rss
05/20/2022
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Пам’ять \ Постать \ Славний Симиренків рід
Сорт яблук Ренет Симиренка широко розповсюджений у всіх зонах України, і далеко за її межами. Районований у 1928 році. Плоди середніх та більші середніх розмірів (140—190 г), одномірні, округло-конічні, дещо асиметричні, зелені, з численними світлими, доволі великими підшкірними цяточками. До закінчення зберігання стають жовтувато-зеленими. М’якуш білий, з зеленуватим відтінком, щільний, дуже соковитий, ароматний, відмінного гармонійного смаку. Знімна стиглість настає наприкінці вересня – на початку жовтня, споживча – наприкінці грудня. У холодильнику зберігаються 7-8 місяців, не в’янучи. Використовують ці яблука переважно у свіжому вигляді, а також для виробництва марочних соків та виготовлення столових вин.

Всім відомий славний, смачний сорт яблук Ренет Симиренка, який має неабияку популярність серед садівників всього світу. Цей сорт належить до зимостійких видів, однак садівниками протягом багатьох років відзначено, що даний вид може рости в будь-яких кліматичних умовах, а найкраще приживається в умовах теплої зими. Особливістю дерева Ренет Симиренка є його пухнастість і густа крона. Яблуня сильноросла, саме дерево досить велике і високе. Листя світло-зелені, стовбур коричневий і жовтий з боку падіння сонячних променів, квітки білі, пухнасті. Посадивши саджанці даного сорту вже за 4-5 років можна одержувати яблука. Але в залежності від кліматичних умов, плодоношення може відбуватися і пізніше.

Але найголовніша користь даних яблук в тому, що вміст цукру і кислот практично ідеальне для підтримки правильного обміну речовин в організмі. Оскільки калорійність яблук низька, їх можна без страху їсти після «шести» якщо ви худнете, і використовувати в якості перекусу, оскільки вміст кислоти не високий, і зовсім не має ризику нашкодити шлунку.

 Title 
 Володимир Симиренко зі співробітниками
Назву цей диво сорт отримав від імені першого славного, знаного українського садівника роду Симиренків, Платона Симиренка який цей сорт і вивів.

Мандрівник за покликанням, француз за вихованням, українець за духом, любитель-садівник, фахівець у цукровій галузі, людина широкої та щирої душі, Платон Федорович Симиренко любив збирати зернятка яблук, груш, черешень, слив, усе те, що щедро плодоносить. Особливо звертав увагу на незвичні форми та цікаві види плодів.

Говорять старожили, що ніхто достеменно не знає, де взялося в нього саме оте зернятко яблука. Можливо привіз його з подорожі, можливо виростив те деревце з зерняток яблук власного саду. Але зернятко невдовзі стало талісманом, надбанням його саду.

Коли прийшов час одружуватися, то разом з молодою дружиною, дивовижне деревце посадили неподалік будинку. Тепер усі знали про пагонець, турбувалися й оберігали його. Знав про таємницю тендітного деревця їхній син, малий Левко.

Не дочекавшись плодів з деревця 13 січня 1863 року на 42 році свого життя раптово помер Платон Федорович.

Емоційний восьмирічний Левко, не знав більшої трагедії в своєму житті, ніж втрата батька. Тепер він мав тільки одну втіху, щодня приходити до яблуньки й розмовляти з нею як з живою. Щоразу не міг стримувати своїх сліз, і вони капотіли з дитячих очей. Та не пропали, а лишилися на зелених плодах яблук.

Повернувшись після заслання із Красноярська, Левко Платонович був вражений, адже батькова яблунька стала окрасою саду. Плоди її були особливими, не схожими на вже відомі сорти. І на кожному яблуку неодмінними лишалися загадкові білі цяточки. Такі схожі на щирі дитячі сльози. Тоді й вирішив Левко, назвати яблуко в батькову пам’ять «Ренет Платона Федоровича Симиренка» і за обов’язок взяв пропагувати й розповсюджувати дивний сорт. Але про все по черзі.

