В квартирі хтось був, напевне із близьких, бо постійно звертався до Ліни Василівни з якимись питаннями. Іменинниця на ходу відповідала. Потім перепрошувала. Прикладала слухавку до вуха й продовжувала нашу перервану розмову. Ось хтось подзвонив у двері і я почув, як Ліна Василівна з кимось говорить: «Пробачте. Ви хто? - Протокол, - відповів їй молодий чоловічий голос. - А як вас звати? - Діма, - була відповідь. - А що це Ви принесли? - чувся здивований голос іменинниці. - Просили передати, там все написано - лаконічно відповів невідомий Діма. До принесеного було явно додано букета, бо Ліна Василівна навіть зойкнула: «О.Господи, куди ж я уже ці квіти буду ставити, уся квартира у квітах». На що таємничий Діма дипломатично сказав «Вибачте. Я піду, до побачення».

Чулося добре, бо Ліна Василівна продовжувала тримати слухавку біля себе. Ось вона випроводила гостя і знову мені:

- Такий приємний хлопець, ввічливий, уже пішов

- А що то за протокол? - запитую.

- О, - сміється Ліна Василівна, - це вже сьогодні не перший з протоколу.

Я зрозумів, що якісь поважні організації та високопосадовці засвідчують геніальній поетесі свою шану.

- А що Ви готуватимете для гостей? - поцікавився я.

- Пиріжки! - одразу ж була відповідь. - Пиріжки я навчилася готувати від мами. А та від своєї мами і всі мої гості люблять, як я готую пиріжки.

- А з чим будуть пиріжечки? - допитувався я. - З капустою. З квасолею. Ну зараз піст, то з м'ясом не буде. А ще з яблуками, - продовжувала смачно перелічувати господиня.

Я відчув, як у мене покотилися слинки, бо з ранку був голодний - безвилазно писав статтю про вибори мера для нашого тижневика.

- Я б хотіла ще сісти до столу попрацювати, а тут це нещастя - день народження - зітхнула Ліна Василівна. - Зізнаюся - настрій у мене жахливий. Якась я розхристана. Багато непотрібного клопоту. Я сподівалася, що до дня народження закінчу опрацьовувати три книжки, які я практично закінчила, та ось не встигаю, тому й настрій зіпсований. Я б оце краще сиділа за письмовим столом, а не приймала гостей, хоча гості мої всі хороші.

- А які книги, прозові? - запитав я, пам'ятаючи, як під час наших минулих розмов Ліна Василівна розказувала, що пише прозу.

- Ні. Одну прози, а дві книги віршів. Так ось вірші можна писати й правити хоч на коліні. А прозу все-таки треба було б добре вичитати, а це вже потребує роботи за столом, за комп'ютером.

- А де можна буде придбати ці книги після виходу - поцікавився я.

- Та я вже вам подарую, - посміхнулася, судячи з інтонації, авторка, чим мене надзвичайно порадувала.

- Ліно Василівно. Ось ви з одного боку сильна та вольова. А з іншого - тонка та чутлива. Як це вам вдається сполучати у собі? Як не порушується отой баланс, гармонія?

Ліна Василівна відповіла одразу ж і серйозно:

- Повинен бути етичний камертон. Треба відчувати іншу людину. Інколи мене деякі люди підштовхують: «Скажи, виступи, вріж їм...» а я не спішу цього робити комусь на догоду.

- Так вони Вас, виходить, у такі моменти під'юджують, навіть провокують? - здивувався я.

- Так, безумовно. Але етика мені підказує - чи дійсно потрібно у даний момент сказати щось людині у очі відверто. Чи краще делікатно промовчати. Якщо відчуваєш, що людина й сама знає власну помилку і переживає, а тут ще й ти зі своїми докорами. Зайве це. Якщо я не буду пам'ятати про етику, то почну руйнуватися, як людина. Треба себе перевірять.

Розмова тривала вже десь півгодини. Мій етичний камертон наполегливо підказував, що треба мати совість і у такий день не віднімати зайвого часу у іменинниці, що пора вішати слухавку. Але сил не було добровільно припинити розмову, я чекав, поки це зробить господиня. Та вона навдивовижу терпляче й охоче розмовляла зі мною і. начебто, нікуди не поспішала. Я розумів, що це насправді не так, просто її етичний камертон набагато тонший від мого і пробачає моє бажання поспілкуватися якомога довше.

Та все ж я набрався рішучості і почав прощатися. Наостанок запропонував Ліні Василівні свої послуги, як водія, якщо потрібно кудись проїхати у місті, можливо на кладовище, все ж-таки весна, люди прибирають могили близьких...

- О, - сказала Ліна Василівна, - У мене довгі маршрути. На Берковцях лежать тато і мама. На Байковому цвинтарі - Василь Васильович і дуже близький друг Попович. А на Звіринецькому - бабуся. Так що їздити прийдеться довго.

- Не страшно, - відповів я. - Скільки треба. Готовий їздити.

- Та я ж не звернуся, - зітхнула Ліна Василівна, - я не звикла когось про щось просити. Як я з вами буду розплачуватися?

- О, це якраз дуже просто, - відповів я. - Спілкування з вами - то найкраща валюта.

Посміявшись, Ліна Василівна попрощалася і, на моє щастя, просила телефонувати.

Сподіваюся, що деякі з наших розмов читачі тижневика зможуть ще прочитати, дай Боже здоров'я та довголіття геніальній доньці українського народу, класику Поезії, чудовій мудрій людині Ліні Василівні Костенко. Я за її здоров'я сьогодні випив чарочку. І вас усіх прошу це зробити. Маруся Чурай нашого часу цього варта.