У цій статті наведено дані про бойові втрати української армії на Сході за січень 2022 року. Тут можна знайти не тільки імена та прізвища, а більш детальну інформацію про кожного загиблого Героя. Перелік не є остаточним.

Вступ

Той, хто перебуває у безперервному пеклі, не помирає. Довголіття у безперервному пеклі – тяжкий тягар.

Будда Шак’я-Муні

Початок запису

Це – не інтерв’ю, журналісте, говоритиму лише я. Вмикай свій диктофон, але не став мені запитань, інакше на запису почуєш тільки звук кроків, коли я йтиму геть, тобі це зрозуміло? От і добре. Я сам не знаю, чому підійшов до тебе, я ніколи раніше ні з ким не говорив про війну, крім тих, хто пройшов крізь неї сам. Але того дня на Алеї Слави військового кладовища твого міста я побачив, що під час сильного морозу ти зняв шапку й опустився на коліна перед могилою незнайомого мені солдата, і щось надірвалося в мені, щось голосно вибухнуло, випустивши назовні пекучі мережива спогадів, і я зрозумів, що мені треба поговорити з тобою. Принаймні, я побачив у твоїх очах біль, не штучний наліт фальшивих сліз, що багато хто зображає на похоронах, тишком поглядаючи на годинник, а справжні емоції. Так, це відбувається повсюдно, маски смутку та штучного співчуття лежать на найпомітнішому місці, щоб не потрібно було довго їх розшукувати перед візитом на цвинтар.

Пам’ятаєш той день, журналісте? Бачу, що пам’ятаєш, як холодно тоді було, й проміж пам’ятників безперервно свистів північний вітер. Так от, сім років тому було ще холодніше. Вітер вгризався крижаними зубами в покручену сталь нового терміналу, обмерзлі скелети спаленої техніки завмерли перед входом, немов великі руді гриби, що якимось невідомим чином дожили до зими. Але про це згодом, зараз мені цікаво - у тій могилі, біля якої я підійшов до тебе, лежить твій родич чи знайомий? Я так і думав. А навіщо ти тоді прийшов туди? Яка сила, який дивний імпульс штовхнув тебе приїхати на ту Алею, щоб відвідати давно загиблого солдата, який тобі фактично був ніким? Знаєш, вперше зустрічаю людину, яка пише військові некрологи, а потім стоїть біля могил за місяць після похорону. Хоча у чомусь я тебе розумію, не надто приємно впродовж  багатьох років мати справу лише зі смертю, та й у кожного є певна струна всередині, що змушує робити спонтанні речі, якщо за неї потягнути.

(перемотування)

…Коли мене демобілізували, я ще пів року провалявся по шпиталях, іноді цілими днями застигнувши, мов шматок сухого льоду, хоча всередині мене не закінчувався той останній бій, що почався за пів години по тому, як впала вежа. Ми не зверталися один до одного на імена - там, серед руїн терміналу, у кожного був свій позивний, і позивні ці падали на холодний бетон, немов кісточки доміно, а ті, хто залишався живим, безупинно вели вогонь, намагаючись не підпустити їх ближче. Я тобі так скажу, журналісте, хоча холод був дикий, але він майже не відчувався, свідомість відсувала його кудись далеко, єдине, що мало значення – це залишитися живим і прикрити своїх, а якщо судилося загинути, то вже було байдуже: у січні це станеться чи у червні. У нашому відділенні я був медиком, але коли їхні атаки ставали особливо шаленими, то стріляв у все, що рухається, нарівні з усіма.

Ми розуміли, що все скінчено. Десь далеко в тилу набирала обертів кампанія зі зведення тієї довгої битви до розряду чогось найвеличнішого та героїчного, але особисто я не бачив нічого найвеличнішого в обороні величезної купи руїн, розірваних металоконструкцій та розбитих снарядами літаків, які тепер могли стати у нагоді, лише як сировина для переплавки. Так, солдатська гордість намагалася несміливо шепотіти з темного і запорошеного куточку свідомості беззмістовні слова, що хоч це - руїни, але наші руїни. Проте, не забувай, я був медиком, і на моїх очах помирали молоді хлопці, які й життя не бачили, тому я з розбігу влупив ногою гордості по обличчю так сильно, що вона стулила пельку назавжди.

