rss
10/07/2022
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Пам’ять \ Постать \ «Якщо людина любить народ свій, вона здібна на великі звершення» Про красу та Івана Гончара
Заплющте очі. Уявіть собі Україну звисока. Ці контури ми знаємо напам‘ять. А тепер зблизька. Храми та яскраво-жовті житні поля на Чернігівщині; колорит культур, морське повітря, розмаїття Одещини; різнобарвна квіткова Полтавщина; зелена рельєфна Львівщина, яка зводить з розуму у будь-яку пору року. У всіх частинах нашої країни завжди жив народ добродушний, поетичний. В селах можна було відчути всю наповненість і творчість української нації. Таке можна знайти лише далеко від мегаполіса.

Наші предки співали пісні, вишивали візерунки на рушниках та одязі. І зовсім не виражали кольором вишитого свій настрій. Молодиця з радістю виходила заміж у сукні з чорною вишивкою, а хоронили бувало то в червоному, то в білому. Вони ліпили глечики з глини, тримали в будинку більше трьох ікон на щастя та робили кілька чорно-білих фото всієї сім‘ї для альбому. Вони співали пісні вранці на свята, ввечері ж один одному читали свої потаємні вірші. Одною думкою ви змогли побувати в сотнях сільських хат дев‘ятнадцятого чи двадцятого століття, де обов‘язковою є любов до ближнього свого та Батьківщини.

 Title 
  
Якби вам хтось сказав, що цілу Україну можна побачити в маленькій садибі? Зайти і розбігтись очима по різні боки, дивуватися від схожості та одночасно різноманітності областей однієї держави. За допомогою старих фотокарток скласти генеалогічне древо цілого українського роду, намилуватися скульптурою величних українців, розмальованим посудом не таких відомих українців, цілими томами художніх картин. Жила людина на світі, яка створила велике в малому - це Іван Гончар і його Національний музей народної культури «Музей Івана Гончара», заснований у 1993 році на базі приватної колекції художника-скульптора.

Іван Гончар, як багато інших відомих творчих людей, народився в провінції. Дитинство відкрило йому очі на своє покликання: не було жодного дня, коли Іван Макарович не займався творчістю. Виховував хлопчину дід, який заклав в малого дух козаччини, любов до рідної землі, жовтих полів та м’якенького хліба. Прізвищем «Гончар» за замовчуванням наділяли людей неординарних, оригінальних, тобто творчих та працьовитих. Можливо, Іван Макарович - це є саме та іскра, скупчення всіх творчих генів свого роду. Його очі немов могли побачити красу навіть там, де її немає, надати їй певних форм, об‘єму - і ось вже створилася скульптура.

Сам художник згадує, що дитинство промайнуло невловимою казкою, серед дивовижної природи Черкащини. Малий, він дихав творчістю кожну секунду: ліпив, малював, вирізав з паперу, співав. Мандрівний стиль життя лише вдосконалював його творіння та розвивав й без того безкраю фантазію. Малюнком він рятувався від домашніх бід, йшов від поганого в хороше - там, де добре бути собою, можливо створити щось немислиме, нове.

 Побачивши таку тягу до мистецтва, вчитель Івана Макаровича забрав його до Києва після закінчення семирічної школи. Там хлопець вступив до Київської художньо-промислової школи, де після трьох років здобув мистецьку освіту. Працювавши в різних майстернях, Іван поступово увійшов у коло інтелігенції та досяг знакового рівня. У часи розквіту творчості про політику навіть нічого не було чутно, вона ніяким чином не втручалася у його повсякденне життя. Іван Макарович жив і дихав народом своїм, українською самобутністю. Пройшовши війну, три голодомори, художник побував у багатьох музеях Європи, дозволив західному мистецтву на себе вплинути. На картинах стали з‘являтися не лише щасливі українці у вишиванках, але й пам‘ятки архітектури - ті, що торкали серце найбільше. Неймовірні пейзажі з ідеальним поєднанням кольорів. Роботи Івана Гончара можна побачити не лише в його музеї: скульптуру Тараса Шевченка в свій час прямо з виставки закупила Третьяковська галерея, після чого Іван Макарович став головою скульптурної секції. Пам‘ятник Максима Горького вражає в Ялті. Скульптури Коцюбинському, Шевченкові, Гонті розкидані по всій Україні. Вільна людина створила вільне мистецтво.