Уперше козак Корсунського полку Фесько Симиренко згадується у реєстрі Запорозького війська за 1649 рік. Останній козак Степан Андрійович Симиренко подався на Січ після народження старших дітей і прокозакував понад 20 років. Повернувшись на хутір, Степан за участь у козацьких повстаннях та за відмову присягнути імператриці Катерині ІІ, був позбавлений помістя, козацьких вольностей і привілеїв, а його сім’я потрапила у кріпацтво.

Першим Симиренком, який прославив свій рід, став Федір Симиренко. Після смерті батька він потрапив у кріпацтво, але завдяки своїм здібностям і таланту до господарювання зумів викупити з неволі всю свою численну родину. Федір Симиренко успішно вправлявся з господарством графа Михайла Воронцова та ще й сам торгував борошном, орендувавши водяні млини. Та на додаток, в нього так пішли справи, що Федір не лише отримав волю, а й разом із іншими колишніми кріпаками братами Яхненками заснував власну фірму.

 Title 
Левко Симиренко з дітьми 
«Брати Яхненки і Симиренко» – так називалася одна з перших агропромислових компаній на теренах України. Яхненки і Симиренки продавали зерно, худобу та іншу сільськогосподарську продукцію, а також побудували млини. У 1843 році фірма побудувала перший в Україні і Російській імперії загалом паровий пісково-рафінадний завод у селі Ташлик.

Особливість цукрового заводу була в тому, що він виробляв додатково очищений рафінад. Новий бізнес був таким успішним, що через п’ять років було відкрито ще один пісково-рафінадний завод.

І, як наслідок, у 1846 році «Брати Яхненки і Симиренко» придбали чималенький шмат землі між Млієвом і Городищем - для спорудження промислового комплексу. Незабаром там з’явилося ціле містечко, яке, за спогадами очевидців, більше нагадувало європейське, ніж українське. Спочатку був побудований цегельний завод, з продукції якого згодом звели рафінарню і цукроварню, кожна заввишки в сім поверхів. Тоді в українській глибинці вони виглядали, як справжні хмарочоси. На всіх підприємствах ручна праця була замінена паровими машинами, що давало абсолютно небачений ефект. Більше того, з власної цегли будувалися численні і досить комфортні будинки для технічного персоналу і, що зовсім вже прогресивно, для робітників.

Технічним керівником фірми був син Федора, Платон Симиренко. Він здобув економічну освіту і вивчав основи цукровиробництва у Франції. Платон постійно вдосконалював технології виробництва.

Під його керівництвом був побудований оснащений за останнім словом техніки машинобудівний завод, на той момент перший в імперії. На ньому не тільки своєчасно лагодилося обладнання підприємств Яхненки-Симиренко, яке виходило з ладу, але і приймалися замовлення на ремонт і виробництво верстатів для всієї країни. Зусиллями Платона Федоровича при машинобудівному заводі працювали спеціалізовані училища, що готували кадри для технологічного виробництва. На машинобудівному заводі були вироблені перші пароплави в Україні, «Українець» і «Ярослав», які транспортували до чорноморських портів цукор корпорації. До речі, пароплав «Українець» курсував по Дніпру в той час, коли саме слово «Україна» в імперії суворо заборонялося.

Були збудовані приміщення, в яких діяли своя бібліотека і театр. Вулиці освітлювалися чи не найперше в Російській імперії гасовими ліхтарями, а навколо буяла зелень парку, квітували квітники, плодоносили сади.

На заводі панувала атмосфера шанобливого ставлення до робітників та службовців. Робочий час строго регламентувався, а праця високо оплачувалася. Можна без перебільшення стверджувати, що Городищенські заводи фірми Яхненків та Симиренка стали в Росії першими ластівками прогресивного народного капіталізму. Прагнення городищенських капіталістів відродити українську національну культуру та їхній високий національний патріотизм і щедре меценатство для української справи взагалі виявилися небезпечними для Російської держави.

 Активній натурі Платона Симиренка було тісно в рамках цукрового бізнесу, він мислив масштабно, комплексно розуміючи завдання, що стоять перед виробником. Підприємницька інтуїція, помножена на наукові знання і постійне вивчення торгової кон’юнктури, дозволяли молодому капіталісту своєчасно прогнозувати найбільш актуальні тренди і реагувати на них раніше за своїх конкурентів. Він першим в Україні почав створювати торгово-промислову імперію в західному розумінні цього слова.