(перемотування)

…Мені було погано тоді та ще гірше зараз, журналісте. Часто повторюється один сон: нібито зараз спекотне літо, а я стою посеред болота, майже по шию у воді, двома руками тримаючи автомат над головою, і щосили намагаюся дійти до протилежного берега. Мене обстрілюють, вкрита болотяною ряскою вода постійно здригається, коли в неї входять кулі, мулисте дно обвиває берці міцними канатами, які я важко розриваю, роблячи черговий крок. Я смертельно втомився, але продовжую йти зі швидкістю черепахи, ось тільки берег не наближається, скільки б я не йшов, враження, що мої ноги просто човгають на одному місці, і рятівна зеленка на тому березі залишається так само далекою від мене. Болото величезне, а я брудною, спітнілою та самотньою фігурою застряг у його центрі. Пострілів чомусь не чути, тільки видно маленькі вихори, коли кулі встромляються у воду. Мене починає охоплювати паніка, я перекладаю автомат до однієї руки, а іншою починаю гребти по воді, намагаючись прискорити своє просування. Й тільки-но я розгрібаю тонкий шар ряски, як із глибини підіймається бліде та зовсім мертве обличчя з відкритими очима, і я з жахом бачу, що це - моє обличчя, це я потонув у цьому болоті, а тепер повільно спливаю сам назустріч собі.

Щоразу після цього страшного видовища я прокидаюся, іноді встигнувши затиснути за зубами крик, іноді – ні. Я наскрізь мокрий, мене сіпає, ковдра зім’ятою купою лежить десь або взагалі на підлозі. Я вже не шматок сухого льоду, хвилі неконтрольованої паніки невидимі, але розплавляють мої нутрощі, немов віск, роблячи з мене своєрідну свічку, в якій замість ґноту вставлені найгірші спогади, жахливі картини війни, що я ніколи не зможу забути. Ці спогади тліють тьмяним червоним кольором, випускаючи густу кіптяву, дуже схожу на ту, що утворила чорний жирний наліт на снігу біля терміналу. Спогади ріжуть мене, журналісте, спробуй попиляти шматок дерева твердої породи - спочатку нічого не вийде, але якщо не припиняти зусиль, то потихеньку з’явиться канавка, що буде ставати все глибше. Так і в мене – канавка поглиблюється щодня, й ці болісні фрагменти тієї зими у сукупності з жахливим літнім болотом не припиняють рвати та роздирати, вони ані на секунду не зупиняються, навіть зараз, коли я говорю з тобою.

(перемотування)

…Знаєш, чим відрізняються зона бойових дій і глибокий тил для багатьох з тих, хто побував у пеклі? Тим, що там все просто: або вбиваєш ти, або - тебе. А тут присутній тільки другий варіант, і тобі залишається бездумно тинятися з кута в кут, стоячи ночами посеред темної та в’язкої води, стоячи під вогнем і дивлячись на рятівний протилежний берег, який залишається недосяжним незалежно від того, скільки б кроків ти не зробив. Тобі залишається безсило спостерігати і чекати, коли на землю впадуть дві половинки дерева, розпиляного навпіл.

І щоночі ти приречений дивитися в свої відкриті мертві очі, що підіймаються з холодної глибини.

1. Ігор Олегович Тичина

Народився 21.01.2001 року у місті Коростень Житомирської області.

Ігор навчався у міській школі №10, дуже захоплювався волейболом, брав участь у великих змаганнях, виступав за команду Житомирської області, був кандидатом до молодіжної збірної України. Після школи він спробував вступити до вишу, проте не склалося, тому довелося продовжувати навчання у вищому професійному училищі.

Одразу після закінчення навчання чоловіка було призвано на строкову службу, не чекаючи демобілізації, Ігор Олегович підписав контракт із десантно-штурмовими військами ЗСУ.

Солдат, стрілець-снайпер 2-го відділення 2-го взводу 1-ї роти 13-го окремого десантно-штурмового батальйону 95-ї окремої десантно-штурмової бригади.

27 грудня минулого року в районі селища Нью-Йорк Торецької міськради Донецької області він зазнав важкого кульового поранення від російського снайпера. Його негайно було евакуйовано до Військово-медичного клінічного центру Північного регіону у Харкові, де він перебував у комі.

1 січня цього року близько 19.00 його серце зупинилося.

