rss
05/20/2022
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
За листами наших читачів \ Гортаючи спогади із теплим сумом…
Час безжальний, бо занадто швидкоплинний. Але він, той час, таки полишає можливість та здатність пам’ятати і шануватися щедротами минулих зустрічей, знайомств і щиросердних обіймів з людьми, з якими я напрочуд органічно споріднена в генетичній матриці нашого Вкраїнського Роду.

В 1999 році я отримала перемогу в конкурсі «Community Connections Non-Prot Management Training» і на запрошення американської фірми «Heartland International» протягом трьох тижнів студіювала громадсько-просвітянські студії в м. Чикаго, де мала незабутню можливість жити в середовищі тамтешніх українців, що також посприяло корисному обміну досвідом і розширенню зв’язків зі Світовим українством.

Відтак, як одна з переможниць вищезазначеного конкурсу, на початку січня 1999 року я, з столиці російського Заполяр’я - міста Мурманська, прибула до Америки, а саме – до міста Чикаго.

В анкеті, яку ще в Мурманську мені запропонував заповнити представник фірми «Heartland In­ter­na­tional» Патрік Ханіш, я чітко зазначила, що хочу побачитись і зазнайомитись з Українською Громадою міста Чикаго, побувати в українських церквах та відвідати музей української народної спадщини.

Приймаюча сторона зробила все можливе, аби вдовольнити мої запити і побажання. Отже, - я серед українців Чикаго. Чотири дні всій нашій делегації, чисельністю в 11 осіб, належало перебути в готелі, а за тим – нас поселили на мешкання в коло американських родин. Мені пощастило жити в українки, пані Орисі Гарасовської, і мати щоденні зустрічі з українцями Чикаго. Щоправда, ці теплі зустрічі відбувалися після моїх студій в університеті штату Іллінойс, які були заплановані за програмою фірми «Heartland International». Однак, у вихідні дні я була запрошена до відвідування недільної української школи, виступила на двох українських радіомережах, побувала в українських церквах, музеї, аматорських гуртках молоді та тов. української мови.

  Title
  
30 січня 1999 року. Це день, коли відбувалась запланована зустріч з місцевими українцями. А їх, українців Чикаго, прийшло на зустріч багато. Аби більш доцільно і ефективно управити часом, - свої запитання присутні написали на паперках, а я потім відповідала на кожне запитання і дещо дивувалась, бо запитання були надто цікаві та різні за змістом. Було навіть таке запитання, як опалюються житлові багатоповерхівки в північному місті Мурманську?

Під час зустрічі, від людини до людини, ходив по рукам невеликий альбом для нотаток. Отже, кожний охочий записав свої побажання і враження від зустрічі саме до альбому, який я шанобливо зберігаю і по цей час.

Не хочу писати прізвища та ім’я тих людей, які полишили в цих нотатках поклад тепла нашої спільної енергетики від зустрічі. Розумію, що в руслі проминулого часу багато з них вже не зможе прочитати цього мого листа, бо на зустрічі найбільше були присутні старші за віком люди.

А час залишає за собою гіркоплинне право розлучати назовсім. Але! Я буду вельми рада, якщо хтось таки відгукнеться на цей допис. Покладаю надію, що не всі мене забули, а відтак пам’ятають, якщо й не ті люди, які побували на цій пам’ятній для мене зустрічі, то принаймні ті наші українці, з котрими я щовечора спілкувалася телефоном, особливо - по завершенні радіоефірів.

Куценьким рядком напишу про себе. Восени виповниться 10 років від того часу, як я з Півночі Росії повернулася в Україну. А саме - на землю моїх пращурів, в місто Суми. За тим здійснила свою давню мету – написала ЗНО і стала студенткою СумДУ. Минулим літом отримала університетський диплом бакалавра за спеціальністю – психолог. Це сталося саме в тому гнучкому віці, коли мені виповнилося 70 років. Ото такий подарунок я собі зробила до ювілею і дуже тішуся, що я опанувала свою мету. Зараз дописую роман, написання якого я розпочала досить давненько, в Душі все склалося щодо повної версії роману, та ота технічна робота за комп’ютером аж ніяк не приваблює. Але – розпочате допишу обов’язково!..

Політичні моменти. Бути українцем в Росії дуже тяжко, і це зрозуміло. Як виявилося, тяжко бути українцем і в самій Україні.

