5 лютого в Українському католицькому університеті відбулися випускні урочистості. Випускниками стали 120 магістрів богослов’я, християнської педагогіки, історії, Школи журналістики та комунікацій, Школи права, Інституту лідерства і управління, зокрема таких факультетів: Філософсько-богословського,  Гуманітарного та Факультету суспільних наук.

Розпочали урочистості з Архиєрейської Божественної Літургії у церкві Святої Софії Премудрості Божої. Почесним промовцем зимових випускних урочистостей 2022 року в Українському католицькому університеті став Глава і Отець Української Греко-Католицької Церкви, Великий канцлер УКУ Блаженніший Святослав. Подаємо повний текст промови Блаженнішого: 

“Я не є гостем в Українському католицькому університеті – це моя alma mater. Усе, чим можу сьогодні з вами поділитися, я отримав тут, від тих людей, яких бачу перед собою, з якими разом ми творили цей університет, виборювали його право на існування перед могутніми світу цього, і зараз разом шукаємо друзів, які б підтримували університет і уможливлювали його існування. Ми разом пояснюємо в нашій Церкві, в Україні й у світі, яким скарбом є ця інституція.

Це єдиний католицький університет на усьому пострадянському просторі. Єдиний університет такого рівня у нашій Церкві, іншого просто не буде. Якщо Церква не має свого університету, тоді вона в сучасних обставинах є мовчазною. 

Сьогодні від нас з вами багато очікують: народ, українське суспільство, світове українство, сучасна людина, до якої б церкви, спільноти чи нації вона не належала. Я дякую Богові, що можу бути з вами та поділитися декількома думками. Запрошую вас разом міркувати, роздумувати та рухатися вперед, щоб виконати мудрі поради, які ви почули від ректора університету і семінарії.

Їдучи до вас, я поцікавився, які саме випускники сьогодні отримують дипломи. Отець-ректор розповів, що це магістри, які вступили на магістерську програму в той час, коли світ раптово помінявся. Тобто, ви є першими справжніми постковідними магістрами. Я боявся використовувати це слово, бо хтось скаже: «Ні-ні, вони ще є ковідні».

Але подивімося трохи далі. Я переконаний, що ця пандемія закінчиться. Як казали філософи, все, що має початок, має кінець. Окрім безсмертя людської душі. Тому нашим завданням є дивитися на крок вперед.

Багато хто з вас прийшов до університету, вже маючи досвід життя поза університетом. Тобто ви не є людьми, які не знають світу поза мурами цього навчального закладу, ви маєте досвід життя, праці. Ви прийшли сюди, щоб щось здобути і повернутися на місце своєї праці, а, можливо, створити нове.

Я чую, що тут є випускники різних спеціальностей. Ви отримали багато різних навичок, але сьогодні починається новий етап у вашому житті. Ви виходите у світ, який сучасне людство, аналітики, соціологи, політологи, усі, хто слідкує за змінами у суспільстві, окреслюють як ще до кінця незнаний.

Того світу, який існував до пандемії, вже немає. А той світ, який постає, до кінця ще не є відомий. Тому ми перебуваємо у дуже цікавому перехідному часі. Намагаючись якось осмислити цей період, який Господь нам доручив для нашого з вами служіння і, можливо, будівництва, шукаючи якісь аналогії в минулому, я знайшов цікаву думку. Свого часу я прочитав одне із тверджень французьких екзистенціалістів ХХ століття, які спитали себе: коли почалося ХХ століття? І їхня відповідь була така: «З початком Першої світової війни». Не тоді, коли перекинулося число календаря, а тоді, коли увесь світ пережив якийсь спільний досвід, навіть драматичний, кровавий. На думку цих мислителів, того світу, який існував до Першої світової війни вже не стало. Люди стали інакшими, держави стали інакшими, люди по-іншому почали бачити своє майбутнє, по-іншому бачити іншу людину, нав’язувати економічні, політичні, міжнародні стосунки. І тоді, читаючи тих мудрих людей, я себе запитав: «А коли почалося третє тисячоліття?».