Війна стала переломним моментом у житті скульптора. Дорога до Берліна подарувала не лише орден Великої Вітчизняної війни 2 ступеня, але й розуміння того, що українська культура зникає. Травма стала ще більшою, коли померла його кохана дівчина. Післявоєнні роки Іван Гончар присвятив збору колекції про українців для українців. Численні подорожі державою, аби повернути українську цінність, самосвідомість. Сім‘ї довіряли йому свої родинні реліквії, фотокартки в єдиному екземплярі, пам’ятну одежу. Створення власного музею та подібний вплив на культуру був мрією для скульптора. Музей зібрав багато предметів козаччини, професійного академічного мистецтва, які ілюстрували життя українців. Тиск на Івана Гончара розпочався з приїздами іноземних гостей. Рівень представлення національної культури в офіційних музеях був низьким, а Іван Макарович постійно відмовлявся передавати свою збірку у державні музеї. Спочатку підпалювали двері, потім майстерню у дворі, незабаром відбулося виключення з партії.

Title  
  
«Його могли посадити, але на те не було вагомих причин. Звісно, провокували: підсилали людей, які просили продати старожитності. Крім того, він був настільки впливовий своїм просвітництвом, що його знали за кордоном. Він навіть кадебістів переконував. Був прецедент, коли підісланий раніше КДБ Борис Ковгар написав відкритий лист про те, що Івана Гончара не можна переслідувати, бо він справжній комуніст. За цей вчинок Ковгар відсидів 15 років».

Не дивлячись на чорну смугу, Іван Макарович продовжував свою місію. Сіяч культури не любив, коли його називали колекціонером, хоча це перше, що приходить в голову, роздивляючись збірки. Будь-яка деталь музею розкриває перед нами багатий світ, позиціювання культури початкової, народної. Річ у тому, що художника завжди турбувала українська доля. Про це він говорить так:

«Прийду я з міста в свою рідну хату-музей, – і ніби прийду з чужої країни в свою рідну. Вирує Хрещатик, гомонять вулиці і установи сивого Києва чужою, хоч і сусідньою мовою, а моя хата дзвенить рідною мовою, рідною піснею. Скрізь по місту кидають брехні проти мого народу, плюють йому в душу, ображають його, зневажають, лицемірять і обпльовують його. А в моїй хаті своя свята правда, палке серце народу, його теплий дух, що огріває наші змучені душі.»

За існування цього музею, там побувало багато політиків, навіть президентів, люди старшого покоління змінилися молодшим, а патріотизм нарешті став модою. Українська мова, культура, традиції почали шануватися сильніше з моменту розпаду СРСР. Якби політичний устрій минулого століття розкривав таких людей, як Іван Макарович Гончар, представляв би їх людям як приклад, підтримував вираження власної самобутності, не було б в України, нині вже самостійної, проблем прийняття народом самого себе.

Діло нашого героя продовжує його син – Петро Гончар, відомий художник, зі своєю дружиною, народною артисткою України, Ніною Матвієнко. Громада села Лип’янки зберегли хату батьків Івана Гончара, облаштувала там ще один пам’ятний музей. У центрі Лип’янки стоїть монумент Кобзареві, подарунок односельцям від Івана Макаровича.

  Title
  
«Колиско моя, Лип’янко! Бачу тебе в яблуневому цвіті, чую голос твій з минулих літ дівочими веснянками і величальними великодніми дзвонами. То гукає мене дитинство, кличе мене вернутися назад через терновища часу…»

Складно нині уявити, щоб сучасну молодь так тягнуло не лише до своєї рідної країни, а до свого рідного дому. Іван Макарович – то людина з великим відкритим серцем, яка випромінювала любов до всього, що його оточує. Свої думи художник чудово висловив у кінострічці «Соната про художника» від 1966 року, режисером якої виступив Віктор Шкурін. Надиктоване живе слово автора на аудіоплівці можна почути у фільмі «Іван Гончар: Україна Споконвічна» від студії «Ми». Багато записів збереглося, щоденників зі спогадами. Іван Макарович хотів залишити після себе неабиякий духовний скарб, що йому однозначно вдалося.

Є тільки мить між минулим і майбутнім Олександр Шалімов

Славний Симиренків рід

 

Свіжий Номер
(Тисніть на обкладинку)

#2022-08
22.02.2022 Московська армія вже в Україні. Що далі?
Office of Cook County Board President Toni Preckwinkle Округ Кук і CEDA оголошують програму допомоги з водопостачання для малозабезпечених домогосподарств
Небесна сотня, «справи Майдану» 8 років розслідування, які результати?
«Визнання ЛНР/ДНР»: перемога чи програш Путіна і що це означає для України? Рішення господаря Кремля дає Зеленському шанс поховати «Мінськ»
Міжнародна фінансова допомога Україні: хто, скільки і навіщо. Подушка безпеки для України
Путінська казарма: які перспективи має окупований Донбас Чому після визнання Росією «народні республіки» приречені на жалюгідне існування
«План знищення України»: звіт британського інституту оборонних досліджень
Християнське ставлення до війни Розвиток доктрини від перших віків християнства до Середньовіччя
Не стало Івана Дзюби – літературознавця, дисидента, Героя України
Чи бояться росіяни війни? Як російське суспільство реагує на військові ігри Кремля біля кордонів України

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com