З гіркого досвіду своєї сім’ї знаю, що національно-свідомих українців скубуть та зневажають в Росії за приналежність до України, а тепер ще й сама матірна Україна не шанує своїх нащадків, які НЕ зреклися родового коду і Батьківщини та переїхали на місце проживання в Україну в такий гірко полинний для України час. До прикладу – я і мої діти - ми маємо і посвідчення членів Української Громади Мурманська, посвідки дозволу на постійне проживання в Україні, і посвідчення «Закордонного українця», особисто я маю Орден за заслуги перед Україно ІІІ ст., а ще – всі гуртом, я і мої діти, - маємо велику патріотичну любов до України… В Україні ми маємо своє приватне житло. Але по нас б’є байдужістю і незахищеністю більше ніж по комусь. Я, до речі, була делегатом всіх Вс. Форумів Українців, які раніше кожні 4 роки відбувалися в Києві. Гаслами тих Форумів були: «Повертайтесь до рідних осель Українці», або – «Повертайтесь до рідного краю Лелеки!». Повернулися, але ми чомусь рахуємося нерезидентами, а тому – навіть обмежені в праві заїхати на своєму авто на терени України (це я про своїх дітей), аби витратити в Україні всі зароблені кошти, перебути деякий час зі своїми сім’ями, у своїх приватних помешканнях в Україні, та їхати заробляти знову. Зрікатися повністю російського громадянства немає сенсу, оскільки там, на Півночі, нами зароблені чисельні роки стажу, а стало бути - і пенсії. Там же і здоров’я втрачено.

Title  
  
На часі, якщо не українським урядовцям, то принаймні таким статусним Громадським організаціям, як УВКР (Київ), МІОК (Львів), Україні Світ (Київ), СКУ(Канада) тощо, варто було б замислитися і лобіювати клопотання про додаткові впровадження, щодо «Закону про Закордонного українця», на користь тих українців, які були і є активними членами українських Громад Росії та Світу, і підносили імідж та авторитет України в країнах свого проживання.

Як на сьогодні – цей документ не підважений навіть найменшими державними важелями, по суті посвідчення «Закордонного українця», є сувенірним документом за наші ж таки 10 дол.

Чи не пора вже підвести під цей документ, який видає МЗС України, якусь суттєву законодавчу базу? В якихось питаннях – навіть і пільгову.

Адже, для нас, переселенців з Росії, немає пільг за комунальні послуги. Я сплачую скажені кошти за опалення, а у квартирі замерзаю.

Зараз почалося лобіювання питання щодо ухвалення закону про надання Другого громадянства (тобто, українського) представникам українського закордоння. Але! Якось так – наголошується на тому, що в разі, якщо цей закон буде ухвалено, то під його ласку, зі зрозумілих причин, не підпадають українці Росії. Отож, хочу висловити і свою точку зору з цього приводу.

ЗРОЗУМІЛО!, що давати всім громадянам Росії, без найменшого розбору, друге громадянство (тобто, українське) не годиться. Фільтр повинен бути жорстоким і логічним. І розбиратися з цим питанням є кому. Починаючи з 1991 року Громади українців Росії мали членство в федеральних організаціях, як скажімо, - ФНКАУ. Нами опікувались інші організації, які підставляли нам плече з Києва (УВКР, МІОК тощо). Голови Громад (правління), а Громадам вже не багато не мало, а по 30 років, також готові рекомендувати того чи іншого члена Громади, писати на нього клопотання тощо. Тобто - по принципу нагородного списку, який затверджують члени Правління Громади чи Товариства. А далі має слідувати перевірочна робота спецслужб України. По кожній окремій особі. Коли країна у стані війни – такий підхід зрозумілий, бо має рацію і певні підстави.

Але минати наданням українського громадянства громадян РФ всіх підряд, це просто давати козирі тій же Росії, мовляв: «Кому ви потрібні…» Я з певністю можу сказати, що на терені Росії є немало високодостойних українців, які заслужили право на те, аби попасти під юридичне покриття законом про подвійне громадянство і підносити в рамках цього закону свої інтереси.

Адже, гаслом всіх Всесвітніх Форумів українців (крім – останнього), які відбувалися в Києві було таке: «Повертайтесь, Лелеки, до рідного краю!». Повертаємось, але хай би нам допомогли, бо ми в Україні таки не безбатченки, то чому ж нас лупцюють по голові за чужі гріхопадіння.

І це відбувається в той самий час, коли в уряді України шпигунами і громадянами Росії хоч греблю гати.

Не стосується щодо нас і закон про безвіз. Фактично – посвідка – «Дозвіл на постійне проживання в Україні» і документ ідентифікаційного коду України – нічого неварті, бо гарантують лише гостьовий статус. Та ще… Мій син не може заборонити дружині возити своє 3-х літнє дитя літаком по закордонам в цей лиховісний час пандемії, в часі терактів та несправних літаків, бо він – іноземець. Дитина народжена і проживає в Києві, в законному шлюбі, в свідоцтві про народження – він батько, дівчинка носить прізвище сина тощо. І це лише окремі моменти. Тека такого безглуздя досить велика.

Загалом, життя в Україні тяжке для всіх. Це я про економічний стан речей. Пенсії у людей маленькі, безробіття, витрати на комунальні послуги - великі, аж за край. Навіть я, на свою північну пенсію, ледь виживаю в часі зими, бо сплата за опалення – космічна. Тому зимою – гроші міряю наче ниткою. Та ще ж до того – квартиру – 9 років тому я придбала гарну, простору, в чудовому місці, біля річки Псьол, але квартира була від недбалого господаря, відтак, я цілих шість років ладувала це помешкання. І не скинути з рахунків і того, що я прибула в Україну лише з деякими, самими, що не є необхідними речами, бо люди переїздять з вулиці на вулицю, та борсаються в тих організаційних та фінансових негараздах протягом тривалого часу, а в мене відбувся переїзд з однієї держави до іншої. Довелося все купувати, як колись, - з початку. Або без чогось обійтися зовсім. Діти допомагали, але зараз – в одного сім’я в Києві, має маленьку доньку і другий син скоро стане батьком. Тому докладаю старань, аби долати економічні труднощі самій.