Пригадуємо, що коли розпочався процес відродження нашої Церкви, то людство ще входило в наслідки всіх тих подій ХХ століття. Так ми перейшли в двохтисячні роки. Але з початком цієї пандемії, яка поміняла парадигму будування людського суспільства, ми можемо сказати, що з часом, коли ви, бакалаври, почали своє навчання – почалося третє тисячоліття. Тому сьогодні кажу вам: «Ласкаво просимо у постковідний світ». 

Я думаю цей світ і наша Україна будуть такими, якими ми її збудуємо. Для всіх нас сьогодні є очевидно, що ніхто нам нічого не зобов’язаний і ніхто нічого нам не дасть. Ми мусимо все здобувати самі. Це стає очевидно в обставинах сучасної напруги, яку проживає Україна. Ми розуміємо, що «українська криза» (як сьогодні її називає світ) – не є кризою України. Війна в Україні не є українською війною. Навіть не є продовженням 8-річної війни, яку ми досі переживали. Ця світова ескалація є протистоянням Росії і колективного Заходу. І Україна тут є лише однією частиною дуже великої мапи ескалацій і напружень.

У таких обставинах ми питаємо себе – що нам робити, як діяти? На це питання ми, як єпископи Церкви, також шукали відповіді на нашому черговому Синоді, який 2-3 лютого проходив у Львові. Ми не знаємо відповіді на всі запитання, але знаємо, що для того, аби вистояти нам треба бути разом: творити мережу людських  стосунків і разом відстоювати незалежність нашої держави, підтримувати все те, що називається «мережеве суспільство» і «здатність до активної співпраці». Тому ми, як християни, молимося, і також служимо ближньому. Ми є поруч тих, кому є найважче, ми є ті, що маємо надію, бо її мають лише ті, котрі вірять у Бога.

Пригадую, що в травні 2014 року я здійснював візит до Канади. Той період був тяжким для нашої держави. У мене була зустріч у Нунціатурі в Оттаві, де нунцій зібрав багатьох людей і один із латинських єпископів звернувся до мене: «Ви там, в Україні, маєте якусь надію?». Я кажу: »Владико, звісно, що маємо, бо ми є християни!». 

Той, хто вірить у Бога, у перемогу і те, що ми разом здатні перевернути гори, той не тільки  має надію, а й може нею запалити інших. Тому я закликаю вас – виходьте з цього університету з новим дипломом, новими знаннями та з великою надією. Нехай всі страхи і тривоги відступлять.

До цього часу ви брали, а тепер мусите віддати – віддати все, що знаєте, що вмієте: ваші сили, знання, навіть ваш особистий час. Лише тоді, коли ви все віддасте, тоді у стократ примножите. Така дивна логіка ділення: чим більше я затримую для себе – тим менше я маю. А чим більше ділюся – тим більше отримую.

Пригадую свій досвід молодого викладача у Львівській богословській академії. Знаєте, як не раз викладачі скаржаться на своїх студентів, які не розуміють їхніх пояснень. Коли ти за третім разом пояснюєш, то сам починаєш розуміти. Тому кожен викладач спочатку сам має добре вивчити свій предмет, щоб бути здатним навчити інших. Для того, щоб інших запалити бажанням щось зробити — будувати, коли інші руйнують, вірити, коли інші втрачають віру, думати про майбутнє, коли інші його не бачать – діліться тим, що маєте. І ділячись отриманими дарами, багатством, яким Господь вас наділив через ваших викладачів, ви можете наповнити цінностями новий постковідний світ. Багато кажуть, що нова парадигма не здатна сама продукувати цінності. Ми повинні їх внести. Молода людина є дуже розгублена і тому потребує орієнтирів. Дайте ці орієнтири вашим друзям, запаліть їх перспективою, яку ви отримали в Українському католицькому університеті.

Хочу вас дещо попросити. Любіть свій народ і будьте патріотами своєї Батьківщини. Де би вас не занесло життя – будьте діяльними, відповідальними дітьми свого народу. Хтось із вас може залишиться в Україні, хтось поїде на Захід, та де б ви не були – зробіть щось добре для свого народу. Навіть, коли вас Господь покличе за межі України, все, що ви там назбираєте і навчитеся – одного дня привезіть сюди. Збирайте, щоби віддати – такою є логіка справжнього патріота. Патріот, який «любить», щоб забрати і набити свої кишені, не до кінця розуміє слова «патріотизм».

