Придушення акцій громадського протесту в Єревані викликало мляву реакцію в Україні. Керівництво держави заклопотане боротьбою довкола президії Верховної Ради та стосунками з господарюючими суб'єктами Росії. Коли падає тиск у газовій трубі, стає не до занедбаних куточків Кавказу. Між тим, події у Вірменії викликають цілу низку аналогій, які не можна оминути.

Можна скільки завгодно казати про відмінності між політичними культурами двох наших країн, однак і Україна, і Вірменія вийшли з однієї радянської "шинелі". Тому і цікаво подивитися, що сталося у колишній радянській республіці під час пост-виборчої боротьби між владою та опозицією.

Вибори президента у Вірменії відбулися 19 лютого. Переможцем президентських перегонів офіційно визнано діючого прем'єр-міністра Сержа Саркісяна, який згідно з оприлюдненими результатами, отримав 53% голосів. Його опонентом був перший президент Вірменії Левон Тер-Петросян. Саркісяна вважають спадкоємцем президента Роберта Кочеряна, термін перебування при владі якого минув цього року.

Прихильники Тер-Петросяна не згодні з результатами виборів і звинувачують владу у фальсифікаціях. При цьому міжнародні оглядачі назвали вибори справедливими і вільними, визнавши деякі проблеми і необхідність удосконалення виборчого процесу.

Опозиція вивела людей на вулиці, щоб домогтися нових виборів. Однак під час масових демонстрацій в Єревані відбулися сутички, влада вивела на вулицю танки. 8 осіб були вбиті, 130 поранені, більше 100 опинилися за ґратами.

У столиці Вірменії було оголошено надзвичайний стан. Bірменським ЗМІ заборонили використовувати будь-які джерела інформації, крім державних. З телепрограм вирізають репортажі CNN про події у Вірменії, були закриті кілька веб-сайтів. Тільки закордонні журналісти зараз можуть дозволити собі відвідувати прес-конференції опозиційного лідера Тер-Петросяна. Тим часом, влада Вірменії не вперше використовує силу проти політичних опонентів. Наприклад, у 1995 році, коли Тер-Петросян був президентом, щонайменше один опозиціонер помер за ґратами в той час, як його політична партія була заборонена.

Тандем Кочарян-Саркісян, як і очікувалося, не злякався опозиційних маніфестацій і застосував збройну силу. Якщо на початку масових акцій протесту ще знаходилися бажаючі зробити пряму аналогію між Києвом та Єреваном, то сьогодні таких уже немає. Традиція "кольорових революцій" зробила крок убік. Російські спостерігачі одразу почали говорити про схожість подій у Єревані з драматичними акціями влади у Бішкеку (19 квітня 2007 року) та Тбілісі (7 листопада знов-таки минулого року). Мовляв, "кольорові революції" починають їсти своїх дітей, і незабаром їхня батьківщина Україна теж відчує цей процес. Однак, вони знову поспішають у своїх узагальненнях.

По-перше, у Вірменії ніколи не було "кольорової революції". У державі, де і влада, і опозиція проросійські, не могло бути свого Майдану.

По-друге, природа подій у Бішкеку, Тбілісі та Єревані досить різна. У киргизькій столиці відбувалися заворушення що не стосувалися революції, а були скоріше сумішшю палацових інтриг та міжплемінної війни.

У Тбілісі молодий та гарячий президент просто образився на натовп своїх критиків. У Єревані інший президент, зовсім не молодий і досить розсудливий, застосував армію, тому що для Вірменії протягом останніх сімнадцяти років - це єдина актуальна сила. Країна, що сформувала свою модерну ідентичність у полум'ї карабаської війни, не може бути іншою.

Опозиція вірменська теж не просто так, хлопчики з прапорами. Опозиційні політики Вірменії були готові до бою в прямому сенсі слова.

Якщо в Україні ненасильницький спосіб захоплення влади був не єдиним, але головним варіантом, то у вірменів мирні акції були лише "артилерійською підготовкою". Та й фальсифікаціями тут нікого не здивуєш. У 1996 році самого Тер-Петросяна звинувачували у спаплюженні виборчої волі, на що він відповів застосуванням сили. Тепер йому довелося відчути тиск влади вже на самому собі.

У вірменської опозиції не було достатніх ресурсів для перемоги над владою. У геополітичному плані вони згодні між собою, орієнтуючись на Росію. Що опозиціонери могли запропонувати, крім звичайної критики існуючого режиму? Відсутність "супер-ідеї" робила їх справу марною. Своєї армії в них теж не було, що в умовах Кавказу стає вирішальним фактором. Тому і програли, поховавши при цьому кілька десятків своїх прибічників.

"Майданна" технологія стає популярним товаром. Відтепер кожні вибори проходять під акомпанемент звинувачень у фальсифікаціях. Уявити, що еСеНДівські вибори можуть відбутися без переформатування виборчої волі просто неможливо. Фальсифікації починають шукати ще за кілька років до початку передвиборчої кампанії. І в цьому ми значно більше схожі з вірменами чи грузинами, ніж із поляками чи навіть ізгоями сучасної Європи - сербами. От у минулому році відбулися вибори у Польщі. Однак, ніяких Майданів не було, партії швиденько узгодили коаліцію та опозицію і почали працювати.

У значно войовничішій, ніж Польща, Сербії на нещодавніх виборах президента провладний кандидат переміг з різницею у чотири відсотки. Але, знову ж таки серйозних заворушень не відбулося. Лідер радикальної опозиції визнав свою поразку. Хоча міг зібрати армію прихильників та почати трощити магазини, підпалювати державні установи, звернутися за допомогою до Росії.

У країнах СНД складається парадоксальна ситуація. Влада користується певною підтримкою, однак у будь-якому разі ніхто не вірить у чесність виборчих кампаній. Фальсифікації стають супутником виборів та їх постійною ознакою. За останні кілька років масові заворушення виникали або могли виникнути практично в кожній з пострадянських республік, де проходили вибори. Винятком були лише країни Балтії (у них вже повний ЄС) та середньо-азійські деспотії (крім Киргизії).

І українська ситуація в даному разі мало чим відрізняється від закавказької. Лише темперамент інший, тому можемо впоратися без застосування бронетехніки, гелікоптерів та хімічних спецзасобів. Вперед, до євроінтеграції!