Похований 6 січня у Коростені. У нього залишилися мати та сестра.

2. Ілля Костянтинович Супрун

Народився 29.09.1998 року у Дніпрі.

Закінчив Дніпровський ліцей інформаційних технологій при Національному університеті імені Олеся Гончара, після чого вступив до Національної академії сухопутних військ, де у 2020 році отримав офіцерське звання та фах військового інженера.

Сусіди Іллі Супруна згадують його як за дуже добру та чуйну людину, яка примудрялася надати хоч якусь допомогу навіть у швидкоплинні дні відпусток. Йому було притаманне почуття справедливості, він був вихований та розумний чоловік, єдиний син у батьків. Захоплювався програмуванням, займався легкою атлетикою, був фізично витривалим та міцним.

Старший лейтенант, командир інженерно-саперного підрозділу 25-ї окремої повітряно-десантної бригади.

Загинув 10 січня в районі селища Крута Балка Ясинуватського району Донецької області внаслідок підриву на невстановленому вибуховому пристрої під час виконання бойового завдання щодо відновлення мінно-вибухових загороджень.

Похований 15 січня на Діївському кладовищі Дніпра. У нього залишилися батьки.

3. Віталій Іванович Петренко

Народився 22.03.1970 року у селі Цевеличі Володимир-Волинського району Волинської області. Мешкав у Дніпрі.

До війни чоловік працював інженером у конструкторському підприємстві, 2015 року його було призвано за мобілізацією, з того часу він ніс службу у 25-й ОПДБр на посаді сапера.

У своєму матеріалі про Віталія Івановича інтернет-видання OBOZREVATEL зазначає: «…товариш загиблого Петренка розповів нам, що чоловік воював на Донеччині вже кілька років. «Він потрапив на фронт за мобілізацією. Це була 5-та або 6-та хвиля. Служив у 25-й бригаді в інженерно-саперній роті, а після закінчення служби вже уклав контракт».

До війни Віталій жодного разу не стрибав із парашутом, проте потрапив саме до повітряно-десантного підрозділу. «У 2016 році ми з ним разом виконували програму стрибків із парашутом. Усе пройшло нормально, він був на висоті», – каже товариш по службі.

Віталій запам’ятався як дуже тиха і добра людина, був трохи романтиком. «Спокійний, врівноважений, він ніколи не обговорював накази, а просто їх виконував. Про таких кажуть, що на них тримаються будні війни. Тому що війна – не лише військові дії. На жаль, війна забирає найкращих», – розповідає його колишній командир підрозділу.

Побратими загиблого згадують, що Віталій ніколи і ні з ким не конфліктував, а якщо потрібно, то допомагав без жодних прохань. Дбав про молодих військових, підказував їм, як поводитись у тій чи іншій ситуації.»

Старший солдат, військовослужбовець інженерно-саперного підрозділу 25-ї окремої повітряно-десантної бригади.

Загинув 10 січня в районі селища Крута Балка Ясинуватського району Донецької області внаслідок підриву на невстановленому вибуховому пристрої під час виконання бойового завдання щодо відновлення мінно-вибухових загороджень.

Похований 17 січня на військовій ділянці Кранопільського кладовища Дніпра. У нього залишилися брат та двоє дітей.

4. Віктор Геннадійович Кучеренко

Народився 28.08.1993 року у селі Антонівка Новоодеського району Миколаївської області. Мешкав у селі Новолазарівка Казанківського району.

Навчався у Новолазарівській загальноосвітній школі, з 6-го класу перейшов до Казанківської гуманітарної гімназії, після 9 класів вступив до професійно-технічного училища, де у 2009 році отримав фах «бухгалтер». В 2012 році закінчив Криворізький професійний гірничо-технологічний ліцей та влаштувався на шахту «Тернівська» (АТ «Криворізький залізорудний комбінат»), де опісля виробничої практики, починаючи з січня 2013 року, розпочав працювати на посаді кріпильника у шахтобудівельному управлінні.

З 25.11.2015 по 03.11.2016 років чоловік проходив строкову службу, потім одразу підписав контракт. До весни 2019 року перебував на службі в одному з підрозділів Національної Гвардії України.

