Відносно далекій від нас Кенії простіше отримати допомогу від Європи, ніж Україні. Зокрема, якщо йдеться про сферу захисту тварин. Чому так? Про це нам розповіла відома зоозахисниця, співзасновниця притулку для ведмедів «Біла скеля», головна зоологиня Київського зоологічного парку Марина ШКВИРЯ.

Нещодавно вона з чоловіком, співзасновником «Білої скелі» та зоологом Єгором Яковлєвим, повернулася з мандрівки Кенією. Деталями своєї подорожі пані Марина ділилася у фейсбуці, викладаючи фото слоненят, гієн, бегемотів, представників місцевих племен. Усі ці знімки мають свою передісторію, певні смислові наповнення та навіть уроки для України. Адже представників кенійської фауни доводиться рятувати часом і в нас. На загал ми маємо чимало спільних з Кенією зоопроблем, при цьому – є й чому повчитися у кенійців. Що саме можемо запозичити – далі у розмові з Мариною Шквирею.

– Пані Марино, розкажіть для початку, як ви опинилися в Кенії, мені так здалося, що це були якісь навчально-робочі візити, чи я помиляюся?

– Я взагалі люблю Африку, і це моя друга подорож за схожим маршрутом до Кенії. Тобто це був приватний візит. Звичайно, як люди професійно зацікавлені, як біологи, зоологи, як люди, які розвивають свій благодійний фонд захисту тварин та утримують притулок для ведмедів, передусім ми шукали можливості поспілкуватися з колегами і загалом подивитися на стандартні туристичні локації з точки зору вчених, хотіли роззнайомитися з тамтешньою сферою реабілітації та захисту природи.

– Що такого побачили, чого немає в нас у системі зоозахисту, як загалом ця система працює, які риси схожі та відмінні? І з чим вдалося, власне, познайомитися у ході цього візиту?

– Кенія дуже молода країна, якщо говорити про її незалежність. У цієї країни складна історія. Звісно, як і в нас, є багато проблем політичних, економічних. Це країна із постколоніальними проблемами та специфічними зв’язками з іншим світом. Головна відмінність між нами та Кенією, хоча ми досить схожі за економічними та навіть менталітетними ознаками, у тому, що кенійці вже усвідомили, у чому цінність дикої природи, їхніх тварин, екосистем, які ще збереглися. Це те, що в Україні ще недооцінюють, вважаючи, що краще щось заробити за пів року, видобуваючи пісок чи вирубуючи дерева. Кенія вже розуміє це сама. Звісно, люди, які живуть за межею бідності, часто провокують поширення браконьєрства. Але пересічний кенієць розуміє, що природа Кенії – це те, чого немає в багатьох інших країнах, що це їхня цінність і їхня економічна гарантія, що в країни буде майбутнє. Це типова різниця між нами та Кенією.

На відміну від ПАР, у Кенії трошки слабше працює туристична галузь, менша кількість приватних фондів та притулків. Також тут трішки менша підтримка так званого західного світу, та при цьому вони самі приділяють багато уваги цим питанням. Під час спілкування з місцевими колегами ми чули, що у їхніх головних національних парках основні орієнтири – це збереження екосистеми. Наприклад, національний парк Масаї-Мара чи озеро Накуру – це ті збережені оази, де можна побачити ту ж «велику п’ятірку Африки» (буйвола, слона, носорога, лева та леопарда), фауну, місцеве населення, зустріти багато туристів із різних країн, побачити, як вони до цього ставляться. Для нас було цікаво спостерігати, як ставляться місцеві, масаї та інші племена, гіди до збереження природи. Бо коли є спокуса заробити, гарним ставленням можуть і пожертвувати. Як приклад – нам зустрічалися гіди, котрі заради вдалої фотографії тварини готові були на все, навіть потурбувати звіра. Але особисто нам пощастило. Ми для себе навіть відзначили, наскільки делікатно та професійно працюють люди, котрі розуміють, що це дика природа, що тут не можна надмірно втручатися: якщо є можливість – то зробимо фотографію, а ні – то ні. Тобто нам не доводилося робити зауваження. Із цього висновок – або це справді розуміння усієї проблематики, або гіди зрозуміли, хто ми і за що вболіваємо.