Як і личить підприємцю західного типу, Платон Симиренко, вважав, що капітал повинен служити суспільству в цілому, а не тільки своєму власнику. Тому він щедро допомагав розвитку української культури, підтримуючи її найталановитіших представників.

Платон Симиренко залишився в історії України як людина, що особисто фінансувала видавництво «Кобзаря» Тараса Шевченка. Дякуючи знайомству з Платоном Федоровичем, Тарас Шевченко взяв у нього 1100 карбованців, на той час досить великі гроші, на видання «Кобзаря». На титульній сторінці книги було позначено «Коштом Платона Симиренка». Це був безцензурний, останній прижиттєвий, виданий у 1860 році «Кобзар». Звичайно позика була надана безповоротно.

За даними істориків, 1861 року фірма володіла майном на суму близько 4 мільйонів карбованців. Крім заводу у Городищі, цукроварень, млинів та двох пароплавів, Симиренки володіли також будинками у Києві, Харкові, Одесі та Ростові. І все це – завдяки наполегливій праці, розумному підходу до управління і вмінню використовувати наявні можливості: вільний обіг землі, кредити, нові технології тощо. Однак у 1880-х роках, після смерті Федора, через кризу і проблеми з кредитами фірма «Брати Яхненки і Симиренко» закрилася. Утім, нащадки Симиренка не відцуралися сільського господарства і розвинули новий на той час напрям – садівництво.

  Title
 Шеченко читає вірші родині Симиренко
Левко Симиренко народився 6 (19) лютого 1855 року в селі Млієві Черкаського повіту Київської губернії, в час розквіту фірми. На Платоновому хуторі поблизу с. Млієва в той час на повну потужність працював семиповерховий красень цукрово-рафінадний Городищенський завод, побудований з урахуванням новітніх досягнень техніки і технології цукрового виробництва.

У сім’ї Симиренків діти виховувалися в повазі до старших, до минулих поколінь, починаючи від козацтва за часів Богдана Хмельницького, шанувалися українські народні традиції, українська культура.

Левко Симиренко після закінчення Одеської приватної гімназії у 1872 році вступив до Новоросійського університету. Майбутній учений-садівник, Лев Симиренко, навчався упродовж року в Санкт-Петербурзькому політехнічному інституті.

З дитинства закоханий у садівництво, зрозумів, що інженерна стежка не його справа. Можливо, йому не підійшов холодний і сирий клімат Петербурга. Хлопцеві хотілося бути якомога ближче до домівки до рідного душі батькового саду.

У 1874 році Лев Симиренко, закінчивши гімназію, вступає на природничо-математичний факультет Київського університету. Там він пристає до молодіжного народницького руху, за що його виключають з 4-го курсу. Завдяки сімейним зв’язкам його переводять в Новоросійський університет. Але й там, напередодні екзаменів Лева заарештовують, і на випускні іспити він приходить у супроводі жандарма.

Леву Симиренку дозволяють повернутися на батьківщину – у Мліїв. Та недовгим було побачення з рідними. Обшук у Симиренковому домі, де часто збиралася молодь та зберігалася нелегальна література, і знову арешт. Лев навіть не зміг попрощатися зі своєю першою коханою дівчиною – Оленою Уваровою, так швидко його відправили до київської в’язниці, де він пробув кілька місяців. А в 1880 році, як тоді визначали, за адміністративним розпорядженням, бо для суду було обмаль доказів про революційну діяльність, Лева відправляють спочатку до пересильної в’язниці Мценська, а потім по етапу – де поїздом, де баржею, де кіньми, а останні сотні кілометрів пішки і так він опиняється в Красноярську.

У в’язниці, Левко, користуючись доброзичливістю тюремників, біля стін тюрми облаштовує город, де вирощує овочі і квіти. Уже 27 січня 1881 році вчений заносить до свого щоденника на свою думку визначну подію - посадив корінь цикорію-салату з надією через тиждень здивувати своїх товаришів по засланню дивовижною стравою.