Та хоч би що там було, але я в Україні. Під вікнами 16-ти поверхового будинку, в якому я мешкаю, я насадила багато троянд і тішуся своїм квітником від весни і до пізньої осені.

  Title
  
Я серед людей, яких я люблю, попри деякі їх недоліки. Я, час від часу, навідую рідне село моїх близьких і далеких пращурів в Краснопільському р-ні Сумщини. Я буваю на волонтерських пунктах міста Суми, а відтак, в тих маскувальних сітках, які слугують для потреб фронту є і моя доля. Передаю на фронт ковдри, подушки та все те, що може стати у пригоді нашим бійцям.

Я не зовсім розумію тих наших людей, які після 1991 року, тобто, в часі відновлення Незалежності моєї України, та подалися у світи, популяризують там нашу українську культуру. Ні, я того не розумію!

Давайте будувати і популяризувати Україну в Україні!

І саме тут, вдома, підносити і прищеплювати культуру і отой національний генетичний код сьогоднішній молоді. Бо цього дуже бракує. Знаю, бо я вчорашня студентка ВНЗ, в якому навчалась на стаціонарі, тобто - щодня - разом зі студентами моєї групи. Обіймаю всіх, з ким пощастило зустрічатися і мати розмови в тому далекому 1999 р. Б.

Обіцяю, що і надалі я буду вперто будувати Україну в самій Україні!

Хто зі мною???

З правдивою пошаною – Наталя Литвиненко – Орлова.

М. Суми, Україна.

P.S. Адреса моєї ел. скриньки - [email protected]

Tel: + 380 95 522 49 18,

WhatSApp: + 7 981 305 00 26

Від редакції:

Ми будемо раді, якщо зможемо допомогти колишнім друзям та знайомим українцям відновити контакти та знову розпочати спілкування. Надіємось, що хтось із друзів відгукнеться на лист пані Наталії. Щирий та теплий лист - і щодо спогадів, і щодо реальних насущних проблем.

Зважаючи на політико-економічну ситуацію в Україні, мусимо прокоментувати тези авторки листа щодо подвійного громадянства. Адже таке прагнення відчувають багато представників світової української спільноти.

Подвійне громадянство становить фундаментальну загрозу для самого існування України як держави. Через експансію інших держав - з одного боку. Але не це є головним. Головне те, що з допомогою інституту «подвійного громадянства» в українців можна «вирвати» з рук українську землю та надра. Це ті речі, котрі є основою життєвого простору, національної безпеки, та які стануть найціннішими впродовж наступних десятиліть - зважаючи на глобальні тенденції, що вже відбуваються із людством.

Цинізм ворогів України, зокрема і тих, що контролюють українську владу та головні фінансові потоки, - безмежний. І тому вони для прикриття своїх злочинних намірів використовують прагнення закордонних українців до возз’єднання з Україною. Але цей інструмент «подвійного громадянства» створюється ними не для діаспори, а для своїх чорних інтересів. Не для українців, а для себе! Прикро, що навіть лідери світових українських організацій проявляють страшну недалекоглядність і несвідомо (надіємось, що несвідомо!) підіграють ворогам України.

Загрозу подвійного громадянства чітко бачили ті, хто відновлював Україну в 1991 році. Саме тому на рівні Конституції записано, що громадянство в Україні єдине. Проте і Порошенко, і Зеленський неодноразово грубо порушували Конституцію.

Наталія Литвиненко-Орлова,
авторка листа в редакцію,
м. Суми

Уроки просто неба: українська школа в Південній Каліфорнії опинилася на вулиці

 

 

Свіжий Номер
(Тисніть на обкладинку)

#2022-08
22.02.2022 Московська армія вже в Україні. Що далі?
Office of Cook County Board President Toni Preckwinkle Округ Кук і CEDA оголошують програму допомоги з водопостачання для малозабезпечених домогосподарств
Небесна сотня, «справи Майдану» 8 років розслідування, які результати?
«Визнання ЛНР/ДНР»: перемога чи програш Путіна і що це означає для України? Рішення господаря Кремля дає Зеленському шанс поховати «Мінськ»
Міжнародна фінансова допомога Україні: хто, скільки і навіщо. Подушка безпеки для України
Путінська казарма: які перспективи має окупований Донбас Чому після визнання Росією «народні республіки» приречені на жалюгідне існування
«План знищення України»: звіт британського інституту оборонних досліджень
Християнське ставлення до війни Розвиток доктрини від перших віків християнства до Середньовіччя
Не стало Івана Дзюби – літературознавця, дисидента, Героя України
Чи бояться росіяни війни? Як російське суспільство реагує на військові ігри Кремля біля кордонів України

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com