війні  комуністи перебрали її в свої руки, але залишили стару назву і формат. Вона продовжувала бути популярною газетою, бо люди її читали за звичкою. Корабель,    як   ми    пізніше довідалися, привіз з Румунії вантаж пшениці. Щоб усі бачили, корабель зайшов до старого порту, в центрі міста. Тут була збудована трибуна. Після відповідних промов, мер міста, комуніст, виніс, під звуки оркестри, на своїх плечах перший лантух пшениці, а у всіх газетах було оголошено, що комуністична Росія врятувала Францію від голодної смерти.

Останнім кораблем, на якому мені довелося працювати, був досить великий лайнер, який називався "Канада". Щоб повернути його до нормального вигляду, він потребував дуже серйозного ремонту. Від початку війни корабель використовувався як плавучий шпиталь. Найперше, треба було розмонтувати систему, яка його захищала від магнітних мін під час війни. Для створення навколо корабля захистного магнітного поля, весь корабель був оточений грубими кабелями. Витягати і різати тяжкі кабелі вимагало багато тяжкої і невдячної праці. Крім того, все всередині треба було будувати наново, бо підчас війни його використовували як плавучий шпиталь і на всіх поверхах замість кабін були палати для поранених чи хворих. Ми після того і як були відновлені стіни, робили нову електричну мережу в кабінах першої кляси. Корабель "Канада" був призначений для пасажирського руху до Південної Америки  і  відбудовувся з усякою можливою розкішшю.   Привезені з Парижу різбярі працювали над прикрасами дверей і сходів.

Коли прийшов час передавати компанію її власникам, комуністи спробували ще раз використати свою участь в адміністрації. Несподівано, під час праці, прийшли представники комуністичної професійної спілки і оголосили мітинг. В Марселі на чолі "юнії" був комуніст на прізвище Папазьян. В своїх промовах він і інші представники виступали на захист комуністичних газет, які тоді вже починали занепадати, через брак підтримки від населення. Газета "Rouge Midi" скоро перестала друкуватися. Слухаючи виступи комуністів, я робив коментарії своїм співробітникам. В той час я не мав багато однодумців серед робітників. Більшість французьких робітників  співчували комуністам, і вважали себе теж комуністами. Мої коментарі не сподобалися комусь із провідників і, якби не захист моїх товаришів, розлючені і дуже емоційні французи могли мене побити або навіть повісити. В той час я мав фактично тільки двох однодумців. Молодий француз, батько якого був колись у французькій дільниці маста Шанхай в Китаю, і молодий мадьяр, теж з цікавою історією. Виявилося, що Мадьярщина мала два кораблі. Не маючи виходу до моря, мадьярські кораблі вживали порт в Югославії. Його батько мав якусь високу посаду і влаштував сина матросом на один з кораблів. Щукаючи пригод, хлопець якийсь час плавав тим кораблем. Відвідуючи якийсь французький порт, хлопець загуляв і корабель від"їхав без нього. Після цієї пригоди йому було соромно повертатися додому і він записався до французького легіону. В легіоні перебув війну, але не хотів повертатися до вже тоді комуністичної Мадьярщини. Він тажко переживав комуністичну окупацію своєї країни і розказував, зо багато молодих шляхтянок кінчали життя самогубством, якщо совєтські солдати їх гвалтували.

Так, як і інші приватні компанії, які мали будь-яке відношення до військових потреб на час війни, за французькими законами, були підпорядковані військовому командуванню.   В адміністрації, крім представників від власників, призначалися представники від уряду і від робітничих організацій. Отже, коли компанія передавалася назад в розпорядження власників по війні, комуністичні представники в адміністрації хотіли мене звільнити і не заплатити  платні за останній місяць. Але, коли передача була завершена, нова адміністрація повернула мені зароблені гроші

Тим часом я дістав працю у  великій електричній компанії Aisthom електриком, і мене післали на будівництво гідроелектричної станції в Альпах.  Я приїхав до Аноту вже під вечір. В горах було дуже холодно. На землі лежав сніг і незвичний для мешканця Марселю мороз дуже дошкуляв. Анот, так називалося це поселення, мав приблизно сто п"ятьдесят мешканців, але на моє здивування мав кілька великих готелів. Я спинився в одному з них. Після Марселю було дивно бачити в Альпах сніг. Готелі існували для туристів на літо і взимі не опалювалися. Вперше в своєму житті я мусів спати під периною, бо без опалення, при відкритих вікнах, вода в шклянці на столі замерзала. Коли  на другий день  приїхала до мене Валя, я її теж знайшов під  периною, де вона пролежала цілий день, чекаючи на мене. Але наше перебування в готелі не було довге. Я одразу знайшов кімнату в приватній хаті. У цієї господині, яка називалася мадам Сюдрон, вже мешкали кілька моїх співробітників. У неї всі ми і харчувалися,

Про життя в Аноті, типовому альпійському поселенні, можна писати дуже багато. Анот, як і більшість поселень у Франції, мав на центральній площі пам"ятник із зворушливим написом. "В пам"ять донькам і синам нашим, які віддали своє життя за Францію". Місцеві мешканці ставилися до нас дуже прихильно. Ціла бригада, до якої я прилучився, складалася з людей з  різних провінцій Франції. Кожний з них розмовляв зі своїм акцентом, але всі вони приїхали на будівництво з Парижу і  працювали в цій компанії разом  довший час. Між іншим, деякі старші робітники цієї бригади  працювали на будівництві "Нормандії", найбільшого пасажир-ського  пароплава, який згорів в Нью- Йорку,

До праці треба було їхати невеликим автобусом. Дорога була дуже мальовнича із стрімкими скелями і кількома тунелями. Не бажаючи руйнувати старих історичних об"єктів, доріг, мостів і тунелів, збудованих ще за римських часів, французи обережно ставилися до будування нових шляхів. Це, звичайно, затримувало розвиток системи модерних доріг, але зберігало історію.

Будівництво, куди мене прислали на працю, називалося "Amenagement de Castillion", або загосподарення Кастільйону. Тут будувалася гребля на невеликій річці Вердон.

Історія будівництва самої гідростанції теж дуже довга і цікава. Я не буду втомлювати читача деталями, скажу лише, що гребля на річці Вердон дуже висока, має сто метрів (328 футів) і створене за нею озеро затопило відтинок історичної "Дороги Наполеона". Це та дорога, якою Наполеон, після втечі з острова Ельба, ішов до Парижу, зібравши по дорозі цілу армію.

Далі буде

У Франції

У Франції

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com