Про внесок Симиренка в розвиток садівництва Красноярського краю свідчать дані сучасних сибірських краєзнавців. Як пише Неллі Лалєтіна у своїй книзі «Яблочний спас. Із історіі садов Красноярья»: «Лев Платонович Симиренко працював в оранжереї місцевого промисловця і мецената Кузнєцова, в саду якого квітли троянди, а до сімейного столу подавали з власної оранжереї ананаси, лимони й апельсини. Сибіряки до цього часу з теплотою згадують українського садівника як одного з першопрохідців садівничої ниви Красноярського краю, де сьогодні щорічно квітують понад 26 тисяч гектарів приватних і громадських садів».

Налагодив будівництво теплиць, вирощував декоративні та плодові дерева і виноград у закритому й відкритому ґрунті, заклав Красноярський міський парк, який і по нині красується в місті.

У 1883 році, Лев Симиренко одружується з відомою польською революціонеркою Альдоною Емилівною Гружевською, з якою він познайомився на етапі з Мценської в’язниці до Сибіру.

Після повернення із заслання з дружиною, Левко Симиренко повністю поринає в садівничу справу. У 1887 році, учений створив найкращий маточний колекційний і помологічний розплідник, колекція плодових і ягідних рослин якого була найбагатшою в Європі. Вона налічувала 900 сортів яблуні, стільки ж груш, сотні сортів слив, вишень, черешень та інших видів кісточкових. У його колекції було 927 форм і різновидів троянд та хвойних дерев.

Своїм унікальним садом селекціонер прославився за межами України ще за життя. У 1894 році на Міжнародній виставці він став першим ученим зі Східної Європи, якого визнали на Заході, та нагородили спеціальною медаллю. Наступного року, його обрали почесним членом Французького національного помологічного товариства.

Title  
Памятна десятигривнева монета 
У 1901 році Левко Симиренко підготував «Генеральний каталог» свого саду, в якому описав понад 1300 сортів плодових, ягідних культур та декоративних рослин. Результатом 30-річних наукових пошуків у садівництві та найбільшим науковим досягненням науковця стала праця «Помологія». У 1916 році Московська академія звернулася до вченого із пропозицією очолити там кафедру, але Симиренко відмовився працювати на чужині.

Невдовзі у Різдвяну ніч 1920 року, коли вчений писав останні сторінки своєї великої книги, куля бандита смертельно поранила 65-річного Левка Симиренка в його власній хаті. Після пострілу вбивці увірвалися через вікно до кімнати, зняли з помираючого вченого одяг, перевернули усе догори дном, імітуючи крадіжку. У селі були відомі імена злочинців, але ніхто їх не переслідував і дожили вони до глибоких літ. Одразу ж більшовицька влада націоналізувала хутір, сади, школу. Цю трагічну сімейну історію гірко і болісно переніс 28-річний Володимир Левкович.

Володимир Левкович був третьою дитиною в сім’ї. Його дитинство та юнацькі роки були зігріті батьківською і бабусиною любов’ю та теплом. Нахил до садівництва у хлопця батько помітив ще в дитинстві. Тому і став залучати до всіляких робіт у саду та розсаднику. Багато чому навчив сина сам, а вже у підлітковому віці передав на виховання своїм найкращим фахівцям. Успішно закінчивши 12-ту Київську гімназію, Володимир вже майже сформованим садівником вступає у 1912 році на агрономічний факультет Київської політехніки. Навчався у ній охоче і показав схильність до наукової роботи.

Після смерті батька, він доклав величезних зусиль, аби зберегти справу батькового життя. За його наполяганням 25 листопада 1920 року колегія Наркомзему УРСР розпорядилася створити на базі розсадника Мліївську садово-городню дослідну станцію, директором якої призначено Володимира Левковича. У 1923 році тут був створений Центральний державний плодорозсадник України. Зростали площі, будувалися господарські приміщення, науковий корпус, школа, технікум. Невдовзі за рівнем науково-дослідної роботи та обладнанням станція стала однією з провідних у світі.

Володимир Симиренко стверджував і наполягав на тому, що садівництво слід розвивати насамперед на основі місцевих сортів, а за тим – на акліматизації привізних, а вже потім — на розведенні нових сортів. Він категорично не погоджувався з офіційною на той час позицією радянської науки, яку уособлював Іван Мічурін.