Повернувшись додому, Віктор Геннадійович знову влаштувався працювати на рідне підприємство кріпильником дільниці гірничо-капітальних робіт. Але це тривало не надто довго, адже 14.04.2021 року він знову вирушив до лав ЗСУ, підписавши новий контракт.

Старший солдат, навідник кулеметного відділення кулеметного взводу механізованого батальйону 17-ї окремої танкової бригади.

Загинув 11 січня в районі селища міського типу Новотошківське Попаснянського району Луганської області внаслідок смертельного кульового поранення, завданого російським снайпером.

Похований 14 січня у Новолазарівці. У нього залишилися батьки та брат.

ПІСЛЯМОВА

(продовження запису)

…Коли я повернувся зі шпиталю додому… Навіть і не знаю, як сказати та з чого почати, було враження, що я знову потрапив на війну, тільки воювати мені довелося вже не з людьми. Мені здавалося, що я якась морська істота, яка була викинута великою хвилею на берег, а коли хвиля відкотилася назад до океану, я залишився лежати на піску, задихаючись у чужому середовищі байдужості та холодної відстороненості. А людську байдужість не перемогти нічим, журналісте, її не беруть кулі й не ранять осколки, вона безтілесна, але має величезну силу, вона бере тебе в кільце, оточуючи з усіх боків ворожими поглядами натовпу. Вона розтоптує тебе дорогими туфлями і колесами безкінечного потоку автівок, вона сліпить тебе відблисками золотих каблучок, одягнених на пальці з дбайливо доглянутими нігтями, вона сміється з тебе п’яними криками нічних компаній підлітків, з телефонів яких долинають гучні звуки пісень, що складаються з п’яти слів: одного прийменника та чотирьох нецензурних.

Це була явно програшна війна, з якою стикаються всі, хто повернувся з нуля. Якщо пощастить – ти відгороджуєшся від інших, обмежуючи коло спілкування з тими, хто має серце на місці, але таких людей мізерно мало, і на всіх їх просто не вистачає. Моє відділення загинуло серед нагромаджень зруйнованих бетонних перекриттів і павутиння зігнутих сталевих стрічок, живими залишилися тільки я і наш кулеметник, очі якого мали рідкісний дар сяяти веселощами навіть у моменти найзапекліших атак на нашу позицію. Кулеметник примудрявся завжди знаходити найбрудніше місце, тому його обличчя майже завжди було вкрите сажею, кіптявою і ще чимось таким, що й назви не має, але саме цей веселий яскравий блиск на забрудненому обличчі й надавав усім нам якусь частинку надії. А там, у терміналі, проблиск надії означав більше, ніж проблиск сонця нового дня, до якого тобі вдалося дожити.

(перемотування)

…Я бився за свою країну, а повернувшись додому, виявив, що я для неї – чужорідний елемент, схожий на маленьку тонесеньку риб’ячу кісточку в горлі, що увесь час коле і коле, і яку щосили прагнуть вихаркнути. Ти був коли-небудь риб’ячою кісточкою, журналісте? Ти відчував, як тобі ніде не раді, чи чув ти за спиною слова «краще б тебе вбили»? Чи бачив ти зневагу у поглядах тих, за безтурботне життя яких загинули всі твої хлопці? Постійно, щодня, починаючи від сусідів по під’їзду і закінчуючи незнайомими людьми у громадському транспорті. Для мене це стає нестерпним, це - теж своєрідне болото, тільки я в ньому вже не по шию, а занурююсь все глибше і глибше, відчуваючи, як дрібна ряска на поверхні лоскоче мені ніс. Таким стало моє життя: вдень я тону і вночі – теж, коли до мене повертається мій сон.

Не думай, що всі навколо такі, зовсім ні, є добрі та чуйні люди, які переймаються долею солдатів і намагаються допомогти, але їх занадто мало, наше суспільство отруєне гірким коктейлем із черствості, ненависті та апатії, а я, чесно кажучи, не знаю рецепт протиотрути. Ти знаєш? От і я не знаю. Ми з кулеметником, і ще кількома солдатами із сусіднього відділення проривалися з терміналу під жорстоким перехресним вогнем, ми рвалися назустріч життю, а врешті-решт опинилися в неживому світі мертвих душ, де на світлини інстаграмних силіконових грудей дивляться сотні тисяч, а на похорон загиблого на війні солдата приходять одиниці. Потяг до бездарного замінив прагнення досконалості, ТікТок витісняє шедеври світової цивілізації, що створювалися багато тисяч років поспіль, розумієш, про що я говорю?

