Григір Тютюнник увійшов в українську літературу як автор невеличких новел, в яких описував життя селян у повоєнні роки. Життя, яке сповнене сирітства, недолі, злиднів, принижень та страждань. Та й сам автор зазнав ще змалечку гіркої долі. Письменник Володимир Дрозд зазначив: «Тютюнник набагато випередив свій час і сказав у кращих новелах чимало з того, до розуміння чого ми лише тепер підійшли» .

Григір народився на Полтавщині в селі Шилівка 5 грудня 1931. Батьки були селянами, чи як говорилося тоді – колгоспники. Зі спогадів письменника:

«У тридцять третьому році сімейство наше пухло з голоду, а дід, батько мого батька, Василь Феодулович Тютюнник, помер – ще й не сивий був і зуби мав до одного міцні (я й досі не знаю, де його могила). А я в цей час – тоді мені було півтора року – перестав ходити (вже вміючи це робить), сміяться і балакать перестав…»

Отак розпочалося життя, неначе сама доля напророкувала вічне поневіряння, злидні та приниження.

Новим потрясінням у родині Тютюнників став арешт батька, якого заґратували в ніч з 29 на 30 листопада 1937 року і більше його ніхто не бачив. Мати вийшла заміж вдруге, але Григір зненавидів вітчима всею душею. Мама не надто переймалася почуттями сина, то він знайшов прихисток у батькового брата Филимона й переїхав до нього на Донбас. Та коли розпочалася німецько-радянська війна, дядька забрали на фронт і хлопець знову залишився сам. Голод погнав дитину назад до Полтавщини.

По закінченню війни Григір пішов навчатися до ремісничого училища. І штовхало хлопця туди не стільки здобуття фахової освіти, скільки голод.

«Після закінчення п’ятого класу пішов я в Зіньківське РУ, щоб мати якусь одежину і 700 грамів хліба на день. Вони, оті 700 грамів, і врятували нас із мамою у 1947-му: я носив «з города» щодня по шматочку, глевкому і сплюснутому, в кишені, як порожній гаманець», – із автобіографії письменника.

Тютюнник завершив навчання, і слюсарем подався до Харкова на завод. Там він влаштувався шліфувальником танкової броні. Але металевий пил, осідаючи в легенях, спровокував хворобу, тому юнак просто накивав п’ятами з виробництва. Вернувся в рідне село, та невдовзі його знайшли й арештували. Чотири місяці примусових робіт у колонії – таким було покарання за самовілля.

А потім знову тяжка праця в колгоспі, постійні перешіптування за спиною – «тюряжник» –тільки й чув у слід. Таке життя змусило Григіра шукати кращої долі на Донбасі, там він пішов на будівництво МиронГРЕС біля Дебальцевого. Згодом хлопця забрали на чотири роки до армії. Відслуживши в Примор’ї цей термін, повернувся назад і працював токарем у вагонному депо. Водночас пішов до вечірньої школи.

Григорій і Григір Тютюнники

Потім, як згадує сам письменник, були п’ять щасливих років студіювання в університеті на філологічному факультеті. Там же були написані перші твори, але писалися вони російською. А далі сесії, захист диплому, одруження – все це посунуло літературу на другий план. Лише по смерті брата, Тютюнник повернувся до творчості. На нього справила неабияке враження праця покійного брата роман – «Вир». Сам Григір назвав це «зламом» у своїй національній свідомості. Письменник, озброївшись словником Грінченка переклав свої труди на українську. Відтоді й усвідомив себе українцем.

«Прочитав словник Грінченка і ледве не танцював на радощах – так багато відкрив мені цей блискучий твір. Негайно переклав свої «Сумерки» на рідну мову і тепер уже не розлучаюся з нею, слава богу, і не розлучуся до самої смерті», – так писав Тютюнник.

У 1963-му Григір переїхав до Києва. Працював у газеті «Літературна Україна» та на кіностудії імені Довженка. Того ж року вийшли у світ його твори українською. Новели друкувалися в різних журналах, а в 1966-му з’явилася перша збірка «Зав’язь», яка одразу звернула на себе увагу. Після вийшло ще декілька книжок:

«Деревій» (1969);
«Батьківські пороги» (1972);
«Крайнебо» (1975);
«Климко» (1976);
«Вогник далеко в степу» (1979).

	Григір Тютюнник (справа) із Володимиром Білоусом Фото з архіву Володимира Білоуса

За повісті «Климко» та «Вогник далеко в степу» був ушанований премією імені Лесі Українки в 1980 році.

В атмосфері диктату над літературою, усвідомлюючи повне безсилля перед системою, не маючи змоги розкрити повністю свій творчий потенціал, Григір, у ніч на 7 березня 1980 року повісився. На столі знайшли передсмертну записку: «Домучуйте когось другого, а все моє, що в мене є, спаліть…»

Як написав прозаїк Олекса Мусієнко: «Більшовицька система, вигубила родину Тютюнників, і йому, Григіру, сплюндрувала долю, отруїла життя, моральним терором і переслідуванням довела до зашморгу» .

Похований Григір Тютюнник на Байковому цвинтарі. Посмертно, у 1989-му його творчість відзначали Державною премією імені Шевченка.