Український вчений зокрема зазначив: «…я з мічурінським методом не згодний, не визнають його і багато інших учених. Іван Володимирович вважає, що можна, використавши схрещування, отримати гібриди і що можна за допомогою виховання (метода ментора) змінити генетичні властивості гібридів. Я в це не вірю і вважаю, що це не метод, і такої точки зору дотримується більшість науковців як у нашій країні, так і за її межами».

Однак, безперечно, справа була далеко не лише в розбіжності поглядів Симиренка і Мічуріна на радянську помологію. Це був час сталінського кривавого наступу на Україну та її волелюбний народ. І як наслідок, Володимир був затриманий та арештований. Майже рік провів він у камері смертників Лук’янівської в’язниці. Згодом страту замінили на 10 років позбавлення волі в таборі суворого режиму. Тим часом Всесоюзний науково-дослідний інститут плодово-ягідного господарства ліквідується.

Центром радянського садівництва визначають м. Козлов Тамбовської області куди перевозять унікальне обладнання, лабораторії, науковців. Козловський НДІ реорганізується у НДІ плодівництва ім. Мічуріна, йому підпорядковують установи та дослідні станції.

У грудні 1936 року Володимир Левкович звільняється. В пошуках справедливості він рушає до Москви. Але на Курському вокзалі його заарештовують і запроторюють до в’язниці на Луб’янці.

Штучно сфабрикована справа шита білими нитками тріщить по швах. Вченого з світовим ім’ям відправляють в садівничий радгосп до Курської області - вважайте, що на каторжні роботи.

Навесні 1938 року Володимира Симиренка знову заарештовано. Його обвинувачено у «контрреволюційній діяльності» й засуджено до розстрілу. Вирок було виконано в ніч із 17 на 18 серпня 1938 року. Вважається, що Володимира Левковича Симиренка було таємно поховано в урочищі Солянка на території м. Курська, однак достеменно місце поховання невідоме.

Знищено безцінні архіви генія садівництва, його ділову документацію, бібліотеку. Його ім’я як і весь славний рід заборонили згадувати, а знаний сорт Ренет Симиренка перейменували у Зеленку Вуду.

Боялася комуністична ідеологія і мертвих українських подвижників, світових наукових світил, славних Симиренків - нащадків козацького вільного роду.

Винищувалися Мліївські сади, адже за висловом Левка Платоновича Симиренка «Сад то відпочинок, краса, задоволення. Хто дихає садом, той дихає здоров’ям, поезією, молодістю, радістю життя, довголіттям». А радянська Росія пропагувала зовсім інші цілі та інтереси, а тому щасливі й довголітні українці їм були не потрібні.

І цим, здається, сказано все.

Григір Тютюнник – сплюндрована доля, отруєне життя. «Читати – найдешевше та найкорисніше задоволення на землі» - Григір Тютюнник

Аскольд Лозинський. Небуденні міркування відомого українського діяча й правника через призму діяльності ООЧСУ, СУМ, УККА, СКУ та ФУВУ

 

Свіжий Номер
(Тисніть на обкладинку)

#2022-08
22.02.2022 Московська армія вже в Україні. Що далі?
Office of Cook County Board President Toni Preckwinkle Округ Кук і CEDA оголошують програму допомоги з водопостачання для малозабезпечених домогосподарств
Небесна сотня, «справи Майдану» 8 років розслідування, які результати?
«Визнання ЛНР/ДНР»: перемога чи програш Путіна і що це означає для України? Рішення господаря Кремля дає Зеленському шанс поховати «Мінськ»
Міжнародна фінансова допомога Україні: хто, скільки і навіщо. Подушка безпеки для України
Путінська казарма: які перспективи має окупований Донбас Чому після визнання Росією «народні республіки» приречені на жалюгідне існування
«План знищення України»: звіт британського інституту оборонних досліджень
Християнське ставлення до війни Розвиток доктрини від перших віків християнства до Середньовіччя
Не стало Івана Дзюби – літературознавця, дисидента, Героя України
Чи бояться росіяни війни? Як російське суспільство реагує на військові ігри Кремля біля кордонів України

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com