– Серед місць, які нам вдалося відвідати, – це притулок Шелдріка для слонів. Це дуже відомий у світі проєкт, який колись почався із маленької приватної садиби, ще в колоніальний період. Тоді одна родина просто підбирала дитинчат-сиріт, вирощувала їх, лікувала, намагалася повернути у дику природу, а зараз це величезний траст, який працює за різними напрямами. Тут можна побачити сам реабілітаційний центр, де слоненят, маленьких жирафів, носорогів рятують, лікують, вчать жити у дикій природі, а потім випускають на волю. Притулок має власний авіапатруль, який може транспортувати постраждалих тварин. Варто зазначати, що йдеться про складні види, великі за розмірами, важкі, небезпечні для людини. Ці тварини потребують специфічної ветеринарної допомоги. І полетіти кудись та дістати слоненя з бетонної криниці, надати йому першу медичну допомогу, завантажити в літак і привезти до Найробі за тисячі кілометрів від місця порятунку – це справді круто! Також траст дуже активно залучений до боротьби з браконьєрством, співпрацює з місцевою рейнджерською службою охорони, з кінологічними патрулями, його фахівці знімають браконьєрські пастки, допомагають відшукувати браконьєрів. Тобто це такий тренд, який є і багатьох країнах – комплексно підходити до вирішення проблеми. Не просто врятувати одну тваринку, а взагалі допомагати людям, які живуть у цій країні, співіснувати з дикими тваринами.

Було дуже цікаво спілкуватися, ставити запитання, іноді болючі, як для людей, які займаються цими ж проблемами в Україні. Ми навіть вирішили підтримати притулок і взяли під опіку слоненя. Це досить доступно будь-якій людині. Ми маємо схожу програму в притулку «Біла скеля» – просто робите внесок і водночас відчуваєте співзв’язок з цією твариною, отримуєте новини про неї.

– Розкажіть про слоненятко, яке ви взяли під опіку, й чому воно опинилося у притулку? І поясніть, чи в Кенії є подібні проблеми, як і в нас, оскільки існують реабілітаційні центри, значить, є люди, які ініціюють, так би мовити, їхнє створення?

– Зазвичай спрацьовують антропогенні чинники. Приміром, потрапляють до реабцентру слоненятка поранені або у разі, якщо браконьєри вбили їхню матір, або слоненя потрапило в так звану антропогенну пастку, наприклад, десь заплуталося, впало в криницю тощо. Є, звичайно, і природні причини. Банально – хижаки вбили матір або через пожежу слоненя відстало від групи. І тут виникає непросте питання. Бо не завжди можна втручатися у цей природний добір зі своїми людськими емоціями. Бо перше слоненятко, яке ми брали під опіку у цьому фонді, потрапило до нього 12 років тому. Кілька разів намагалися повернути цю слониху у дику природу. Щоразу слони виганяли її і залишали помирати. Тому останні 12 років вона поверталася і жила в реабілітаційному центрі. Зрештою, померла від хвороби – були якісь проблеми із печінкою. Тобто є чинники, які природа сама регулює.

Друге слоненятко – Налеку – ще досить молоде. Слони, як і люди, довго дорослішають. Вона ще вчиться, ходить зі старшими братами, якщо все буде добре, то згодом її відправлять в один із національних парків, де вона буде далі вчитися разом із сформованою групою підлітків. Це все відбувається у супроводі кіперів упродовж кількох років. Потім піде на волю. А далі – як природа дозволить. Це складна робота, тому що вона потребує дотримання протоколів, певного прагматизму, на емоціях доброти до тваринок далеко не просунешся.

Є ще цікавий момент – зазвичай притулки, реабілітаційні центри працюють в Африці з місцевою фауною. За рахунок того, що вона досить приваблива, екзотична, нам доводиться в Україні постійно працювати з їхньою ж фауною. Окрім ведмедів та вовків, на жаль, постійно нашим притулкам доводиться рятувати левів, леопардів чи гепардів. У Європі це справді проблема. Цих тварин вилучають із природи, аби розмножувати в неволі, продавати дитинчат та задовольняти попит людей, які хочуть сфотографуватися з левенятком, завести собі леопарда у квартирі. Усі ці тварини, звичайно, довго не живуть, усього кілька місяців чи декілька років. І знову та знову виникає попит, усім потрібні нові маленькі тварини, аби на них заробляти.

– Яка система цих центрів та притулків у Кенії, бо в Україні їх можна перерахувати на пальцях рук, про що ви нам неодноразово розповідали? Хто їх створює, як вони між собою співпрацюють?