Наш кулеметник все ж таки зустрів свою смерть: він вижив у тому місиві, але не здолав рак, який зжер його буквально за пів року. Підшлункова жартувати не любить, і не допоміг йому навіть веселий блиск його очей. Я приїхав здалеку, щоб посидіти біля його могили, і серед порожньої Алеї я побачив тебе, саме тому я й підійшов, думаючи, що ти теж один із наших. І хоча це виявилося і не так, але серце в тебе на своєму місці - мало хто прийшов би на цвинтар до незнайомої людини дуже холодного та вітряного січневого дня. Мені час на автобус, я там тобі наговорив купу всякого сумбурного, сам вирішуй, що з цим робити. Чи стерти запис, чи ні, справа твоя. Світ змінився. Суспільство змінилося. Люди змінилися. І не на краще.

Та ти й сам усе знаєш, і не треба брехати, що – ні. Повір, у горлянці цієї відчуженої країни доволі багато тонких риб’ячих кісток. Й інколи вона вихаркує їх на землю, і тоді у новинах пишуть про ще одного втомленого та знесиленого солдата, який зник у темній і холодній болотній воді.

Кінець запису

«Попри літо вода була дуже холодною. Швидше за все, прогрітися їй заважав щільний шар дрібної ряски, що вкривала болото від краю до краю. Протилежний берег був оповитий якимись химерними сутінками, що створювали невидимий купол, об який розбивалося сонячне світло. Біля берега тьмяно виблискувало жовтою краплею латаття, до якого намагався рухатися змучений солдат, який стояв майже по шию у воді та тримав над головою автомат. Журналіст перебував за п’ять метрів позаду, загрузнувши ногами в податливому мулистому дні і дивлячись на вологу від поту потилицю солдата, який безуспішно розгрібав ряску однією рукою, повільно занурюючись все глибше й глибше.

Журналіст почав кликати солдата, потім – кричати, волати на всю міць легень, проте людина з автоматом не реагувала, продовжуючи боротьбу з болотом, у якій програвала. Солдат не чув його і не озирався, відчайдушно борючись за своє життя. Журналіст боявся чіпати ряску, він знав і дуже боявся того, що може піднятися з глибини назустріч йому, однак виходу не залишалося, і він почав щосили гребти руками. Повільно, дуже повільно він почав просуватися до солдата, а коли щось торкнулося його руки у воді – щосили відштовхнув убік, не дивлячись. Він знав, що якщо подивиться, то негайно збожеволіє, тому не відривав погляду від латаття, з величезним зусиллям роблячи дрібні кроки. Він не встиг. Голова солдата пішла під воду, а потім ряска зімкнулася й над автоматом, який той продовжував тримати до останнього».

Цей сон почав переслідувати журналіста невдовзі після тієї зимової зустрічі з незнайомою людиною, яка відверто вилила на диктофон свій внутрішній біль. І відтоді щоночі він намагався врятувати солдата, встигнути дійти до нього в тому дивному болоті, але щоразу спостерігав, як людина з автоматом плавно йде під воду, і ряска нерухомою ковдрою змикається над його головою.

Журналіст почав писати оповідь, засновану на тому дорогоцінному монолозі . Оповідь про лютий холод та вологу спеку, про байдужість і ненависть, про блиск дорогих коштовностей та металеві пелюстки вигнутого заліза, про два паралельні світи; історію, в якій зло перемагає добро. Історію, в якій не було головних героїв, а були лише стомлені та сповнені відчаю люди, які так чи інакше не доходять до протилежного берега.

Сьогодні він вирішив проглянути новини перш, ніж сідати до роботи. «Учасник АТО наклав на себе руки». «Виявлено тіло колишнього військовослужбовця з ознаками суїциду». «З глибокою скорботою повідомляємо», а під цими назвами - світлина того самого солдата, з яким він зустрічався один раз у житті.

Заголовки в стрічці миготіли перед очима, злившись, нарешті, в сірувату лінію літер, що нічого не значили. Журналіст вимкнув ноутбук, відкинувся на спинку крісла і застиг перед темним монітором.

Мов шматок. Сухого. Льоду.