Лише тоді, коли ви навчитеся примножувати отримане через ділення Божими дарами, ви отримаєте радість. Адже більшою радістю є давати, ніж брати.

Хочу вам побажати пережити це на власному досвіді – давайте іншим наснагу до життя, нові горизонти, бажання жити і будувати своє власне життя і життя своєї країни. Нехай це вам принесе велику радість, коли ви залишите стіни УКУ. Ваша Мати-Церква вас чекає. Я чекаю вас у Києві. Кажуть, що сьогодні в столиці є пів мільйона греко-католиків, ми їх, на жаль, усіх ще не бачили. Тому де б ви не були, найперше шукайте спільноти своїх однодумців, спільноти вашої Церкви. Мати-Церква готова надалі вас супроводжувати у житті.

Нехай милосердний Господь завжди буде для нас джерелом усього. Учімося це джерело уповні приймати та ділитися отриманим. Я зичу вам здоров’я, мудрості, усіх дарів Святого Духа. Знайте, що ваша Мати-Церква вас любить, за вас молиться, вами тішиться. Дякую Богові, що можу сказати слова любові і радості від імені усієї вашої Церкви. Христос Рождається!”

Під час урочистої частини до випускників з промовами звернувся ректор УКУ о. Богдан Прах. Він закликав студентів не боятися йти вперед, заглянути в серце убогому і подати йому руку в потребі. «Не бійтеся йти в середовище, яке не завжди є сприятливими чи щирими – будьте відкритими! Я думаю, що в стінах нашого університету ви це сповна досвідчили».

Ректор Львівської духовної семінарії Святого Духа о. Ігор Бойко додав: «Сьогодні особливий день у вашому житті – день вдячності Богові за те, що ваша мрія здійснилася. Ми розділяємо з вами цю радість. Бажаю вам, щоб у всіх випробуваннях ви могли поставити Бога на перше місце, щоб ви навчилися йому довіряти. Бо коли довіряємо, то наше серце наповнюється миром і радістю. Не бійтеся дивитися вгору, бо звідти ніколи не прийде небезпека, а завжди буде звернене милосердне і любляче обличчя нашого Бога Отця. Я бажаю вам, щоб ви стали справжньою елітою українського народу. Бути елітою означає вміти дивитися далеко, приймати рішення, брати на себе відповідальність, і завжди мати перед обличчям цінність і гідність людського життя. Наше минуле ми не зможемо змінити, а майбутнє не завжди є певним, зате теперішнє – це те, що ми можемо використовувати. Тому нехай знання, мудрість і досвід, які ви здобули у стінах УКУ, допоможуть вам служити нашому суспільству».

Традиційно в часі випускних урочистостей зі словом від випускників звернулась валедикторка. Цьогоріч нею стала Марія Павлічук, випускниця програми «Управління неприбутковими організаціями» Інституту лідерства та управління УКУ, співзасновниця ГО «Джуніор З» – проєкту з розвитку спорту серед школярів. Вона поділилася своїм досвідом практики служіння, який осягнула в стінах УКУ.

«Лідер – це той, хто служить. Нехай ми різні, наші дороги з деяким з вас можуть розійтися, але кожен з нас точно знає, що тепер в нашу ідентичність вшиті спільні знаменники, що дадуть силу не тільки нам самим, а й українцям та Україні. Щиро бажаю кожному не втрачати свій шлях, не губити спільноту і продовжувати свідчити, служити, спілкуватися з позитивною сумою», – сказала валедикторка випускних урочистостей Марія Павлічук.

Після перекидання китичок випускникам УКУ вручили дипломи на програмі факультетських програм.

Вітаємо всіх випускників зі здобуттям магістерських дипломів! Бажаємо їм невпинно йти вперед, з легкістю долати всі життєві перешкоди і ніколи не здаватися! Світ довкола швидко змінюється, але залишайтесь вірними собі та цінностям, які віднайшли у стінах своєї альма-матер!

Додамо, що цьогоріч випускні урочистості відбувалися із дотриманням усіх карантинних норм, тому батьки та запрошені гості могли слідкувати за перебігом подій онлайн.