– Є притулки, що підтримуються державою, вони існують при національних парках. Але у більшості випадків сфера реабілітації – приватна. Є люди, які просто не можуть бути осторонь, створюють якийсь проєкт, пояснюють, що вони роблять, та очікують на підтримку спонсорів. Кенійцям, можна вважати, трішки пощастило, тому що за всі роки перебування в Африці британців, французів, німців тепер ці держави відчувають певну відповідальність за Кенію й, зазвичай, більше знають про Кенію, ніж про Україну. Тому більше довіряють тим проєктам, які працюють там. І виходить, що тамтешні проєкти отримують чимало матеріальної, фінансової, медійної допомоги з боку західного світу. З Україною важче. Начебто проблема корупції у нас така сама, як у Кенії, але нам ще важче працювати із Заходом. Це бачимо на прикладі великої кількості технічних деталей на краундфандингових платформах, до нас висувається багато обмежень, щоб працювати з грантами, фондами чи фізичними особами. І це якраз мінус для України. Нам важче тільки тому, що ми лише починаємо цей шлях. І коли ти приїздиш в Кенію, бачиш ці всі переваги, розумієш, що це твоє майбутнє, тільки до цього треба ще 20 – 30 років. Але певний оптимізм все ж є.

– А чи порівнювали ви кенійське та наше законодавство щодо захисту прав тварин? Чи вважаються кенійські закони хорошими, чи так, як і в нас, є моменти, які треба вдосконалювати?

– Звичайно, є також багато проблем із законодавством у Кенії. Наші закони іноді навіть красивіше написані на папері, ніж будь-чиї інші. Але питання в регулюванні. Контроль за дотриманням законів у кенійців набагато кращий. Приміром, для всіх африканських країн, де є носороги, існує проблема з їхнім збереженням. Охороняти носорога – це не просто патрулювати територію, це іноді справжні військові зіткнення. Це не просто браконьєри, які ходять з однією рушницею, це добре озброєні люди, з військовими навичками і для яких не проблема вистрілити в рейнджера. З іншого боку, держава, приватні меценати теж утримують армію, військову групу, яка охороняє носорогів. У національних парках працює окрема охорона саме для носорогів. Ці фахівці постійно відслідковують, де перебувають тварини. І це іноді зручно для туристів, бо якщо автомобіль із гідом бачить рейнджера з охорони носорогів, запитує – де? І той точно скаже, що он там можна побачити цих тварин.

– Які тоді порушення прав тварин трапляються найчастіше, через що змушені працювати ці притулки та центри, бо в нас це фотографування з дикими тваринами, утримання ведмежат у готелях чи ресторанах, у клітках? Як людина в Кенії експлуатує диких тварин на свою користь?

– Ми бачили в дикій природі зебру, в якої була дуже скалічена шия. Було зрозуміло, що вона потрапила у сталеву петлю, що і в Україні дуже поширено. Швидше за все, її врятували рейнджери. Але сліди від травми залишилися назавжди. І в цьому можна бачити теж проблему. Я вже згадувала антропогенні чинники, сталеві пастки, браконьєрство. Та, як і в Україні, – люди хочуть контакту з дикою природою. Завжди є ті, хто хоче торгувати левенятами, утримувати гієну як ручну тварину, хтось намагається створювати псевдопритулки, на які ведуться туристи, особливо зі Східної Європи. Звичайно, це більша проблема для Південної Африки, де створюють цілі левині ферми. Тут тварин масово вирощують для деривативів, тобто щоб продавати їх, коли вони підростуть, як частини тіла. Вони ідуть на ринки Азії, Китаю, частково і США для так званої нетрадиційної медицини. І це величезний кривавий бізнес, в якого обіг – мільярди доларів. І до цього залучають туристів. Їх заманюють у так званий sanctuary (притулок), тут дозволяють з молодими левами гратися, розповідаючи, що тварини потім підуть у природу. Але у два роки настають дні забою. Тобто це як бійня для корів, тільки для левів. Тому якщо хтось вам десь дозволяє контакт із дикими тваринами, треба дуже чітко розуміти і ставити правильні питання, аби не підтримати саме такий бізнес.

У Кенії цього менше, але теж є місця, де вам можуть дозволити контактувати з тваринами. При цьому є й позитивні практики, до прикладу, місця розмноження жирафів, де дозволяють згодувати жменю гранул тварині. Жирафи живуть серед природи, на волі, але можуть підійти до мосту, на якому стоять люди. Якщо ж вам дозволяють цілий день фотографуватися з левеням, то це вже тривожний сигнал.

– Як долучаються до порятунку тварин тамтешні активісти чи волонтери, бо в нас часто ініціюють спецоперацію з порятунку ведмежати чи мавпочки фактично пересічні громадяни, які помітили, що десь є таке жахливе утримання тварини?

– Така ініціативність досить сильна. Але плюс цієї країни у тому, що значно краще працюють служби, які відповідають за захист тварин, зокрема їхня екоінспекція. Ці служби працюють, а не просто роблять відписки, як в Україні. Якщо людина в селі побачила слоненя в криниці, вона знає, кому зателефонувати. І точно знає, що офіційна служба зробить все можливе, щоб цю проблему вирішити. Не факт, що тварину можна буде врятувати, але вони відреагують, приймуть певне рішення, заберуть на себе вирішення цієї проблеми. У нас люди справді хочуть допомогти, але іноді роблять гірше, вилучаючи тварину з природи, коли цього не варто робити, утримуючи потім її у неадекватних умовах. І це вже не порятунок, а просто наші людські капризи. Дикі тварини – це все ж таки специфіка, небезпека, інфекційні ризики, загрози травмування. Якщо в Україні активісти стоять перед вибором – пройти повз або самому із цим розбиратися, то в Кенії люди знають, до кого звернутися. І це звернення у більшості випадків буде вирішено.

– Якщо підсумувати все побачене, проаналізоване, розкладене вже вами на полички, що б ви радили: чому ми могли б повчитися у кенійців – і пересічні громадяни, і держава, щоб поліпшувати захист тварин у себе?

– Передусім маємо зрозуміти, що ніхто за нас цього не зробить. Якщо ми не будемо цінувати те, що є в нас навколо, прийде хтось інший та оцінить не так, як нам сподобається. Так чи інакше тварини та природа – це завжди ресурс. Завжди виграє якась бізнес-ідея, а не стратегічна думка зберегти щось на майбутнє. Звичайно, треба більше уваги приділяти заповіданню територій, підтримці сфери реабілітації. І необов’язково розвитком реабілітації тварин має займатися держава, у більшості країн світу це справа приватна. Держава має забезпечити місце для дикої природи, аби був природний добір і ніхто туди не втручався. А ті проєкти, які ініціюють громадяни, варто підтримувати або хоча б не заважати.

– І коли наступного разу до Африки – за новими враженнями та досвідом?

– Останнього разу я там була 12 років тому, мені сподобалося моніторити динаміку певних проєктів, побачити, як вони пережили ковідні часи, тобто кожні 5-10 років звіряти, а що ж змінилося.

– Прогрес бачите?

– І регрес також. Адже ковідні часи (із суворими карантинними обмеженнями) були непростими для національних парків, коли знизилася кількість туристів, а відповідно – коштів. Племінні групи починають голодувати, бо теж виживають за рахунок туристів. І втрачається спроможність нормально охороняти територію. А це все економіка. Звісно, було б найкраще взагалі не пускати туристів до нацпарків. Але без цього бюджет жодної країни не потягне охорону природи. І треба йти на ці компроміси. Тому коли ви хочете поїхати в якусь екзотичну країну, трошки погугліть чи подумайте, якщо хочете побачити слона, порівняйте, чи їхати у центр прокату, чи поруч є реабілітаційний центр, де можна побачити і дізнатися більше, отримати теж класні фотографії, але при цьому не бути причиною експлуатації слонів. А навпаки – допомогти чомусь хорошому. Я не засуджую нікого, усе досить індивідуально на рівні людини та суспільства. Але треба трохи думати над тим, що ти робиш. Тоді буде менше помилок, більше усвідомлення наших вчинків.

Україна тут не виняток. У нас ще не все втрачено. У нас є величезні природні території, цінні види, хижаки – це ж перлина української фауни (ведмеді, вовки, рисі, шакали). І це не те, що заважає побудувати новий Буковель, а те, що може навпаки зробити економічний прибуток у подальшому, в ту ж туристичну інфраструктуру. Наприклад, мої колеги у європейській робочій групі по хижаках готують рекомендації, як влаштувати вовчий туризм. Тобто як туристам показати сліди вовків у дикій природі, дати можливість їх почути і при цьому не потурбувати тварин тощо. Тож не треба винаходити велосипед, треба просто думати.